«Я все роблю з мотивом любові» : «Кавова розмова» з Дариною Самолюк. ФОТО
З Дариною Самойлюк ми поговорили про каву, нові проєкти та плани на майбутнє
30 Серпня 2021
Текст: Вікторія ЖУКОВСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Львівська майстерня шоколаду
Його часто називають маніпулятором жіночих сердець, чоловіком, який зазирає у душу і виймає найпотаємніше. Листопадовий тур «Жадана і Собак» закінчився в Луцьку натовпом прекрасної статі під сценою, портвейном від шанувальників і розмовою для «Таблоїда Волині» в затишній кав’ярні.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8153.jpg[/img]
– Чай чи кава зазвичай?
– Я не є кавоманом, тож і те, й інше. По-різному.
– 11 міст туру позаду. Втома і Жадан – це вже одне ціле?
– Та де там – завтра вже лечу у Вінзбург на фестиваль. А в турі у співпраці з Громадським ТБ знімаємо заодне ще й відео на одну із пісень – то буде і бекстейдж, і люди, і загалом мішанка всього найцікавішого.
– По завершенню туру стаєте у режим Standby?
– Плануємо ще проїхатись у Маріуполь, Львів і в столиці виступити. Це буде ряд благодійних концертів для людей, які так чи інакше причетні до подій на Сході – і військових, і поранених, і їхніх родин.
– Маріуполь, наскільки відомо, у голосуванні з вибору міст для виступів, набрав найбільшу кількість голосів?
– Правду кажучи, я за цей рік вже кілька разів там бував. Вже встиг полюбити це місто. В Маріуполі є величезна кількість людей, які цікавляться культурою. Навесні ми виступали там із Мар’яною Садовською – давали кілька концертів поспіль. Потому поїхали до Сартани – це така гаряча точка, яка обстрілювалась сепаратистами. А у Волновасі ми познайомились із місцевим гуртком, який збирає і співає фольклор. І ці жіночки нам розповідали дуже багато цікавих речей. Скажімо, показували фотографії родинних альбомів, на яких їхні батьки і діди всі у вишиванках. І більшість не російськомовні, а говорять суржиком – це нащадки переселенців з українських губерній (Харківської, Чернігівської). Тобто це трішки інший Донбас, аніж той, до якого нас встигли призвичаїти наші мас-медіа.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8145.jpg[/img]
– Знаю, бо всі мої шкільні літні канікули минали в Донецькій області.
– О, то ти знаєш, що мені залишається розповідати! У мене на Батьківщині – на півночі Луганської області, так само більшість людей говорять українським суржиком.
– Давно був вдома, яка там зараз ситуація?
– Прифронтова. Там мої всі рідні – мама, тато, брат. Спокійно, насправді. З війною взагалі така дивна штука – безпосередньо в цих кількох точках, де є загострення, там йдуть бої. Від’їздиш 5-10 кілометрів – життя спокійне: працюють кінотеатри, супермаркети, реклама по місту, нічого не нагадує про конфлікт.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8156.jpg[/img]
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8160.jpg[/img]
– Відомо, що в часи війни легше ненавидіти чужих і найважче – досягти порозуміння. Чи потрібне воно, це порозуміння? І як знайти спільну мову навіть зі, здавалось би, своїми, але такими чужими?
– Безперечно. Але ми часто до «чужих» записуємо усіх поспіль. І це намагання поділити усіх на «своїх» і «чужих» в такі часи, як зараз насправді притаманно усім людям. Багато хто втрачає об’єктивність у ставленні, втрачає витримку. Зрозуміло, що зараз люди, які два роки тому виходили на майдани, вимагаючи демократичних змін, у багатьох випадках забули, чого вони виходили на вулиці. І вони часто готові записувати всіх у вороги і протистояти всьому світу. Звісно, це можна пояснити і це зрозуміло, – усі емоційно втомилися. Але жити ж потрібно. Жити, триматися за якісь речі, що роблять нас нами, а не за деструктив, який руйнує нас і нашу природу.
Тому я розумію, що цей процес порозуміння і діалогу він надзвичайно складний, а в якихось моментах він навіть неможливий. Але там, де є його можливість, цією можливістю треба скористатися. Інакше ми самі собі блокуємо багато можливостей, заганяючи себе ж у глухий кут, з якого потім буде дуже складно вибратись.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8165.jpg[/img]
– Чому війна породжує мовчання, а мир – крик? І наскільки важливо не поспішити і пережити момент концентрації соціального болю саме в літературі?
– Та я не згоден, що війна породжує мовчання. Вона часто породжує крик. Він більш щирий, трагічний, драматичний і більш відвертий. Зараз багато людей волають про різні речі – кричать про допомогу, про те, аби звернули увагу на щось важливе. Зараз багато голосів якраз проявилося. Хтось не може мовчати, інші навпаки. Просто голоси змінилися. Знаєш, війна ж просто міняє мову. На жаль, зараз поки що говорять не «люди війни», а люди, які цю війну спостерігають із мирного середовища. А натомість ось цей «голос війни» обов’язково з’явиться.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8178.jpg[/img]
– Чим польська премія Ангелуса, про яку шуміли всі ЗМІ, особлива для тебе, адже до неї була ще величезна кількість відзнак і нагород?
– Правду кажучи, мислити категоріями премій не дуже цікаво.
– Попереду Нобелівська?
– Навіть не знаю! Ну, згоден, чом би й ні? (усміхається – авт.) Знаю, що попереду нові книжки. Навесні, сподіваюсь, вийде свіжа книга віршів. І хочеться вірити, що наступного року і проза напишеться.
– А як виглядає блокнот, у якому народжуються вірші Жадана? (дістає звичайнісінький шкіряний записник із наклейкою «Гупало Василь» гурту ТНМК).
– Цей блокнот мені презентувала читачка. А наліпку подарував Фоззі. Ми випадково зустрілися в Одесі – я був там на літературному фестивалі на початку жовтня, а він приїхав презентувати свою нову книгу. Ось, саме тут і народжуються нові вірші (гортає кілька сторінок і демонструє – авт.).
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8166.jpg[/img]
– Спеціально пишеться це все таким почерком, щоб ніхто не зрозумів? :)
– Ой, стараюсь якомога скоріше перенести все в комп’ютер, бо, чесно, навіть я сам погано розбираю свій почерк.
– На скільки вистачає такого блокнота?
– Десь на півроку. Вчора, до речі, дорогою до Луцька написав новий вірш. Ось цією ручкою, що світиться. Її подарували в Осло. Там сутінки практично завжди. І вони постійно користуються ліхтариками.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8174.jpg[/img]
– До речі, про постановку «Депеш Мод» хотілось запитати. Ти взагалі втручався в процес і чи був на прем’єрі?
– Ні, в постановку не втручався. Але із текстом працював. Ця ж постановка спочатку була здійснена в Німеччині, в одному із театрів. І текст готував сам режисер – він взяв книгу «Депеш Мод» і підготував таку собі сценічну адаптацію. І вона, зрозуміло, була німецькою мовою. А от коли ми все це почали робити у Харкові, все це потрібно було перекласти назад. І от я свій текст перекладав назад із німецької на українську. Плюс все це грається в Харківському державному театрі юного глядача, тому ми домовились із директором про те, що пом’якшимо деякі діалоги, адже вони подекуди були надмірно жорстокі. До того ж було спілкування із акторами, аби розповісти, як я це бачу. Не вказівки як і що грати, адже вони по-своєму все це бачать, я просто пропонував і радив деякі речі.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8215.jpg[/img]
– Наскільки тобі важливий проект «Розділові» з погляду розкриття якихось твоїх сентиментальних граней як автора?
– Це цікавий і значний для мене проект, бо у ньому задіяні дорогі для мене люди. Це щось абсолютно інакше від того, що ми робимо і з «Собаками». Це можливість проговорити деякі важливі речі, торкатись інших нюансів і акцентувати на них увагу інакшим способом. І ми, до слова, готуємо на початок березня кілька виступів у прифронтових містах на Донбасі. Мені здається, цей проект може там особливо тонко прозвучати.
– А ось ця «Матерія ніжності», про неї говорити варто словами чи краще рухами і дотиками?
– Абсолютно по-різному. І словами, і торкаючись.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8227.jpg[/img]
– Тобто і словами можна душу «погладити»?
– Якщо вміти. І якщо ці слова будуть щирими.
– Наступний, четвертий альбом, буде станом переказу минулого чи дорослішання і вростання у майбутнє?
– Думаю він буде відрізнятися, безперечно. І за звучанням, і за змістом. Цей альбом буде більш апокаліптичний. Сподіваюсь, не розчаруємо тих, хто нас любить.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/yes_yes.jpg[/img]
– І наостанок два «Підвішених запитання» від Kozak System. Перше не політкоректне: не запитують прізвище, просять назвати ім’я жінки, яка стала уособленням і прототипом вірша «Декому краще вдаються пригосні, декому голосні».
– Розминулися, на жаль, з «козаками» у Франківську. Це насправді дуже легке запитання. І не таємниця. Там немає якогось конкретного прототипу. Все навіть просто, банально і не цікаво. Тож, дорогі мої «козаки», навіть не буду створювати якусь таку містифікацію. На превеликий жаль. Можливо, треба було щось вигадати? (усміхається – авт.)
– Звідки ти так досконало знаєш жіночу психологію? Уся прекрасна стать стверджує, що ти здатен читати найпотаємніші і найпідсвідоміші порухи жіночої душі у найважчих стосунках. Звідки ти це знаєш, маніпулятор жіночими серцями і душами?
– (сміється – авт.) Маніпулятор – це якесь погане слово. Таки сподіваюсь, що не маніпулюю. Ну, слухай, мені 42 роки, все своє життя я спілкувався з якоюсь кількістю жінок, щось, мабуть, відчув. Якщо серйозно відповідати, я страшенно не монологічна людина – я не люблю говорити, я люблю слухати. Власне цим от і підло користуюся (усміхається – авт.). Тобто якесь певне маніпулювання все-таки присутнє.
– Ага, тобто не жінки люблять вухами, а навпаки?
– Жінки по-різному люблять. Вони часто люблять поговорити. Тому знову ж таки ця проблема комунікації часто полягає у тому, що у нас немає співрозмовника – ми всі говоримо монологами і натомість далеко не завжди готові когось вислухати. І як тільки ти даєш зрозуміти, що ти готовий вислухати, людина готова часто відкрити тобі такі речі, яких ти навіть не сподівався почути.
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Львівська майстерня шоколаду
Його часто називають маніпулятором жіночих сердець, чоловіком, який зазирає у душу і виймає найпотаємніше. Листопадовий тур «Жадана і Собак» закінчився в Луцьку натовпом прекрасної статі під сценою, портвейном від шанувальників і розмовою для «Таблоїда Волині» в затишній кав’ярні.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8153.jpg[/img]
– Чай чи кава зазвичай?
– Я не є кавоманом, тож і те, й інше. По-різному.
– 11 міст туру позаду. Втома і Жадан – це вже одне ціле?
– Та де там – завтра вже лечу у Вінзбург на фестиваль. А в турі у співпраці з Громадським ТБ знімаємо заодне ще й відео на одну із пісень – то буде і бекстейдж, і люди, і загалом мішанка всього найцікавішого.
– По завершенню туру стаєте у режим Standby?
– Плануємо ще проїхатись у Маріуполь, Львів і в столиці виступити. Це буде ряд благодійних концертів для людей, які так чи інакше причетні до подій на Сході – і військових, і поранених, і їхніх родин.
– Маріуполь, наскільки відомо, у голосуванні з вибору міст для виступів, набрав найбільшу кількість голосів?
– Правду кажучи, я за цей рік вже кілька разів там бував. Вже встиг полюбити це місто. В Маріуполі є величезна кількість людей, які цікавляться культурою. Навесні ми виступали там із Мар’яною Садовською – давали кілька концертів поспіль. Потому поїхали до Сартани – це така гаряча точка, яка обстрілювалась сепаратистами. А у Волновасі ми познайомились із місцевим гуртком, який збирає і співає фольклор. І ці жіночки нам розповідали дуже багато цікавих речей. Скажімо, показували фотографії родинних альбомів, на яких їхні батьки і діди всі у вишиванках. І більшість не російськомовні, а говорять суржиком – це нащадки переселенців з українських губерній (Харківської, Чернігівської). Тобто це трішки інший Донбас, аніж той, до якого нас встигли призвичаїти наші мас-медіа.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8145.jpg[/img]
– Знаю, бо всі мої шкільні літні канікули минали в Донецькій області.
– О, то ти знаєш, що мені залишається розповідати! У мене на Батьківщині – на півночі Луганської області, так само більшість людей говорять українським суржиком.
– Давно був вдома, яка там зараз ситуація?
– Прифронтова. Там мої всі рідні – мама, тато, брат. Спокійно, насправді. З війною взагалі така дивна штука – безпосередньо в цих кількох точках, де є загострення, там йдуть бої. Від’їздиш 5-10 кілометрів – життя спокійне: працюють кінотеатри, супермаркети, реклама по місту, нічого не нагадує про конфлікт.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8156.jpg[/img]
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8160.jpg[/img]
– Відомо, що в часи війни легше ненавидіти чужих і найважче – досягти порозуміння. Чи потрібне воно, це порозуміння? І як знайти спільну мову навіть зі, здавалось би, своїми, але такими чужими?
– Безперечно. Але ми часто до «чужих» записуємо усіх поспіль. І це намагання поділити усіх на «своїх» і «чужих» в такі часи, як зараз насправді притаманно усім людям. Багато хто втрачає об’єктивність у ставленні, втрачає витримку. Зрозуміло, що зараз люди, які два роки тому виходили на майдани, вимагаючи демократичних змін, у багатьох випадках забули, чого вони виходили на вулиці. І вони часто готові записувати всіх у вороги і протистояти всьому світу. Звісно, це можна пояснити і це зрозуміло, – усі емоційно втомилися. Але жити ж потрібно. Жити, триматися за якісь речі, що роблять нас нами, а не за деструктив, який руйнує нас і нашу природу.
Тому я розумію, що цей процес порозуміння і діалогу він надзвичайно складний, а в якихось моментах він навіть неможливий. Але там, де є його можливість, цією можливістю треба скористатися. Інакше ми самі собі блокуємо багато можливостей, заганяючи себе ж у глухий кут, з якого потім буде дуже складно вибратись.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8165.jpg[/img]
– Чому війна породжує мовчання, а мир – крик? І наскільки важливо не поспішити і пережити момент концентрації соціального болю саме в літературі?
– Та я не згоден, що війна породжує мовчання. Вона часто породжує крик. Він більш щирий, трагічний, драматичний і більш відвертий. Зараз багато людей волають про різні речі – кричать про допомогу, про те, аби звернули увагу на щось важливе. Зараз багато голосів якраз проявилося. Хтось не може мовчати, інші навпаки. Просто голоси змінилися. Знаєш, війна ж просто міняє мову. На жаль, зараз поки що говорять не «люди війни», а люди, які цю війну спостерігають із мирного середовища. А натомість ось цей «голос війни» обов’язково з’явиться.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8178.jpg[/img]
– Чим польська премія Ангелуса, про яку шуміли всі ЗМІ, особлива для тебе, адже до неї була ще величезна кількість відзнак і нагород?
– Правду кажучи, мислити категоріями премій не дуже цікаво.
– Попереду Нобелівська?
– Навіть не знаю! Ну, згоден, чом би й ні? (усміхається – авт.) Знаю, що попереду нові книжки. Навесні, сподіваюсь, вийде свіжа книга віршів. І хочеться вірити, що наступного року і проза напишеться.
– А як виглядає блокнот, у якому народжуються вірші Жадана? (дістає звичайнісінький шкіряний записник із наклейкою «Гупало Василь» гурту ТНМК).
– Цей блокнот мені презентувала читачка. А наліпку подарував Фоззі. Ми випадково зустрілися в Одесі – я був там на літературному фестивалі на початку жовтня, а він приїхав презентувати свою нову книгу. Ось, саме тут і народжуються нові вірші (гортає кілька сторінок і демонструє – авт.).
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8166.jpg[/img]
– Спеціально пишеться це все таким почерком, щоб ніхто не зрозумів? :)
– Ой, стараюсь якомога скоріше перенести все в комп’ютер, бо, чесно, навіть я сам погано розбираю свій почерк.
– На скільки вистачає такого блокнота?
– Десь на півроку. Вчора, до речі, дорогою до Луцька написав новий вірш. Ось цією ручкою, що світиться. Її подарували в Осло. Там сутінки практично завжди. І вони постійно користуються ліхтариками.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8174.jpg[/img]
– До речі, про постановку «Депеш Мод» хотілось запитати. Ти взагалі втручався в процес і чи був на прем’єрі?
– Ні, в постановку не втручався. Але із текстом працював. Ця ж постановка спочатку була здійснена в Німеччині, в одному із театрів. І текст готував сам режисер – він взяв книгу «Депеш Мод» і підготував таку собі сценічну адаптацію. І вона, зрозуміло, була німецькою мовою. А от коли ми все це почали робити у Харкові, все це потрібно було перекласти назад. І от я свій текст перекладав назад із німецької на українську. Плюс все це грається в Харківському державному театрі юного глядача, тому ми домовились із директором про те, що пом’якшимо деякі діалоги, адже вони подекуди були надмірно жорстокі. До того ж було спілкування із акторами, аби розповісти, як я це бачу. Не вказівки як і що грати, адже вони по-своєму все це бачать, я просто пропонував і радив деякі речі.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8215.jpg[/img]
– Наскільки тобі важливий проект «Розділові» з погляду розкриття якихось твоїх сентиментальних граней як автора?
– Це цікавий і значний для мене проект, бо у ньому задіяні дорогі для мене люди. Це щось абсолютно інакше від того, що ми робимо і з «Собаками». Це можливість проговорити деякі важливі речі, торкатись інших нюансів і акцентувати на них увагу інакшим способом. І ми, до слова, готуємо на початок березня кілька виступів у прифронтових містах на Донбасі. Мені здається, цей проект може там особливо тонко прозвучати.
– А ось ця «Матерія ніжності», про неї говорити варто словами чи краще рухами і дотиками?
– Абсолютно по-різному. І словами, і торкаючись.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/_mg_8227.jpg[/img]
– Тобто і словами можна душу «погладити»?
– Якщо вміти. І якщо ці слова будуть щирими.
– Наступний, четвертий альбом, буде станом переказу минулого чи дорослішання і вростання у майбутнє?
– Думаю він буде відрізнятися, безперечно. І за звучанням, і за змістом. Цей альбом буде більш апокаліптичний. Сподіваюсь, не розчаруємо тих, хто нас любить.
[img data=wat]26_11_2015_1301342561/yes_yes.jpg[/img]
– І наостанок два «Підвішених запитання» від Kozak System. Перше не політкоректне: не запитують прізвище, просять назвати ім’я жінки, яка стала уособленням і прототипом вірша «Декому краще вдаються пригосні, декому голосні».
– Розминулися, на жаль, з «козаками» у Франківську. Це насправді дуже легке запитання. І не таємниця. Там немає якогось конкретного прототипу. Все навіть просто, банально і не цікаво. Тож, дорогі мої «козаки», навіть не буду створювати якусь таку містифікацію. На превеликий жаль. Можливо, треба було щось вигадати? (усміхається – авт.)
– Звідки ти так досконало знаєш жіночу психологію? Уся прекрасна стать стверджує, що ти здатен читати найпотаємніші і найпідсвідоміші порухи жіночої душі у найважчих стосунках. Звідки ти це знаєш, маніпулятор жіночими серцями і душами?
– (сміється – авт.) Маніпулятор – це якесь погане слово. Таки сподіваюсь, що не маніпулюю. Ну, слухай, мені 42 роки, все своє життя я спілкувався з якоюсь кількістю жінок, щось, мабуть, відчув. Якщо серйозно відповідати, я страшенно не монологічна людина – я не люблю говорити, я люблю слухати. Власне цим от і підло користуюся (усміхається – авт.). Тобто якесь певне маніпулювання все-таки присутнє.
– Ага, тобто не жінки люблять вухами, а навпаки?
– Жінки по-різному люблять. Вони часто люблять поговорити. Тому знову ж таки ця проблема комунікації часто полягає у тому, що у нас немає співрозмовника – ми всі говоримо монологами і натомість далеко не завжди готові когось вислухати. І як тільки ти даєш зрозуміти, що ти готовий вислухати, людина готова часто відкрити тобі такі речі, яких ти навіть не сподівався почути.