Сьогодні понеділок, а отже на «Таблоїді Волині» час чуттєвих роздумів про сокровенне від письменниці з Волині Ірини Василенко.

Якщо хочете побачити на сторінках видання і свої історії, пишіть на [email protected].

***

Коли фізичне коліщатко моєї системи виявилося справним, наступив час рухатися далі. Щоправда, я також змінила свою дієту, дослухавшись до порад лікаря Броган щодо збалансованого харчування і його впливу на здоров’я психічне. Місяць я не вживала продуктів, що містять глютен, не пила кави й не їла молочних продуктів. Ще в її вимоги входить відмова від цукру (він може спричиняти різкі коливання настрою), проте від нього я відмовилася близько року тому. Цей місяць дається як очистка для організму і перевірка, без яких продуктів йому краще. Для мене такими – зайвими – виявилися мучні, молочні продукти на основі коров’ячого молока й…кава. Раніше без останньої я життя не уявляла – тепер, третій місяць поспіль, п’ю від сили три чашки на місяць. Згідно практики Келлі Броган, симптоми депресії чи інших душевних розладів часто знижуються вже після такої місячної детоксикації.

Але в моєму випадку цього виявилося недостатньо. Я опиралася, тонучи в думках про те, як все це несправедливо і, якщо відповіді знову немає там, де я її шукала, значить, її не існує в принципі. Я вкотре повністю ізолювалася від зовнішнього світу.

- Тоді Я надіслала тобі наступний важливий сон, значення якого вже було важко не зрозуміти.

- Так, цілу ніч я то засипала, то прокидалася, і мені снився один і той же сон, що я зачинена в одній кімнаті з відьмою. В кімнаті – дуже темно, єдиним джерелом світла було щось яскраве, що пробивалося крізь вузьку шпаринку у дверях, і там, за дверима, я чула шарудіння голубиних крил. Цілу ніч я просила їй сказати, чому вона не відпускає мене туди, в великий світ. Вона насміхалася, вигукувала образливі, принизливі фрази в мій бік, прикриваючи увесь час своє обличчя. Тоді я попросила, щоб вона хоча б відкрила своє обличчя. Коли придивилася, то зрозуміла, що ця відьма – я сама. І це стало наступним вказівником у цій подорожі – повністю сконцентруватися на внутрішніх розкопках.

Але мені хотілося знати, що цього разу я рухаюся у вірному напрямку, а не вкотре рию яму, в яку ж сама потім і впаду. Якось я запитала психолога: «Як думаєш, я можу справитися з депресією раз і назавжди?». Вона відповіла: «Депресія – це симптоми чогось, що в душі не працює, що застаріло. Як тільки ми до цього докопаємося, пропрацюємо, симптоми почнуть слабнути до повного зникнення». Ця обіцянка мене дуже надихнула, але для швидшого й впевненішого руху вперед мені просто необхідно було один за одним поскидати з себе ярлики, навішані на мене «спеціалістами» з початку цієї подорожі. Мені потрібно було повернути собі назад свою владу.

Саме в цей період в мою скриньку прийшло повідомлення про нову статтю Келлі Броган «Як допомогти комусь із суїцидальними думками».

- Хто просить, отримає; хто шукає, завжди знайде; і відчиняться двері перед тим, хто стукає, – вимовила Вона, повна гордості за те, що вкотре виконала одну зі Своїх чисельних обіцянок мені.

Вперше я прочитала, що депресія – це заклик душі до трансформації, а суїцидальні думки, які часто супроводжують цей процес, є частиною такої трансформації. І це не ти помираєш, це помирає твоє старе Я, твоя стара персона, яку ти десятиліттями (щонайменше, в моєму випадку) викарбовував, аби відповідати вимогам та очікуванням інших, поки ця персона не стала настільки далекою від тебе істинного, що душа почала кричати й битися в цій вузькій клітці. Нічого «психіатричного» чи «патологічного»: універсальні закони індивідуалізації, духовного розвитку, де немає поділу на «нормальних» і «психів»… При чому на перший, неозброєний, погляд може здатися, що депресія стала наслідком зовнішньої «стресової» події: смерті близької людини, народження дитини, розлучення, фінансових труднощів чи неулюбленої роботи і т д.

Коли я занурилася в вивчення процесу трансформації, всі експерти, коучі, адепти, ветерани цієї війни порівнювали його із перебуванням гусені в коконі – там темно, одиноко, ти буквально відчуваєш, що помираєш, і не знаєш, що з тобою буде далі. Але повинен повністю довіритися процесу й дати йому стільки часу, скільки треба, аби одного дня змогти пробратися крізь вузький кокон (Келлі Броган називає це «родовий канал») і стати тим, ким природа тебе задумала з самого початку – метеликом. Ця Темна ніч душі, як багато духовних вчителів називають симптоми депресії, є закликом прокинутися, забути про ту, ким ти себе весь цей час вважала, скидати вуаль за вуаллю, вуаль за вуаллю, аж поки не докопаєшся до суті самої себе – до тієї маленької, зачиненої в темній ванній дівчинки... Це перехідний етап, який часто переживається як катастрофа, смерть его.

І насправді симптоми душевної хвороби кажуть тобі, що саме в тобі повинно померти (якщо вже померло – що треба «відтужити» й відпустити), а що має жити чи народитися. Симптоми є дороговказами в цій подорожі назад, додому, до себе істинного. І, коли людина вибирає «гасити» їх сильнодіючими психотропними ліками, – вона гасить свій внутрішній ліхтар, змушуючи душу замовкнути й перетворюючи її на пустелю (бо саме так почуваєшся на антидепресантах – порожнім, наче з тебе викачали будь-яке емоційне життя). Перед кожним із нас стоїть вибір: стати мандрівником, сповненим цікавості в пошуках своїх внутрішніх скарбів, який щодня готовий до нових сміливих, часто «некомфортних» відкриттів щодо самого себе, чи перетворитися на сухе бездиханне дерево серед піщаної пустелі, купившись на «швидку» магію диво-пігулки.

В будь-якому разі для кожного цей процес є дуже індивідуальним: і по суті, і по часу, і по тих відповідях, які він отримає в цій подорожі. В моєму випадку довелося повністю розрушувати стару систему цінностей, вірувань/думок і вибудовувати нову. З фундаменту! Жодного тобі гламуру: витираєш всю косметику з обличчя, скидаєш високі підбори, ховаєш аксесуари, забуваєш про всі свої сукні, одягаєшся в зручну робочу робу – й уперед!

- Як же мені було важко відмовитися від усього, в що я так довго вірила і що було моїм головним мотивом у житті. Десятиліттями вся моя система цінностей будувалася навколо того, щоб вражати, задобрювати, спокушати в усіх можливих сенсах. Інтелектом, зовнішністю, творчим талантом. Це по цьому я так довго тужила? Це смерть цієї персони я так довго не могла відпустити? – запитала Її. З самого початку я попросила Її супроводжувати мене, поки ділитимуся своєю історією сорому і приходити на допомогу щоразу, коли буде особливо важко. Поки не зрозуміла, що без Неї ця сповідь взагалі неможлива. Більше того: чим довше ми з Нею говорили, тим більше я усвідомлювала, що Вона була вкотре права, коли сказала, що увійшла в моє життя не того дня – декілька місяців тому – коли я Її покликала, Вона була поруч завжди.

- Пам’ятаєш ту медитацію, більше року тому, в один із найтемніших днів, коли ти заплакала після фільму «Психоаналітик», бо наскільки мертвою ти б себе не почувала, той юний сценарист-письменник змусив тебе згадати про те, що в тобі досі жило. Твоє сильне бажання знову писати.

- Я так розізлилася тоді на себе, що обрала не той фільм… Думала цей знову підтвердить мою безнадію, а тут з’являється цей сценарист! А я ж пообіцяла собі, що більше ніколи, ніколи не доторкнуся до клавіш й не напишу жодного художнього слова!

- Ох, як же Мені болить щоразу, коли хтось із вас настільки вростає у власну «жертовність», що навіть у своїй найбільшій силі починає бачити свою найбільшу слабкість…

- Тому й мені боліло щоразу, коли приймала рішення більше не писати?

- Болить щоразу, коли ти відмовляєшся від себе і своєї суті, – вимовила Вона лагідно.

- Але ж, розумієш, я, дійсно, повірила, що саме це зробило мене хворою. Поки Ти не сказала мені в тій медитації таке…таке…

- Я сказала, що твоя депресія – не твоя, це депресія тієї частини тебе, яку ти згодом назвала «татовою донькою». Це вона помирала тоді. Її час скінчився. Як і твоєї глибинної віри, що як тільки дозволиш собі бути собою, всі від тебе відвернуться. Що як тільки будеш говорити й робити те, що по-справжньому хочеш і відчуваєш, одинокість стане твоєю долею.

- Пам’ятаю, були часи, коли я так гордилася, що була «татовою донькою». Мені так легко було подобатися чоловікам, адже я вибрала жити, діяти, думати, проявляти себе в цьому світі за їхніми правилами.

- Твій сценарій не є рідкістю в патріархально налаштованому суспільстві. Скільки дівчаток щодня хочуть бути хлопчиками. Їм здається, що так буде простіше.

- Спочатку, дійсно, було простіше. А потім все якось пішло не так.

- Бо ти йшла все далі й далі тією дорогою. Коли обираєш вдовольняти когось, вражати, ти все більше й більше забуваєш про власні потреби, свою суть, свою природу, а, значить, віддаляєшся від Мого задуму щодо тебе. І, найгірше те, що чим далі заходиш по цьому шляху, тим важче потім згадати, хто ти? Якими є твої цінності? Як звучить твій голос? Де твої кордони і як їх захищати? Яким є твоє призначення і місія?

- Я була, наче той неслух Йона? Якого Ти послала в Ніневію, а він відмовився й пішов у протилежному напрямку, аж поки не схаменувся в шлунку гігантського кита?

- Люблю начитаних дівчаток з серцем, сповненим метафор! І не смій більше цього соромитися!

P.S. Щопонеділка я ділитимуся історією свого сорому під хежтегом #БезсоромнаЯ, і для зручності дублюватиму в своєму блозі (iravasylenko.wordpress.com). Всього їх буде дев’ять. Протягом дев’яти тижнів я розповідатиму про те, що надихнуло мене на зцілення і чому небезпечно вірити всьому, що кажуть психіатри. Депресія – це подорож до себе, а не від себе. І тепер, коли ця історія більше не належить мені, я присвячую її всім жінкам, які зараз переживають Темну ніч душі. Якщо ваша дружина, сестра, подруга, мама чи донька знаходяться в депресії – діліться цією історією. Я хочу, щоб вона надихнула кожну з нас бути чесною з собою і вірною собі, незважаючи ні на що і ні на кого. 
Бо ти потрібна мені. Я потрібна їй. І всі ми потрібні одна одній!

P.P.S В своєму блозі в рубриці «Обрані статті про депресію» я розмістила п’ять статей Келлі Броган (отримавши її попередню згоду), перекладених мною на українську. Саме вони найбільше допомогли мені в подорожі до себе.