Секретар Луцької міської ради Юлія Вусенко: «Я мріяла бути журналістом»

^{Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: кав'ярня «ЛЬВІВСЬКА МАЙСТЕРНЯ ШОКОЛАДУ» (пр. Соборності 16В та пр. Волі, 15)}

Після несподіваної втрати Луцьком міського голови Миколи Романюка постать Юлії Вусенко стала однією із найзнаковіших у політичному житті міста. На тендітні плечі цієї жінки звалилося стільки роботи, що навіть найдосвідченіші чоловіки розгубилися б. А у Юлії Василівни є простий принцип – що б не трапилося, просто треба працювати. Що вона, власне, і робить, не зважаючи на перепони.

Під час кавової розмови з «Таблоїдом Волині» Юлія Вусенко розповіла про те, як їй вдається боротися зі стресом, хто підтримує в найважчі хвилини і чому її дратувала шторка у ванній кімнаті.



– Традиційно, перше запитання: кава чи чай?

– Капучіно. Завжди і без цукру. Якщо немає чогось з молоком, то дуже-дуже легенька кава. Я, коли випиваю щось міцне, типу еспресо, то потім не дуже добре себе почуваю.

– З огляду на останні події в політичному житті Луцька, у Вас, мабуть, чимало стресових ситуацій у житті. Як вдається справлятися з ними?

– Якщо чесно, то стресу я зараз не відчуваю. Просто з’явилося набагато більше роботи, ніж завжди, і набагато більше відповідальності. Стресової ситуації, як такої, за весь цей період не було. Єдиним, напевно, таким потрясінням для мене стало усвідомлення того, що не стало Миколи Ярославовича.

Багато хто питає, як я справляюся, але в мене навіть думки не було про те, що є якісь інші варіанти. Він один – це просто праця, при чому щоденна, не зважаючи на те, вихідні це, чи будні. Ну і максимальна робота над тим, аби згуртувати навколо себе людей, бо коли ми разом, і розуміємо, що нам треба робити, то завжди буде результат.

– А можете отак сісти і по-жіночому поплакати?

– Ні. Плачу тільки тоді, коли ховають когось. Іду і кажу собі, що плакати не буду, прихожу і тримаюся до того моменту, поки не бачу маму. Коли нещодавно везли в Шацьк Сергія, який загинув в зоні АТО, я прийшла в собор, стала, налаштувала себе на те, що не плакатиму. Але коли побачила його маму, над якою стояв батько і поряд на колінах стояла сестра, то не стрималась. Це – дійсно горе. І в таких ситуаціях плакати – це нормально.

В інших випадках, я впевнена в цьому і хочу аби люди це усвідомлювали, завжди внутрішніх сил вистачить. У нас є надзвичайно величезний, Богом закладений запас. І не треба боятися його використовувати. Треба просто, зціпивши зуби, виймати його і працювати.



– Як відпочиваєте?

– Багато хто каже, що ось зараз прийдеш додому і відпочинеш. А я прихожу додому і там мене зустрічають двоє маленьких дітей. Хто знає цей вік, 3 роки і 4 роки, то розуміє, що це дуже цікаві запитання, надзвичайно величезна кількість енергії, яку їм треба кудись спрямовувати. Ми складаємо разом лего, можемо люляти разом ляльок в колясках, нам треба їх годувати, однозначно. Подекуди це позначається на зовнішньому вигляді моєї квартири. Направду, зловила себе на думці нещодавно, що для мене відпочинок – це мити підлогу (сміється, – авт.). Мити підлогу, мити посуд – це якраз той момент, коли можна повністю переключитись на інші думки.

Також вдома готую тільки я і дуже люблю це робити. Субота, неділя – це завжди млинці для дітей. Вони разом зі мною роблять тісто, стоять їх перевертають і мене вчать, що це є млинці, а це оладки. Ми разом говоримо про щось.

Хочеться, звичайно, мати в місті більше громадського простору для жінок з дітьми. Я ловлю себе на думці, що подекуди в похмурий день або негоду в нас немає куди йти крім того, щоб навідатись в кафе на піцу. Це не є нормою. І я думаю, що багато людей готові долучитися до того, аби змінити ситуацію.

– Яка у вас різниця між дітками?

– Рік і три місяці.



– Важко було з малюками майже однакового віку?

– Дуже хотілося таких діток. Надзвичайно хотілося. Я народжувала першу дитину в 30 років, хоча до того з чоловіком ми вже жили сім років. Але це був уже усвідомлений вибір, я розуміла, що ми хочемо дітей, тож це для нас був величезний подарунок від Бога. Хто знає мене краще, завжди говорять, що двоє – це тільки початок. Як на мене, то дітей має бути мінімум троє, а той четверо.

Я люблю, коли сім’ї великі. Мені подобається, коли діти згуртовані між собою. У мене є така теорія, що діти-одинаки більш егоїстичні, адже маю можливість побачити сім’ї, де одна дитина, і де дві. Мені дуже приємно, коли мій малий до доньки звертається «Юстинка», цілує її, коли вона спить. Іноді це її будить і нервує маму (сміється, – авт.).

Звісно, це поодинокі випадки, тому що в більшості ті, хто має таких дітей з маленькою різницею розуміють, що вони завжди будуть ділити між собою іграшки, сваритися, в чомусь там знаходити конфлікти, але, мені здається, що найбільша підтримка – мати брата або сестру.

У мене є сестра і я знаю, що таке, коли в тебе є рідна людина, яку ти можеш назвати кровинкою. Коли ти можеш до неї прийти, послухати поради, відчути її підтримку. От, власне, коли ви задали мені питання про стрес, то в стресовому стані більше перебувають, напевно, мої батьки і сестра (сміється, – авт.).

– Чоловік підтримує Вашу позицію, Ваші рішення?

– У професійному плані – завжди. Більше того, він може ззовні побачити такі речі, на які я б ніколи не звернула увагу. Може наголосити на тому, що отут, напевно, неправильно, а тут зверни увагу на те, що пішла якась дивна інформаційна лінія, яка взагалі не відповідає дійсності. І дуже часто він наголошує на тому, що треба бути публічнішими і більше говорити. Я ж зосереджена на тому, щоб щось робити, і мені хочеться, аби люди говорили про роботу, а не про якісь дивні речі, які можуть написати журналісти, і які я прирівнюю до банальної жовтої преси.

Розумію, що треба про щось писати, але треба мати якісь чіткі розмежування. Коли стрічка новин наповнюється тим, що, в кінцевому результаті, не має взагалі ніякого змістового навантаження, мене це дуже дивує. Хоча, як показує практика, люди читають саме це. Тому я розумію працівників ЗМІ.

Я сама мріяла бути журналістом і, думаю, з мене був би непоганий професіонал (сміється, – авт.). Просто свого часу мені батьки сказали, що з юриста журналіст може вийти в будь-якому разі, а от з журналіста юрист ніколи не вийде. Це ті слова, які стали критичними у прийнятті рішення, тому я вибрала юридичний факультет.



– Влітку Ви часто брали участь у ранкових зарядках. Любите спорт?

– Так, маю абонемент у спортзал. Зараз не можу його відвідувати, бо маю невеликі проблеми зі здоров’ям, через які два місяці лікарі заборонили фізичні навантаження. І від цього я дуже страждаю.

У спортзалі найбільше часу витрачаю на біг. Дуже довго займалася йогою, яка мені дуже подобається. Навіть були у нас такі окремі сімейні виїзди, коли ми вирушали в інші країни подивитися, як там це відбувається.

Якщо ж говорити про класичний спорт, то це має бути щось динамічне. Хоча жінки, які мають таких дітей, як у мене, розуміють, що в нас спорт присутній щодня (сміється, – авт.). Поки я, прийшовши додому, повизбирую всі іграшки, то стільки фізичних вправ зроблю, що інші люди витрачають на це купу часу в спортзалі.

– Ви більш педантична, чи нормально сприймаєте творчий безлад?

– Я дуже педантична. Якщо бути відвертою, то навіть певний період часу до народження першої дитини мені здавалося, що у моїй ванні не повинно бути шторки для душу, бо вона мені естетично туди не підходила. Я живу у стандартній трикімнатній квартирі і мені здавалося, що вона зменшує простір. І я реально щоразу дуже педантично протирала підлогу після кожного приймання душу і дуже багато часу витрачала на те, щоб у квартирі була ідеальна чистота. Напевно, це карма якась, бо зараз я розумію, що від цих дитячих відбитків на стінах нікуди не дінешся.

Зараз, якби я відчинила двері і запросила до себе журналістів, то вони упізнали б багато рис житла, в якому живуть маленькі діти (сміється, – авт.). Мій син Тимофій просто повідривав плінтус в кухні. І що я можу зробити як мама? Ми той плінтус поставили назад, а він знову вийняв. Я просто винесла його на балкон і надіюся, що через рік зможу помістити його назад.

До речі, в мене були дуже тактильні діти, їх змалечку треба було постійно носити на руках. Багато хто говорив, що варто критично до цього поставитись, покласти дитину в ліжко, на два дні про неї забути, хай вона переплаче і, зрештою, до цього звикне. Я не з таких мам. І я чітко усвідомлюю, що той період, поки батьки дітям потрібні, надзвичайно короткий. Знаю, що зараз моя робота забирає надзвичайно багато часу, тому стараюся максимум, який є, ввечері, провести з ними.



Я завжди кажу мамам, у яких є діти, що треба отримувати максимальну насолоду від того, що дитина біля тебе, що ти може годувати її грудьми, від того, який у неї запах, бо цей запах малих дітей дуже швидко минає і потім за ним сильно всі сумують.

От мені, насправді, хочеться усвідомлення того, що я ще буду мати дітей. І, напевно, так воно і буде, бо я на це надіюся.

– Ви – віруюча людина?

– Я вірю в Бога і знаю, що виключно віра дає нам і впевненість, і рух, і ставить перед нами правильну мету. Ніколи нічого не прошу. Молюся за здоров’я близьких, рідних, за мир, але ніколи не прошу. Колись мала таку дуже цікаву розмову, в якій мені сказали, що, в принципі, для чого просити, якщо Господь і так все бачить. Після того мої молитви змінилися.

Треба просто мати віру глибоко в собі і ніколи не виставляти її особливо на показ. Вона повинна виражатися у вчинках. Людина, яка вважає себе набожною, ніколи не буде кривдити інших, бажати зла іншим людям, а якщо трапляються якісь прикрі ситуації, завжди треба відпустити і пробачити. Люди, які не пробачають, з’їдають самі себе. І я це бачу на яскравих прикладах.

– Вам легко попросити пробачення?

– Завжди прошу. Для мене критично важливо, щоб людина мене почула. Якщо я десь щось вчинила не так, чи мені навіть здається, що я вчинила щось не так, завжди прошу вибачення. Поняття гордині для мене чуже. Можливо, так мене батьки привчили. Мені здається, що люди, які просять вибачення, навіть краще почуваються.

А ще, знаєте, що лякає? Зараз, на жаль, дуже часто привозять хлопців зі сходу, коли знаєш, що є громадська панахида, то як свідома лучанка, мусиш туди піти. І коли ти дивишся, як швидко може закінчитися твоє життя, і розумієш, що можеш не встигнути, то в такі моменти найбільше виникає бажання зробити максимум для того, щоб потім не пожалкувати ні за чим.




– Ви багато подорожували. Куди саме їздили?

– В основному рушали у подорожі ще в часи, коли не було дітей, адже це трошки інший відпочинок. Бачили всю Україну. Я дуже люблю Карпати і Крим, за яким сумую шалено. Хоча й знаю, що море є в багатьох країнах, і там воно не гірше, і гори теж гарні. Але Крим мав таку своєрідну специфіку.

Ну і намагалися їздити десь далеко, щоб подивитися щось екзотичне. Бачили Індію, Таїланд. Напевно, людина, яка має досвід таких подорожей, трішки по-іншому починає сприймати те, що в неї є. Бо в таких місцях ти бачиш, як люди живуть критично різними речами порівняно з тим, чим живуть люди в нас. І ти бачиш, що навіть у бідності там людина може жити щасливіше, ніж у нас у багатстві, бо вона спокійна.

– На слонах каталися?

– Так. Абсолютно не страшно. Я от спостерігала, що чоловіки більш бояться, як жінки (сміється, – авт.).

– Припала до смаку східна кухня?

– Мені подобається їхнє приготування рису. А так їхні страви дуже гострі. Сказати, що я в захваті від їхніх страв, то ні. Напевно, краще за мамину кухню немає нічого. Смак моєї їжі не залежить від того, де вона подана, а від емоцій та людей, які були поряд. Це може бути один хот-дог на двох, але смачніший, ніж вечеря в дорогому ресторані.



– До батьків часто ходите в гості?

– Вони живуть в Луцьку. Тут жили і мої дідусі та бабусі. Моя бабуся по мамі жила в Рованцях, а її школа була там, де зараз знаходиться юридичний факультет СНУ. І, уявіть собі, тоді не було моста, а був паром, й вона пішки через парк, якого теж тоді не було, йшла до школи. Згодом я пішла викладати туди, але вже в СНУ на юридичний факультет. А працювала моя бабуся в міській раді. Тобто є такі речі в нашій родині, які мене іноді веселять (сміється, – авт.).

– Мама з татом підтримують, дають настанови?

– Дуже довго борюся з тим, аби вони не читали коментарі. Дуже переживають. Напевно, критичний момент був тоді, коли ми пішли на місцеві вибори і в ЗМІ пустили якийсь такий ролик про нашу партію, якісь родинні зв’язки. Вже не пригадую, що це було, але його системно повторювали. Ось це був момент, коли вони відчули на собі певний тиск, і моїй мамі навіть викликали швидку.

Зараз тато дивиться прямі трансляції сесій, а навіть якщо не дивиться, то слухає. А от мама спостерігає тільки поки ми співаємо гімн, а потім йде (сміється, – авт.). Зрозуміло, мама знає, що моєї внутрішньої сили досить, але, як будь-якій мамі, їй не хочеться бачити своєрідних батлів на пленарних засіданнях.

– А не кажуть, що дарма Ви не пішли на журналістику?

– Ні. Мої батьки спочатку не поділяли мій вхід в політику і момент вибору якоїсь політичної кар’єри. І ось після першого пленарного засідання, знаючи про той тиск, який був на мене, знаючи про всі моменти, пов’язані з роботою в цей критичний для міста момент, до мене прийшов тато і сказав: «Ти знаєш, я хочу потиснути тобі руку і поцілувати тебе. Я побачив, що ти правильно чиниш і для мене приємно, що ти змогла вистояти і не боїшся говорити правду». Ось цей момент для мене став знаковим.

– З чоловіками конкурувати важко? Не чуєте закидів, типу, Ви ж просто жінка?..

– А я з ними не конкурую. Для мене в політичній сфері немає поділу на чоловіків та жінок. Якщо ми домовляємося, як політики, то важливим є єдиний формат роботи. Подекуди я ловлю себе на тому, що моє сприйняття не є ще правильно вибудуваним як в політика. У мене дуже великим є еквівалент віри в людей. І бувають моменти, коли я думаю: «Ну ти ж розуміла, знала…», але…

При знайомстві для мене всі люди рівні. А їхні подальші вчинки вже більше і більше розкривають внутрішню сутність. Тобто, ми знаходимось на одному рівні, а далі ми або зближуємося, або максимально віддаляємося. Бувають такі моменти, коли я усвідомлюю, що навіть якщо ця особа стоїть переді мною, я уже її не бачу. Ні як союзника, ні як людину, яка відповідає за свої слова. І я не можу довірити їй виконання тих чи інших завдань. Бо ця праця буде марною, а я не люблю людей, які марнують час.



– З огляду на нещодавні події в міськраді, хочеться запитати про «гостре» слівце у політиці…

– Після фрази, сказаної під час сесії міськради, я тільки злякалася, що мама скаже. А так, маю надію, що люди все зрозуміли. Надалі я не допущу такого. Це була перерва та я була просто переконана, що мікрофон в перерві виключений... Прошу вибачення, бо вважаю таку поведінку недопустимою... Виправдань насправді немає, проте питання від Сергія Були звучало «Здавайся, бо їх – більшість». Як запитав, так і відповіла...

– Як керівник Ви вимоглива?

– Треба вміти розмежовувати роботу від особистих стосунків. Хоча подекуди, якщо я розумію, що якщо запізниться людина, в якої захворіла дитина чи є якась вагома причина, яка не впливатиме на загальний результат, то звісно завжди піду назустріч.

– Ви нещодавно підстриглись?

– Так, у мене просто немає часу сушити волосся зранку (сміється, – авт.).

– Користуєтесь послугами салонів краси?

– Все роблю сама. Можливо, якби у мене були старші діти, то виділяла б час на салони. А оскільки максимум часу треба віддати малюкам, то вже, що зможемо, те зможемо (сміється, – авт.).

Знаю, що для багатьох людей критично важливе сприйняття зовнішності. Знаю, що подекуди на жінку звертають особливу увагу. Більше того, маю приклади, коли мені наголошують, що тоді було краще, чи гірше, і я дивуюсь, що люди взагалі про це думають (сміється, – авт.). Я не уявляю собі, як можна підійти до чоловіка з іншої політичної сили і сказати: «Ти знаєш, а ти минулого разу постригся не так» (сміється, – авт.).

– Як жінка, стараюся тримати норму дрес-коду. Я і до роботи в міськраді не носила коротких спідниць, бо вважаю, що на все є свій вік і місце.

Говорячи про мейк-ап, буду відверта: інколи на наради взагалі прихожу не нафарбована.



– Подарунки часто отримуєте?

– Я люблю дарувати подарунки більше, ніж отримувати. І це знають мої друзі. Я завжди прискіпливо ставлюся до вибору презента і завжди хочу зробити той подарунок, який людина оцінить. Як на мене, то в даруванні є своєрідна частинка вдячності за те, що я можу це зробити.

– А який найцікавіший подарунок Вам подарували?

– В основному мені дарують або парфуми, або косметику. Оригінальним подарунком була хустинка від українського дизайнера, на якій намальований Київ. Людина, яка мені її презентувала, знає про моє особливе тяжіння до цього міста. Я дуже люблю столицю. Мені подобається ритм цього міста, можливості людей, які там живуть. Я завжди наголошую на тому, що Луцьк – дуже класний, але я хотіла б його бачити більш динамічним. І впевнена, що це можна зробити.

– Які місця в Луцьку улюблені?

– Мені енергетично дуже подобається центральна частина міста за рахунок того, що тут є рух. У нас специфічне місто, бо людних місць, насправді, небагато. Якщо говорити про такі міста як Львів, Дніпро, Харків, то там є багато осередків скупчення людей, а я люблю мати контакт, мені подобається бути серед людей. Зрештою, я б хотіла, аби динамічним стало і старе місто. Навіть був такий жарт у Миколи Ярославовича: коли я наполягала на тому, що навколо замку треба зробити своєрідну зону для променаду, щоб люди могли проходити його по колу, і вже доклали бруківку, то мер сказав: «Ну все, вже можеш навіть на кареті там кататися». (сміється, – авт.).

Для мене важливо, щоб старе місто ожило. І мені дуже прикро, що є такі люди, які кажуть, ніби туристичної перспективи у Луцька немає. Я ж знаю, що вона є. Вболіваю за наше старе місто і впевнена, що в нас є величезна кількість людей, готових стати партнерами по міжнародних проектах.

Основна проблема в тому, що лучани йдуть в старе місто тільки тоді, коли хтось до них приїжджає. Причиною є те, що треба інша стратегія розвитку, і ми над нею зараз працюємо.



Я пам’ятаю часи, коли вчилася в університеті, і у Львові Площа Ринок була мертвою фактично. Там в темінь було страшно ходити в центрі міста. А зараз, як бачите пройшло не так багато часу, але нормальна міська політика призвела до того, що це – одне з найкращих туристичних місць. Зрозуміло, що наша архітектура не є настільки яскравою, в нас нема настільки багато місць, які можна прирівняти до Львова, але знаю, що, наприклад, Чернігів, формує свій туристичний потенціал виключно на легендах і храмах. У нас в цьому плані набагато ширші перспективи, і їх треба використовувати.

– Чи можете назвати три моменти в житті, які ви б зробили не так?

– Не так, мабуть, проводила б той час, коли була вільнішою і більше часу приділяла б батькам і друзям.

Не так, можливо, вільно повелася б у вивченні іноземних мов. Бо зараз хотіла б вивчити три-чотири мови і вільно ними говорити, й був час коли могла їх опанувати, але не скористалася нагодою.

Напевно, пом’якшила б всі гострі ситуації, які були в житті з іншими людьми. Не скажу, що їх було багато. Хочеться просто людям давати усвідомлення того, що будь-які критичні точки зору все одно десь зійдуться. Однозначно завжди можна дійти до діалогу, якими б не були твої опоненти. Це не тільки те, що я хотіла б змінити в минулому, а й те, що ставлю собі за мету і на майбутнє. Завжди говорити з людьми і чути людей.



– На кого з відомих особистостей Ви хотіли б рівнятись?

– Я дуже часто читаю настанови Любомира Гузаря. Надзвичайно мудра людина, яка завжди знає правильне слово. Я люблю людей, які через простоту можуть донести таку глибину думок. Для мене це людина, на яку я б хотіла рівнятись або, принаймні, мати з ним спілкування, щоб почути хоча б декілька ключових речей.

– Назвіть свою мрію не професійного плану. Що б Вам дуже хотілося зробити, але то часу не вистачає, то змоги?

– Якщо говорити про таку мрію, то це подорож на три-чотири дні зі своїми дітьми. Хоча б десь недалеко, але побути разом кілька днів. Якщо говорити про глобальне, про те, що завжди на думці, то, звісно, хотілося б мати трішки більше спокою в країні і розуміння того, куди ми рухаємося.

Якщо ж говорити про бажання в контексті Луцька, то хочеться бачити поряд людей, які дійсно за нього вболівають. Без підтексту. Людей, які хочуть робити свою роботу нормально, чесно, з відповідальністю і отримувати задоволення від результатів. Віддача від праці буває тільки тоді, коли є команда.

– Традиційно, побажання читачам «Таблоїда Волині».

– Бажаю просто внутрішнього спокою і перспективи руху вперед. Бо найпростіше – знайти свою нішу, її зайняти і стабільно виконувати свою функцію. Але коли ти знаєш, що при цій стабільності можеш більше, то треба ставати і працювати. З вірою в серці, з вірою в Бога, з щоденною роботою, впевнена, що нам вдасться все.












^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}