Питання під градусом до луцького депутата Миколи Яручика

^{Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ}

Є на «Таблоїді Волині» всім відома та улюблена рубрика «кавова розмова». За філіжанкою запашної кави ми розмовляємо з гостями про різні життєві моменти. І досить часто наші співрозмовники жартують: «Та що там кава! Краще б на пиво чи щось міцніше сходили!». Як відомо, в кожному жарті є доля жарту, то ж ми вирішили ризикнути і започаткували нову рубрику «Питання під градусом».

Героями нашої нової «родзинки» будуть відомі люди, які не бояться відповідати на провокативні та гострі запитання. І нашим першим співрозмовником наважився стати чи не найсміливіший депутат, не зрадник і не перебіжчик чи запроданець Луцької міської ради Микола Яручик. Політик, який вміє однаково добре і дерева білити, і на сесіях виступати, і вірші декламувати.

Про те, що цікавить багатьох, але не всі можуть запитати, Микола Яручик розповів у відвертій розмові з «Таблоїдом Волині»:



– Ви самі вдома підлогу миєте?

– З 18-ти років, як я пішов з дому від батьків ще не на свої хліба, але вже почав працювати, мав досить немало зйомних квартир. Жив у гуртожитку, в малосімейці. Тобто роботою мене не злякати. Весь цей період я мив підлогу сам. Зараз уже частково переселився за місто в будинок, хоча в мене ще не завершене будівництво,треба ще багато кімнат доробити, не зроблений ремонт, бо постійно гроші треба то туди, то сюди. То от протягом першого року в тій кімнаті, де я вже більш-менш облаштувався, мив підлогу сам. А вже зараз у господарських питаннях мені допомагає одна жіночка, яка живе недалеко від мене. Бо, щоб прибрати і зробити їсти, мусив витрачати цілу п’ятницю. Я не бачив людей, не спілкувався з працівниками, відповідно, втрачав на цьому більше.

Зараз така допомога є вигіднішою не тому, що мені ліньки. Я люблю працювати вдома: кошу траву, білю та обрізаю дерева, мию бруківку, фарбую. Це – моє. Я сам із села, тож роботою мене не налякаєш. Завдяки своїй помічниці я економлю свій час і більше заробляю.

– Скільки платите помічниці?

– Залежить від роботи. Я зробив так, що даю певну суму, наприклад, 1000 чи 2000 гривень авансу і маю листочок, де розписана бухгалтерія. І ця жіночка, як роботу виконала, то сама оцінила її і написала, що сьогодні зробила те й те, значить мінус 100 чи 150 гривень. Я ж, коли бачу, що доходить до нуля, поповнюю баланс, статутний фонд (сміється, авт.).

– Кому з колег хотілось зарядити по пиці?

– В міській раді?

– Так.

– Я взагалі людина спокійна. Я словом заряджу так, що (сміється, авт.). А ви відкрийте фейсбук, я там останнім часом заряджаю добряче (сміється, авт). Мене може дратувати тільки тупість, продажність, зрадництво і підлабузництво. Я недавно зробив заяву, що серед депутатів минулої каденції з усіма 100% лишився в нормальних стосунках і в цій каденції можу з кожним піти на чай, кофе, і ще, якщо треба, на щось інше піти. Але щоб це було в розумних рамках, на користь лучан. Ціна тих голосів, які були віддані за мене вже протягом двох каденцій, набагато більша ніж якийсь там смердючий долар. У мене є своя позиція, комусь вона подобається, комусь ні. Вважаю її правильною. Її оцінювати лучанам.



– Будете балотуватись на мера?

– (Сміється, авт.) Питання дуже цікаве. Воно викликало посмішку, але насправді дуже серйозне. Чому посмішку, бо десь з вересня місяця лучани почали запитувати, чи буду я балотуватися. Пік настав зараз, останні три-чотири тижні. На окрузі люди цікавляться, запитує бізнес і журналісти.

Я подібних заяв не робив на загал. Я просто роблю свою роботу за якимось покликом, люблю результат і не боюся працювати. Дехто навіть рекомендує балотуватись, а люди старшого віку на мікрорайоні ДПЗ радять, просять і в коментарях пишуть у фейсбуці у мене на сторінці, що от був би хороший мер. Я, звісно, вдячний за підтримку людську, для мене це надто важливо і безцінне. Я людям не сказав, що не буду балотуватися, але й не сказав, що буду. Бо це – дуже відповідальний крок.

Місто – дуже важка справа, це є людські долі в руках однієї людини, за яку віддадуть лучани голоси. Тому треба зважити дуже розумно всі «за» і «проти».

Я реально ще не визначився і не готовий дати однозначну відповідь. В депутати – швидше всього, що так, буду знову балотуватися, бо мені ця робота подобається, вона мені цікава. На міського голову – ще не вирішив.



– Купували коли-небудь речі на гуманітарці?

– Купував б/у інструмент. В Рованцях, у магазині над дорогою. Не пам’ятаю, як називається. Одяг – ні.

– Скільки коштує найдорожча річ у вашому гардеробі?

– Зараз подумаю... Найдорожча? Можливо, дублянки. Може, з-закордону щось привозив. Десь мабуть 300-400 доларів коштує щось із зимових речей. Я на одяг не дуже увагу звертаю, мене більше цікавить побут. От, якщо говорити про інструмент , то в мене є досить багато дорогих речей, які я використовую вдома. Якщо мова йде про гардероб, то більш люблю взуття, але щоб кайфував від якоїсь дорогої покупки, то такого немає.

– Назвіть негативні риси в собі, за які Ви себе не те, що не любите, а навіть ненавидите.

– Бувало, що я себе десь картав, коли приймав необдумані рішення. Але то було в давній молодості, можливо, в студентські роки. Людина росте, набуває більше досвіду. Тепер я більш думаю наперед, прогнозую. Стараюся контролювати свої вчинки, щоб вони не наробили шкоди, а, навпаки, принесли користь.

– Назвіть вчинок, за який Вам соромно.

– Колись на День народження мені подарували пневматичну зброю, «воздушку». Я вийшов з дому, а в мене там черешні ростуть. Я завжди стріляю в сторону, щоб полякати птахів, аби не оббивали мені плодів. Сиділа ворона на проводах, хотів злякати її. Я вище припідняв зброю, спустив курок. І, видно, траєкторія кулі лягла так, що я відправив ту птаху на той світ. Довго дуже мучився, мене так це гризло, ще й по сьогоднішній день осад лишився.

Бувало й таке таке, що птахи потрапляли під машину, але тут вже нікуди не дінешся. Я не люблю вбивати і мисливство засуджую, чесно кажучи. Хоча на рибалку їжджу.

– То навіщо ж Вам подарували зброю?

Ну, пневматика – по мішенях постріляти, по пляшках. Для розваги. Хоча в мене є і зброя з дозволом. Ну от шкодую за ту ворону. Думаю: оце налякав…

– Скільки можете випити алкоголю? Горілки до прикладу?

– Я горілку не дуже люблю. Щось останнім часом вона мені не подобається. Хіба що це горілка власного виробництва, хороший самогон. Маєте на увазі, яка в мене доза, щоб лишатися адекватним?

– Так. Щоб пам’ятали, хто Ви.

– Я стараюсь не доводити себе до такого, але ситуації різні в житті бувають. Не скажу, що я є таким затятим пиятикою. От коли був студентом, то більш любили на дискотеки з друзями піти, до дівчат, у гуртожиток чи ще кудись. Нам там багато і не треба було (сміється, авт.). Організм молодий, завжди голодний, бо ж їсти студент завжди хоче. Якось тоді з алкоголем частіше мав справу. Зараз – дуже рідко.

Треба посперечатись із кимось, щоб визначити, але то буде не дуже розумна суперечка. Коротше, півлітра, певно, вип’ю.

– Чому Ви досі не стерилізували кицьку?

– Мені шкода тварин. Тим більше, що є постійний споживач котенят – це редакція інтернет-видання «Таблоїд Волині». Увесь час від них йдуть запити, прохання, потреба в них така потужна в котенятах. То чому б і ні (сміється, авт. ).

Насправді, зараз в мене вдома є дві кицьки, обидві вагітні. От вони котенят приведуть і одну, напевно, поїду стерилізую. А друга – молоденька, то хай собі бігає. Це ж життя. Оця старша вже народжувала разів п’ятнадцять, то її стерилізую. Тим більше, я ж котенят в інтернеті добрим людям роздаю. Друзям дарую. Навіть просили одного, я давав відразу два (сміється, авт.).



– Кого Ви вважаєте найсексуальнішою жінкою в українській політиці?

– А хто там є?

– Ну, от Гонтарєва, наприклад.

– Нє, Гонтарєву я не дуже сприймаю, бо з тим її курсом долара попав на гроші так, що міг зробити в двох-трьох під’їздах ремонт. Тому вона хай не ображається, але не дуже мені подобається.

Симпатичною є Кошелєва з радикальної партії, гарна дівчина. В місцевому політикумі, у нашій міськраді всі дівчата гарні. Всі дружні, мирні між собою, спокійні. Хлопці їм допомагають у всьому. От нещодавно показали яскравий приклад, що міська рада – єдине ціле. Всі лучани побачили хто є хто, будуть тепер, може, краще орієнтуватися на наступних виборах.

Та хіба то важливо? Від краси нічого не залежить. Треба себе проявляти в інших якостях. Якщо вона – політик, то хай проявляє як політик. Якщо вона – кулінар, то якою б красивою не була, якщо спече пригорілий хліб, то хто його буде їсти. Треба результати праці.

Жінки ж всі симпатичні, негарних не буває (сміється, авт.).



– Чому ще досі не одружилися?

– Рано ще! (сміється, авт.).

– Вам скільки років?

– По паспорту чи в душі? (сміється, авт.). По паспорту буде 37 цього року.

– То вже ж пора!

– Ну, це твердження багатьох. Справа в тому, що мені постійно друзі говорили: «Чого в тебе немає мобільного телефону? Ти ж підприємець!». Вже рік у мене була фірма, а я був ще без цього гаджета. З ним ходили вже тоді всі підряд, навіть ті, хто до бізнесу стосунку не мав. А мені мобільний не потрібен був. Вже як виникла потреба, я його придбав.

Потім всі довбали, чого ти без автомобіля. Я пояснював, що мені маршруткою проїхати було дешевше, ніж заправити авто. Але коли вийшов на інший рівень, де треба в інше місто поїхати чи ще щось, я бачив, що втрачаю час, а час – це гроші, то, відповідно, настала пора купити автомобіль.

Я вважаю, що це має бути бажання зсередини. Я зараз зустрічаюся з дівчиною. Штамп у паспорті хіба щось значить? Я думаю, що ні. Треба щоб довіра була у стосунках. Я ж не живу особистим питанням для суспільства. Для суспільства я живу громадською та благодійною діяльністю. А особисте питання – то особисте. Для мене зробити цей крок – не є щось важке. Просто не було такого поклику ще, напевно.

Я вже надивився, як люди роблять гучне весілля і, буває, на наступний день розходяться. Або живуть, мучаться, розлучаються, а потім діти страждають. Але й бачив такі приклади, коли люди живуть довго разом, не одружуючись офіційно, і щасливі. Я прихильник того, щоб було за що жити, щоб був спокій, довіра, затишок певний і, звісно, кохання.

Я не є затятим чи категоричним холостяком. Плюс, я не почуваю себе на свій вік. Мені здається, що я ще студент. Приходять волонтери якісь, дівчата-студентки і кажуть до мене на «Ви». Я їм наказую, щоб переставали так звертатися. Тільки на «ти». Кажуть потім: «Ти – нормальний пацан!». От і добре (сміється, авт. ).

– Ви готові стати татом?

– Так. Я в житті готовий до багато чого. Просто останнім часом багато чого зрозумів. Особливо після смерті міського голови.

– Ніколи не плакали?

– Плакав і не раз.

– Це тоді, коли ворону застрелили?

– Ні (сміється, авт. ). Плачу, коли втрачаю близьких чи рідних людей. Мені важко стриматись. Тому я не люблю ходити на похорони. Кожна втрата – це є біль, і кожен її сприймає по-різному. Може, ще й далось взнаки виховання батьків.

– Вам коли-небудь погрожували?

– Щось десь таке було. Натяки передавали мені люди. Але щоб такої прямої погрози, то не було. Так а за що мені погрожувати? Я – людина компромісу, свої мене поважають, бо я не зрадник. Опоненти теж. Я завжди можу домовитися з будь-ким: зрадником, перебіжчиком, продажною шкурою. Я спілкуюся зі всіма прямо, відкрито і відповідаю за свої слова. Тому, може, на вибори і йшов з гаслом «Без жодних обіцянок!». Потім таку програму мого авторства ще дехто з депутатів підхоплював.



– Ви вірите у привидів?

– Ніколи не зустрічався з ними. Хоча колись, як жив у гуртожитку педучилища і настало літо, то там один я лишився і вахтер. І хтось десь написав у газеті, що в тому гуртожитку є привиди. То єдиним привидом, що там жив був я (сміється, авт.).

Вірю, що є якась позитивна і негативна енергетика. Стараюсь бути чесним і справедливим, робити так, щоб мене поважали лучани і люди не казали «О, ми за Яручика віддали голос, а він там за 1000 чи за 20 000 доларів кудись побіг». Гроші треба заробляти. Я вчуся це робити. Не скажу, що є геть вже крутим бізнесменом, але потихеньку роблю свою справу. Частинку віддаю на благодійність. Якщо є можливість – допомагаю.

– Скільки разів можете від підлоги відтиснутись?

– Вчора відтискався – від 20 до 30 разів. Але максимальну кількість не рахував.



– Що Вас найбільше лякає в житті?

– Звісно, не боїться тільки дурень. Боюсь війни, яка в нас зараз йде. Не те, що боюсь, але боляче, коли втрачаєш близьких людей. От, я перефразую запитання і скажу, чого не люблю в житті. Дуже не люблю підлабузників. Як бачу, коли до мене або до інших при мені говорять з підлабузництвом, то мене всередині аж вивертає.

Трішки менше, але не люблю жадібних. І хитрих, які хочуть тебе використати на свою користь. Я стараюся переступати таку людину і йти далі. Страшно не люблю нечесних людей, які є фінансово безвідповідальними. Бо такі люди наносять шкоду бізнесу, який міг би давати додатково одне-два робочих місця.

І хвальків не люблю. Найбільше хто хизується? Той, хто не має поваги в суспільстві й хоче про себе якнайбільше розказати. Я, з вихованості, можу раз-два-чотири вислухати, а потім мені набридає. Як правило люди, які чогось досягли, хай навіть небагато, вони щасливі в своєму світі і їх працю обов’язково оцінять інші.

Треба робити дрібні, прості речі, які приноситимуть щастя іншим. Бо ніякі гроші не варті простого банального людського «Спасибі!».



^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}