«Питання під градусом» до відомої луцької керівниці Олі Валянік

15 Березня 2021

Фото: Ірина КАБАНОВА

Настрій: паб «Нора» (просп. Волі, 11)

«Питання під градусом» – найулюбленіша рубрика журналісток «Таблоїда». Чому? Тому що лише в цій рубриці можна насидітися та чесно й щиро поговорити про все: роботу, стосунки, конфлікти, плани. Можна навіть згадати улюблені анекдоти, пригадати ворогів та порахувати, кому й коли розбивали серця й... носи.

Про це ми, до слова, і говорили з наступною героїнею нашої рубрики. Знайомтеся, Оля Валянік. Та яке знайомитися? Ви вже давно її знаєте: не раз читали про неї публікації та, певно, слідкуєте за її соцмережами.

У рамках цієї рубрики ми розпитали Олю про її життя в селі, стосунки з чоловіком, ревнощі та дізналися, де їй зараз краще працюється. Але про це – згодом.

– Віскі чи вино?

– Віскі, звичайно! Віскі – це жіночий напій (гигикаємо, - авт.). Є класний жарт про це: «Заходить чоловік в кафе і каже: "Дайте мені жіночий напій". Бармен йому наливає п'ятдесят чистого бурбону. Чоловік каже: "Ну, шо ти мені налив?". А він каже: "Якщо ти дивуєшся, то ти погано знаєш жінок". Зараз ми віскі й візьмемо.

– І перше питання, яке, певно, тривожить всіх читачів «Таблоїда» – як тебе взагалі занесло в село?

– Тут мала б бути класна історія про те, як я довго про це мріяла, як спала і бачила те, як я там пересаджую городи: цибулю, петрушку... Але сталося не так, як гадалося.

Насправді зміна обстановки та перенесення людини в ситуацію для неї незвичну, екстримальну, можна сказати, вихід з зони комфорту – це дуже класний приклад роботи над собою. Я подумала: «Ум, а класно було б пожити за містом». Там свіже повітря, собаки. Всі ж знають що в мене собаки – мої дракони. Я дуже хотіла, щоб вони могли бігати куди захочуть, тому вирішила, що треба знайти в оренду будинок.

Цілий рік я посилала якісь сигнали в космос. З друзями ми спілкувалися про те, що, блін, я вже дуже хочу жити в селі, і якщо буде здаватися в оренду десь будинок, то я ось вже змотую вудочки й переїжджаю. Потім мені дзвонить моя подруга і каже, що її далекі родичі родичів здають будинок в Озерці. Ми ввечері заїхали подивитися, нас все влаштовувало. Питання було в тому, чи ми підійдемо господарям як орендарі їх будинку. Вони потім нам наступного ранку перетелефонували, сказали, що ми підходимо, і ми зійшлися повністю у всіх питаннях. Через два дні ми переїхали.


– Це дуже такий дивний кейс, оскільки будинки за містом зазвичай продають, а не здають.

– Діло в тому, що господарі живуть за кордоном. Їм класно. що будинок хтось доглядає і платить їм оренду. Для того, що будинок не простоював, його треба обігрівати, дивитися за господарством. Та різне буває: і дикі тварини можуть на територію забігти.

– До вас вже хтось забігав?

– Лише сусідські кури й собаки зі всього села (гигикаємо, - авт.) Ну, кроти у нас живуть. Вони перерили нам всю ділянку.

Через те, що ринок нерухомості дуже нестабільний, і всі купують квартири у новобудовах, то власники вирішили не продавати будівлю. Це нормальний, добротний будинок, в якому проживе ще не одна сім'я. Для них і нас це було класне рішення.


– Плануєш вже город мати? Помідори садити, буряки?

– Ми коли переїхали, я своєму Льоші кажу: «Може, ти мені шматочок грядки вкопаєш? Я там собі цибульку посаджу». Цього року нам це не вдалося, треба було доводити до ладу траву.

– Ага, пам'ятаю ці сторіз: ти, твій чоловік і коса

– Потім ми облаштували класну лаундж-зону своїми руками. До нас приїздили люди фотографуватися. Оце кажуть, що у селі не можна заробляти. Насправді – можна. Для розвитку села є великі можливості. Можна влаштувати якусь фешн-вечірку в Озерці, я думаю. Чому б і ні?

– А є щось таке вже в планах?

– Я ніколи про це не думала. Ну, конкретно про фешн. Я хочу зробити щось незвичне, нетрадиційне для села.


– А як твою лаундж-зону сприйняли сусіди? Не дивляться якось косо?

– У перші місяці, як ми тільки оселилися, я почала виходити на газон в капелюсі, довгій білій сукні, почала розкладати бокали, пляшки, скатертини стелити на землю. Потім ходила це все фотографувати. Сусіди трохи з нерозумінням на це все дивилися.

– Не проклинали хоч?

– Нє, з цим нормально. Вони побачили, що ми нормальна молода сім'я, яка працює, заробляє на себе, тримає двох собак. І дивно тримає тих собак, бо у нас вони не живуть на вулиці, як то звикли бачити люди в селі. Ми ще з собаками ходимо з повідками, то на нас теж так дивляться: «Камон, собаки на повідках?».

Ми з сусідками товаришуємо: вони нас пригощають овочами з їх городів, коли Олексій допомагає щось їм там зробити, то вони віддячують домашніми помідорами. Я йому кажу: «Йди ше шось зроби, може ше дадуть».


– Чи прийшлося тобі взагалі звикати до життя в селі?

– Найважче було звикати, напевно, до громадського транспорту. З цим маю проблеми до цього часу. Я не розумію, чому так відбувається, чому люди в селі мають через це страждати, коли є можливість зробити це більш систематизовано. Проблема у мене поки є лише з добиранням додому в карантин. Поки карантину не було, в принципі, все було нормально: маршрутка їздила за розкладом, тому я підлаштувала свій ритм життя під те, як їздить маршрутка.

– Зимою це, я думаю, трохи складно. Чи часто ти їздиш на таксі?

– Часто, бо, на жаль, водії не беруть стоячих місць під час карантинних обмежень. Ну, маршрутка просто не зупиняється, вона їде далі. У тебе лише два варіанти: або стояти дві години, або викликати таксі.


– Частенько в сторіз бачу, що ти мусиш прокидатися дуже рано, щоб встигати на нову роботу в «Інвесторі». Розказуй, як тобі там і що ти там робиш?

– Я – помічниця директора. Працюю особисто з Андрієм Руслановичем (Андрієм Разумовським – авт). Закриваю його питання в плані депутатської роботи, питання по «Інвестору».

– Чи довго ти наважувалася піти на цю роботу?

– Довго. насправді моя історія з «Інвестором» розпочалася не в лютому, а ще у 2017 році. Я тоді отримала пропозицію піти туди працювати менеджеркою у відділ продажів. Я відмовилася. Навіть не знаю, якось ніколи не уявляла себе у відділ продажів – не знала, що там буду робити.

Взагалі з «Інвестором» у нас дуже тісні стосунки, бо Андрій Русланович багато допомагав для «Гармидеру angar-stage» – у нас навіть бруківка «Le Bruk», чим я горджуся. Я це сприймаю не як перехід на нову роботу, а як колаборацію двох компаній, які є мені дуже близькими.

«Гармидер angar-stage» надалі знаходиться під моїм керівництвом: він нікуди від мене не дівся і не дінеться. Є класна команда, яка працює над Ангаром. Зараз у мене з'явилося ще більше натхнення над цим працювати, ще більше можливостей. Будемо чесними, я дуже багато всього навчилася в «Інвесторі» і ці знання інтерпретуватиму в діяльність Ангару. Працювати і там, і там – реально.


– Де тебе зараз більше: в «Інвесторі» чи «Гармидері»?

– В «Інвесторі», напевно.

– Чи не крається душа?

– Крається! У мене є дуже класний план. Зараз всі почали виходити з карантину, театр «Гармидер» проводить активну діяльність.Лишилося зовсім трошки, щоб дожати проєкти, які лишилися по ангару. Ми вже запустили проєкт «АНГАР-CINEMA», ще маємо декілька секретів.

Але мені дуже подобається моя робота. Це класно, коли ти працюєш в класних компаніях, класно, коли ти можеш ділитися досвідом з однією компанією по роботі з іншою. Я думаю, що дуже багато речей Ангар мені дав для того, щоб я пройшла цей конкурс.


– А як тебе брали на роботу?

– Дуже класна така ситуація. Я бачила, що опублікували цю ваканцію. Я була, в принципі, готова: розуміла, що комунікації – це моє, я в тому росту, розвиваюся. Кризові комунікації – це тема, над якою я ще більше хочу працювати та займатися. Можна сказати, що «Ангар» для мене – кризовий менеджмент, тому що коли немає фінансування...

То я побачила, що є ця ваканція, вирішила подати. Подумала собі: «Що буде, то буде». Потім дізналася, що мене відібрали та попросили надіслати своє резюме. Я надіслала, мене запросили на одну співбесіду, яку я пройшла, на другу, я її теж пройшла. Мені зателефонували і сказали: «Вітаємо. Якщо ви з нами, то ми з вами. Ви пройшли». Це було дуже класно для мене. Вже потім я дізналася, що на цю вакансію подавалися 49 людей, а пройшла я одна.


– Що ти в цей момент відчула?

– Я не повірила спочатку. Подумала, що це якийсь жарт.

– Гордість за себе відчула?

– Так, дуже. Я відчула, знаєш, який такий момент, коли думаєш. що досягла максимуму, а потім – переплигнула через себе. Насправді я думаю, що це не кінець. Я планую розвиватися в цій сфері. Якщо я буду встигати з цією роботою, то думаю над тим, щоб добрати додаткові проєкти.

Ну, джаз від мене теж нікуди не дівається. Я ще й там на пів ставки, як то кажуть, директоркою підпрацьовую. Дуже шкода, що цього року не було літнього фестивалю, бо я його люблю набагато більше, ніж зимовий. Зимовий теж був під загрозою, але Український культурний фонд сказав нам: «Нє, рібята, ви такі класні. Давайте ми дамо вам грошей». Ми-таки зробили цей фестиваль. Це був дуже класний приклад того, як зробити круту колаборацію між державним фондом і громадською організацією. Тому для мене це теж, знаєте, такий позитивний приклад.

Взагалі, якщо говорити про те, чим я займаюся, від мене нікуди не дівається і моя «Спіжарня», якою ми займаємося разом з чоловіком. Це – дерев'яні вироби, а нещодавно ми запустили лінійку виробництва стаканів. Тепер у нас вдома купа стаканів і ми з них п'ємо віскі (гигикаємо, – авт).


– Така шалена жінка! Ти всюди і скрізь. Як ти це все встигаєш?

– Я коли думала про те, що мені треба кудись звалити на місяць в якусь Норвегію чи Ісландію. Я зрозуміла, щоб звалити туди на місяць мені треба ще працювати.

Є проєкти, які живуть в моєму житті, бо я їх люблю. Я не отримують з них ніяких бенефітів у фінансовому плані, але вони живуть в моєму серці. Я така приходжу з роботи і думаю: «Блін, тобі треба написати стратєжку на медійну складову Ангару». І ти розумієш, що якщо її не напишеш, що Ангар постраждає. А це не хотілося б, бо він для мене як син насправді. Я до нього ставлюся як до своєї дитини. Я навіть в інстаграмі вибрала таку класну стратегію: я спілкуюся від імені Ангару. Я зробила з нього живу людину і він говорить постійно. говорить зі мною як з мамою, сестрою, подругою, говорить з моїми колегами так само.

Як не розірватися? Не знаю. Хіба зірватися до купи і робити.


– А як ти відпочиваєш?

– Насправді мене не дуже напрягає моя робота. Коли всі кажуть: «Вилізь з телефона, ти вже дістала зі своєю роботою», то для мене не є напрягом відписати комусь в суботу ввечері чи в неділю зранку. Навіть коли до мене телефонують о шостій ранку, бо хочуть квитки замовити на подію в Ангарі, то я до цього дуже просто ставлюся. Ну є всякі люди, і всякі вони треба.

– От свята людина! Я б вже, певно, обматюкала.

– Я ж менеджерка з комунікацій – не можу собі цього дозволити. Ну, хоч би що там було, коли люди асоціюють тебе з певним брендом, ти не можеш собі дозволити сказати: «Йдіть всі нафіг, я сьогодні відпочиваю». Я – лице бренду Ангару, і я несу відповідальність своїми діями та вчинками, то я собі не можу дозволити.

Є у мене, звичайно, особисті принципи, коли, як то кажуть, і не гріх морду набити. Тоді я за це готова нести відповідальність і я розумію, що роблю. Це не якесь там необдумане рішення.


– Про що ти маєш на увазі? Розкажи про свої принципи.

– Я ніколи не будуть працювати з людьми, які їздять з концертами в країну-агресор – в Росію. Це табу. Вони ніколи не будуть виступати в «Гармидер angar-stage». Принаймні за мого керівництва. Я не буду вести справ з людьми, які є латентними колаборантами, а у нас таких дуже багато, – з тими, які негативно висловлюються проти подій на Майдані, які негативно висловлюються проти українських військових. Такі люди для мене – це табу.

З такими людьми я працювати не хочу, не буду і закликаю усіх з ними не працювати. Поки ми класно ставимося до людей і пропускаємо їх фрази: «Це ж наші брати, війна –громадянська», то у мене з такими людьми розмова коротка. Я не буду з ними гратися. І у такому випадку можу і носа зламати, і послати.

– Бувало таке, що і ніс доводилося ламати?

– Якщо на «Таблоїді» ввести в пошуку моє прізвище, там можна багато цікавого про мене почитати: і про зламані носи, і про решту.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У ЛУЦЬКУ БІЛЯ ПРОКУРАТУРИ ПОБИЛИСЯ АКТИВІСТКА З ЖУРНАЛІСТКОЮ


– Жінка-гроза! А як твій чоловік відреагував на те, що ти пішла на ще одну роботу?

– Та він завжди мене підтримує, в принципі. У мене чоловік такий класний. Каже: «Хочеш? Давай робимо» і все. Він підтримає мене в будь-яких починаннях: хочу одяг шити – будемо одяг шити, хочу в будівельну компанію йти – йду в будівельну компанію. У нього немає такого, що він може мені щось забороняти.

Чоловік – це мій найкращий друг. Він мене завжди підтримує, я до нього підходжу за порадами. Коли мені треба поплакати, я підходжу до нього. Коли мені треба серйозна розмова, щоб він переглянув якусь бізнес-стратегію чи порадитися, куди ми їдемо відпочивати, то все до нього.

Він – єдина людина, яка, я впевнена на сто відсотків, мене підтримає.


– Це дуже круто. А не бувало таке, що ти якось думала закинути те все, звалити на відпочинок?

– Ні, не було. Було виснаження, але не таке, щоб все кинути і все.

Коли у мене виснаження, то ми запалюємо камін, дістаємо вино, я лягаю спати, а зранку йду і все нормально – я в тонусі. Я собі релакснула, ми поговорили про відпочинок в Норвегії. Ще досі посилаю в космос ці думки. Насправді я собі ціль поставила, що цього року моя мрія має здійснитися і я потраплю в Норвегію.

– Вірю, що цього року ми поставимо «Відпочивайте з Олею Валянік: подорож в Норвегію». А всі в коментарях писатимуть: «Могла відпочивати в Карпатах, чого туди поперлася?», «Який жах, не сорому, ні совісті» (гигикаємо, – авт). Часто стикаєшся з хейтом?

– Постійно. Я не звертаю на це уваги.

– Невже тобі не болить, коли пишуть і кажуть щось..

– Ой, у 2016-му році я ще коли читала коментарі про себе, то ревіла дикими сльозами і думала: «Боже, нашо мені це все? Я просто кину це і хай вони собі пишуть і радіють». А потім подумала: «Та пішли ви всі в ср*ку! Хто ви всі такі, щоб я зважала на вашу думку?». Я вважаю, що я роблю все правильно та чітко. Мої друзі мене підтримують, ще сила-силенна незнайомих мені людей, які говорять: «Олю, ти крута! Ми тебе не знаємо, але ти робиш класні і потрібні речі». Я подумала, що заради цих людей варто робити те, що я роблю і не сходити зі свого шляху.

Всі хейтери в один для мене стали абсолютно байдужими. Ну говорять вони – і шо? Ну, типу, гірше вони не зроблять. Шо вони можуть мені зробити? Написати злісний комент – ну ок, я можу піти його полайкати, можу поскрінити ці коменти.

Від їх «фе» не залежить моє майбутнє, моє життя. Мама переживає сильно, що про мене пишуть всякі бякі, але я пояснила, що коли про тебе пишуть погане і добре одночасно, то ти чогось досягнув в житті. Коли про тебе ніхто не пише – то хто ти? Якось так.


– Якось на днях ти виклала пост на фейсбуці, а Олексій прокоментував: «Теж залишу коментар, щоб мені приходили сповіщення. Раптом хтось напише про тебе щось погане». Це так мило! Часто він тебе захищає від хейтерів?

– Та. Він завжди мене питає: «Ти сама чи мені за тебе заступитися?». Бо це важливо для мене. Є такі моменти, коли я не хочу, щоб він вступав в дискусії через мене. Як то кажуть, це мій бій і я сама його маю завершити.

Так само в нього є якісь дискусії, коли він говорить, що це його справа і я не втручаюся. Я ходжу і просто лайкаю.

– Ти знаєш тих хейтерів? Є з цієї кучки якісь знайомі тобі люди?

– Та вони в фейсбуці можуть писати лише з фейкових сторінок. В очі ніхто нічого не казав. Я запрошую всіх, хто хоче щось сказати. Я відкрита до спілкування, влаштуємо зустріч і я радо послухаю, що вони про мене думають.


– Поговорімо про ваш екобренд. Як взагалі виникла ідея його створити?

– Ідея належить Олексію від початку і до самого кінця. Я включилася на етапі «Зробімо промоцію» і «Випробуймо стакани». Дуже довго ми виношували цю ідею. У нас зібралося чимало скляних пляшок, які просто стояли. Ми переїхали в село, а тут зі сміттям трохи важко: ми його сортуємо, а машина скидає все разом. В Луцьку з цим якось простіше: є контейнери для пластикових відходів, для скляних. У нас на минулій квартирі під під'їздом була скупка склотари.

В селі у нас постало питання, як з цим боротися. Ми вирішили, що з цим треба максимально швидко щось робити. Спочатку вирішили возити в Луцьк і здавати, але брати пакетик, годину їхати туди-назад – це не дуже цікаво. Олексій дивився якісь відео, взяв пляшку в руки і сказав: «Може, зробити з них стакани?».

Ну, класно, я хочу вазу ще, щоб квітку одну всунути, а вона у нас стояла збоку красиво. Коротше, він почав досліджувати цю тему. Десь пів року у нього пішло на розробку самої концепції. Як виявилося, це не так просто.

Процедура складається з декількох етапів порізки скла. Це не один етап: намітив собі і розрізав. Є багато процесів, які відбуваються. Найважчий – це шліфовка тих стаканів. І все.

Пам'ятаю перший стакан, який він зробив.


– Він, певно, стоїть у вас в хаті на найкращому місці, та?

– Ні, ми його комусь подарували. Ми першу партію всю подарували друзям. Це якраз було перед Новим роком.

У нас багато тих стаканів тепер. Нам всі пляшки звозять додому, а ми з них стакани робимо. Спочатку у нас були одні улюблені стакани, а потім хтось прийшов у гості і каже: «У вас такі класні стакани», а Льоша такий: «Добре, забирайте».

– Слухай, маю питання. Твій чоловік часто їздить в гори, водить туди людей незнайомих. Інколи це бувають і дівчата. Не ревнуєш?

– Ні. Він же не річ якась і не моя власність, щоб я боялася його кудись відпускати. Я не з таких. Я вважаю, що стосунки між чоловіком та жінкою – це в першу чергу про повагу. Як я можу казати, що я поважаю свого чоловіка, коли я кажу: «Ти нікуди не підеш». Це ж неповага до його рішення, до його друзів. Він ж не власність жінки, щоб його не пускати.

Я вважаю, що якщо чоловік хоче зрадити, то він зрадить тебе і в ідеальних стосунках. Це не залежить від того, чи пустиш ти його в гори з чужими жінками, чи на пиво з друзями (ласуємо ірландським віскі, – авт).


– А часто собі дозволяєш випити келих-два чогось міцненького?

– Та, у мене вдома завжди є алкоголь. Я люблю кріплені вина, херес. У мене вдома завжди є пляшка червоного сухого. Віскарь – маст хев у мене вдома. А раптом гості прийдуть?

– Хороша господиня!

– У мене їсти може не бути, а от випити – завжди є.

– Коли наступного разу можна буде побачити фото, де ви з Олексієм позуєте на фоні гір?

– Та ще ж холодно для мене зараз. Я насправді гірська жінка: люблю трейли, щоб з рюкзаком, кашу їсти з пакета. На таке я згідна, але зараз – трохи захолодно.

А взагалі у нас є мрія, щоб ми лише двоє пішли в гори десь на тиждень, але поки у нас це не дуже виходить. У мене така тема: я хочу пройти від Попа Івана Чорногірського до Попа Івана Мармароського. Це похід на п'ять днів, і я хочу, щоб ми його пройшли двоє.






4

Читати ще

Коментарі

Віка

Коли життя - це тусовка.

Віка

Дуже гарна жінка. Тема керіввництва, роботи - не розкрита. Тепер так модно - створювати шум навколо?

оля

Все супер, але вже так видно було, що журналістка таак хоче сподобатися олі. Ну, я все розумію. Перебор в компліментах, та ще й з боку працівника медіа називається вилизуванням

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter