BLOG на нічку: «Ще я можу дозволити собі платтячко. Не те, яке дешевше»

Сьогодні у блозі на нічку від «Таблоїда Волині» роздуми з арт-щоденника луцької арт-терапевтки Ольги Созонік, які вона публікує під хештегом #корпорація_щастя.

Якщо маєте думки та історії, якими хочете поділитися з нашими читачами, надсилайте їх на [email protected].

***
Дорога моя дівчинко,

а ти знаєш, що більше не купую присушені лимони за акційною ціною? А ще час від часу я заходжу у дорогий ресторан. Сама, наодинці, замовляю грибний крем-суп із грінками і смакую його повільно, ловлячи смачнючий момент.

Ще я можу дозволити собі платтячко. Не те, яке дешевше. Не те, яке «підходить під все». Не те, яке класичне і згодиться на усі випадки життя. А те, яке мені хочеться. Тоді, здається, що воно обгортає моє внутрішнє щастя. Оте, що всередині. Пам’ятаєш, як я його приховувала? Соромилась показувати, бо боялась бути не схожою на інших. Одягала старий светр, сіре пальто і негарні чоботи, бо потрібно було економити на собі заради якихось надуманих заборон. Ох, як я відчувала, як ти хнюпаєш всередині. А я ходила як «вовк в овечій шкірі». Було «внутрішньо недобре», але я виставляла напоказ свої усмішки, щоб створити зовнішню ілюзію щастя.

Ти знаєш, коли я одягаю оте платтячко - я можу все. Зробити так, щоб таксист заніс мій чемодан під двері квартири як додаткову перевагу для унікальних пасажирів. Можу отримати на вулиці квіти від незнайомця. Несподівано своєю посмішкою подарувати отой один промінчик сонця, якого якраз не вистачало випадковому перехожому. Вирішити робочі моменти з офісних буднів без зайвих зусиль і напруження. І це все відбувається якось без мене, без зайвих слів та хвилювань.

Раніше я думала, що усі ті жінки, котрі одягають гарні платтячка, є щасливими. Мені здавалось, що коли я одягнусь так гарно, я теж буду щасливою, привабливою і мене будуть любити. Виявилось - ні. Мені все одно бракувало чогось. А не вистачало найголовнішого - відчуття першочерговості свого щастя.

Сподобалось

Я відчувала його у собі. Але мені довелось пройти великий шлях, щоб впевнитись у тому, що то справді моє. А потім відкрити його для інших. Відстояти. Захистити. Не дозволити пригасити тим, хто приглушив його у собі. Навчитися підтримувати отой внутрішній вогник. І зрозуміти, що без нього нікуди. І усвідомити, що як тільки він зникає - то ознака того, що не мій напрямок, чоловік, робота, автобус, статус, місто, книга, танець, велосипед чи вчитель.

Ми з тобою знаємо, як це. Коли дозволяєш собі робити те, що подобається. Бути у тих місцях, де тобі добре. Говорити, слухати, бути біля тих, з ким можна разом радіти. А потім силою «випадкових» обставин розповсюджувати своє щастя на інших.

Це таке круте відчуття, коли починаєш радіти життю і собі у ньому, сміливо відкрившись його несподіванкам. Круто, коли нарешті починаєш спокійно ставитися до своїх помилок. І хоча інколи змиваєш їх сліди сльозами, але все ж знаєш, що без дощу - не було б квітів, а без сліз - твоїх змін і нових кроків.

Дорога моя, дівчинко. Я рада, що ми зустрілись і я точно знаю, ми з тобою зможемо усе. Легко. Ніжно. Загадково. Незабутньо.