Кава і дичина: найдорожчий художник України розповів, чим його вразив Луцьк

19 Листопада 2018

Текст: Юлія ДЗЬОБИК

Фото: Юлія КОЦЮБА

Художник Анатолій Криволап входить до рейтингу найуспішніших митців за версією Forbes. Його роботи коштують сотні тисяч доларів та знаходяться у приватних колекціях найвпливовіших людей світу.

До Луцька митець завітав на відкриття виставки «Живописний Заповідник» у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків.

«Таблоїд Волині» не міг впустити нагоди познайомитися з художником та розпитати, чим його вразив Луцьк, чому почав малювати коней та як став найбагатшим художником.

***

Завжди цікаво запитувати у гостей про Луцьк. Ви тут уже вдруге, що встигли побачити?

– Симпатичне місто, дуже зелене. Запам’яталася фортеця і дуже оригінальний ресторан «Корона Вітовта» поряд з нею, ми там їли.

– О, щось особливе з волинської кухні сподобалося?

– Вперше ми були там влітку з колекціонером, який захоплюється полюванням. Я взагалі не знав, що на Волині є ліси, і що є звірі, на яких можна полювати, тож все було нове. Саме тому ми куштували екзотичну їжу справжнього мисливця, дичину. Це теж склало неймовірне враження від Луцька, але, звісно ж, найсильніше вразив Музей сучасного українського мистецтва Корсаків, простір, на який не зважився ні Львів, ні Київ, ні Харків, ні Одеса. Це виклик для великих міст, в яких є гроші, але відсутня культура і люди, які цінують культуру.

– На що Ви вперше звертаєте увагу, коли приїжджаєте у нове місто?

– Цього разу я їхав сюди з Карпат, тому був такий різкий контраст, різкий перепад. А я родом з Полтавщини, абсолютної рівнини, тому на Волині почуваюся, як вдома. Лише великі храми зі шпилями дивували і заворожували, а так усе дуже схоже на рідні краї.

Я, мабуть, звертаю увагу на каву, я в цьому гурман. У Луцьку, як не дивно, навіть у готелі смачна кава. Зупинився у «Срібних лелеках», то як кавоман можу рекомендувати їхню каву. Річ у тому, що спочатку я п’ю каву без цукру, вивчаю її смак і палітру, а потім можу вже додавати цукор чи молоко, але не завжди. От на заправках ніколи не щастить на смачну каву.


– Знаю, що Ви не малюєте гори, не можете цього робити. Чи є шанс, що намалюєте щось волинське?

– Нещодавно у все ж знайшов підхід до гір, уже з’явилася робота «Гори і хмари» і , можливо, навіть буде цикл робіт на цю тему. Дуже довго не міг писати гори, щоб не бути банальним, щоб не робити це так, як пишуть закарпатські митці. Я відмовився від етюдності, з якої все починалося, знайшов свій хід.

Бажання творити нові роботи у нових містах – це закономірність, тому цілком ймовірно, що тут теж щось народиться. Проблема тільки в тому, що не завжди можна знайти, як це зробити. У Карпати я приїжджав 10 років двічі на рік, а вже 5 років у мене там будинок, і лише зараз зміг їх малювати без характеру споглядання.

– А виходить «консервувати» ці враження, втілюючи їх уже тоді, коли є для цього усі можливості?

– Усі сильні емоції чи враження відкладаються у пам’яті. До того ж, я можу накидати якийсь контурок на папері, щоб потім дописати. Завжди спрацьовує внутрішнє бачення, яким має бути робота. Тим більше, що робота від етюду крізь пошуки форми, доопрацювання, розчарування і вихід на нову стежку – це завжди процес.

Ви малюєте багато коней, це уже така родзинка Анатолія Криволапа. Як з’явився перший кінь?

– Десь років 10 тому художник Микола Муравський подзвонив мені вночі і розповів, як він щойно вийшов на вулицю, а там стоїть кінь, довкола сніг, він тане у тумані, завії і небі, так, ніби його й нема. Микола симпатизував моєму живопису, він так детально описав побачене, що я вже знав – із цього вийде робота. І почав писати тут же.

А рахували, скільки ваших фірмових коней побачили світ?

– Точно не рахував, але десь біля двадцяти п’яти. Усі дуже різні, але в кожному є своя історія, своя лінія.

Завжди знаєте, якою вийде картина чи вона змінюється у процесі?

– Тут дуже по-різному буває. Іноді ти її повністю бачиш в голові і просто малюєш. Часом буває, починаєш одне, а виходить щось таке, про що і гадки не мав. Робота, її хід і настрій завжди підказують нові напрямки пошуку і реалізації.

– Вас часто називають найбагатшим художником України. Чи погоджуєтеся з таким титулом?

– Ну… (сміється – авт). Знаєте, коли ти відома людина, тобі завжди треба вигадати якусь фішку, щоб потім оголошувати її, асоціюючи з тобою. Така собі презентація тебе. Зрештою, я більше ніде не працюю, заробляю творчістю. Тож десь так і є.

– А пам’ятаєте той переломний момент, коли Ви стали дуже запитаним художником?

– У мене була майстерня в такому собі підвальному приміщенні і постійне незадоволення тим, що я робив. Більше половини життя я провів у пошуках, а десь у 40-річному віці виставив для однієї експозиції роботу і здивувався, що вона не схожа на стиль нікого іншого. Згодом почали купувати, і так я став відомим, повіривши в себе і знайшовши своє мистецтво.

– Хтось із митців п’є каву, хтось миє підлогу… Чи є у Вас особливі ритуали, коли працюєте?

– Кава – це те, що завжди було зі мною, і для натхнення, і для життя. Потрібна ще якась певна пауза, дослухатися до себе. А взагалі, повільно відкрити банки з фарбами, це вже така собі магічна дія, яка заводить мене і налаштовує на дію.

***

Передрук матеріалу без згоди «Таблоїда Волині» заборонений.

9

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter