Найкращий «танкіст» України: «На гру мене «підсадив» тато»

У модну нині комп’ютерну гру «танчики» ганяє нині чи не кожен другий. Уже й анекдоти на тему прив’язаності чоловіків до броньованих, але віртуальних «залізних коней» з’явилися.

Луцьке видання «Хроніки Любарта» зустрілися з найкращим українським «танкістом». Четвертокурсник Саша Шумчук вчиться за спеціальністю «Інформатика та комп’ютерна техніка» у Волинському технікумі НУХТ й одночасно тренується та грає за найкращі міжнародні кібер-команди світу...

* * *
Усе встигати можна. Вчусь я до обіду, потім роблю домашні завдання, зараз ось пишу дипломну роботу. А тренування в мене з восьмої вечора.

* * *
Тренування - це коли збирається команда за ком­п’ютерами у різних країнах світу, і ми починаємо грати ту чи ту карту. Сім людей в команді. Я їх всіх бачив наживо, був на змаганнях, але водночас з ними й тренуєшся.

* * *
«Танки» – це ніби гонки, які змішані з «шутером», тобто із грою-«стрілячкою». Треба і танком керувати, і стріляти. Таких, як ти, в команді семеро. Маємо карту місцевості й різні завдання – захопити базу, наприклад. На тренуваннях ми мізкуємо щодо тактики бою – як це найкраще зробити на конкретній місцевості, зігруємося один з одним.

* * *
Знання історії - це плюс для гравця. Наприклад, якщо ти розрізняєш різні типи танків і різні види боєприпасів, то будеш вправніше розправлятися із «ворогами», знатимеш, куди і чим треба поцілити.

* * *
Колись ходив гратися в клуби, потім з’явився комп’ютер вдома. У мене тато цікавився моїми іграми, до речі, на «Танки» саме від мене, так би мовити, «підсадив». Я помітив, що він припинив грати в «Call of Duty», а ганяє танки. Мені також гра сподобалася, і почалося…

* * *
Поталанило, що кар’єрний ріст у грі в мене вийшов дуже швидким. Мій друг грав у одній дуже сильній команді. Якось вийшло, що вони потребували нового складу і набирали хороших геймерів. Друг мене порекомендував, і я зайшов на тренування. Ми зігралися з партнерами, і я потрапив на найбільші змагання з цього виду кібер-спорту.


* * *
У серпні минулого року анонсували турнір «World Cyber Arena», який проходив у китайському Інчуані. Були відбіркові матчі серед команд з 21 країни світу. Ми їх пройшли, нас запросили на турнір, який ще можна вважати чемпіонатом світу. Нашими опонентами в «танчиках» були команди США, Філіппін, Китаю, Європи і Кореї. У нашій команді було п’ятеро росіян, один ізраїльтянин і я – українець.

* * *
Першого дня в Інчуані з нами працювали медіа, потім ми звикали і налаштовували комп’ютери для матчів, відбувалися тренування. І нарешті – сам чемпіонат. Матчі відбувалися у великому залі, в якому глядачі на великих екранах могли бачити усі перипетії боїв у наших комп’ютерах.

* * *
Команди поділили на дві групи. Зі своєї групи ми вийшли першими без поразок, а з іншої вийшла команда Кореї. У фіналі ми зустрілися з ними. В результаті перше місце дісталося команді Кореї, ми вибороли друге місце, команда Китаю – третє.

* * *
Для мене це були перші серйозні змагання, для більшості членів моєї команди – аналогічно. Але ми їхали тільки за першим місцем.

* * *
У Китаї, наприклад, також дуже захоплюються танками, загалом мілітарними іграми, тому мають свій сегмент цієї гри, грають власні ліги. Їхні переможці їдуть на Гранд-фінал. Той турнір, на якому ми грали, вважають навіть не стільки чемпіонатом світу, скільки Олімпійськими іграми з кібер-спорту. У Китаї учасники грали в «Dota 2», «Haerthstone» і «World of Tanks». З України я один був на «танчиках» і четверо грали у стратегію – «Dota».

* * *
Поєдинок у «танчиках» триває відповідно до регламенту – 7 хвилин. Мусиш викластися максимально. Після тренування чи матчу я підводжуся в такому стані, ніби штанги тягав. Хоча насправді тільки сидів за комп’ютером.

* * *
Батьки спочатку реагували дуже по-батьківському і просто – нервували з мого захоплення. Мовляв, я цілий день за комп’ютером, ніде не ходжу, не допомагаю їм. Проблем з навчанням у мене ані в школі, ані в технікумі справді не було. Зараз я ставлюся до комп’ютерних ігор як до роботи. Тим більше, що наша команда має спонсора, ми рекламуємо його і маємо певні доходи від цього. Кожен учасник пропорційно розділив призові за те ж «срібло» у Китаї. Тому виходить так, що я мушу не просто гратися, а працювати, як у професійному спорті. Учасники команд із кібер-спорту отримують зарплати – вони стимулюють до нових перемог. Їх фінансують, а вони грають і рекламують.

* * *
Про усі суми, які крутяться на цьому ринку, не скажу. Можу назвати один із видів заробітків. Візьмемо, наприклад, навчальні курси у «Ютубі». «Танчики» – популярна гра, всі хочуть у неї добре навчитися «рубатися». Відповідно, провідні гравці викладають спеціальні курси в мережу із власним досвідом ведення боїв. Ця справа небезплатна. Чи будуть комп’ютерні ігри моєю роботою назавжди? Відповісти важко, але я намагаюся навчитися у ній якомога більше.

Спілкувався Юрій КОНКЕВИЧ