Скульптор Микола Головань понад 30 років зводить «Будинок химер». Цей витвір мистецтва навіть є у шкільних підручниках Оксфорда. 
 
Про свій будинок лучанин розповідає, що це не проста хата. Мовляв, людей зараз євроремонтом не здивуєш, а скульптурою – так. «Багато людей запитують, звідки такі витвори мистецтва привіз, – каже Головань. – Щоб таке зробити, треба десять разів подумати. Горджуся тим, що заклав перший камінь. Було дуже непросто. Скільки робіт у мене було вкрадено та побито! Особливо у 1990-х».

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0335.jpg[/img]

Син швачки та коваля
Микола Головань народився у Теремному. Там провів дитячі роки. Мама Юзефа була полькою, батько Микита переїхав на Волинь із Одеси.

"Мама померла, коли мені було п’ятнадцять років, - розповідає Головань. - Вона була швачкою. Обшивала усіх сусідів та родичів. Це була жінка дуже тонкої натури та неймовірної доброти. Тато був столяр за професією".

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0379.jpg[/img]

Микола Головань розповідає, що батьки дуже хотіли, щоб він став художником.

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0344.jpg[/img]

"Як зараз пам’ятаю: прийшов у художню школу простенько вдягнений, в куфайці, - каже скульптор. - Приніс свої малюнки, і мене прийняли. Провчився там цілий рік. А після цього науку продовжив у Львові. Мами вже не було… Приїхав додому і татові хвастався, що на художника вчитися буду. Батько так зрадів цій новині! Каже мені: «От бачиш, Колю, вивчишся і художником станеш». Батько уже стареньким був, майже не ходив. Але ще встиг мого сина побачити. Тримав на руках малого і дуже тішився".

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0402.jpg[/img]

Головань каже, що міг залишитися жити у Львові. Але радий, що повернувся на Волинь. У  Луцьку працював на різних роботах.

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0419.jpg[/img]

"І вантажником був, і навіть у цирку працював, - ділиться митець. - Уже пізніше в старій батьковій хаті почав створювати перші роботи. Збудував дворовий вернісаж. І вже тоді люди приходили подивитися. Потім батьківську хату знесли, а натомість нам дали хрущовку. Я тоді всерйоз задумався, щоб свій дім збудувати. Разом із сином узявся до роботи. Кожен камінчик пройшов через наші руки".

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0426.jpg[/img]

«У моєї Томи найкрасивіша у світі усмішка»
Пан Микола познайомився із дружиною Тамарою на танцях. Прожили разом понад 40 років. Виростили сина й доньку. Чоловік розповідає, що дуже щасливий, бо має таку дружину. Подружжя цінує одне одного і завжди підтримує.

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0445.jpg[/img]

"Бог дав нам велику радість – внучка Данилка. Скоро донька подарує нам ще одне малятко. Моя дружина – учитель від Бога. У неї дуже хороша пам’ять. Хоч на інсуліні, але ходить на роботу. Її у школі дуже цінують. Кажу їй: «Томочко, у тебе уже здоров’я не те. Бережи себе. Залишай ту роботу». А вона не хоче. Може, дружина й права. Бо коли ми поміж людей, то живемо. Хоч і важко нам. Ноги вже не ті. Кульгаємо обоє. А її здоров’я – то моє здоров’я. Коли дружина бере на руки внучка, вона молодіє, на обличчі рум’янець з’являється та усмішка. Знаєте, у моєї Томочки найкрасивіша у світі усмішка. Хай там що було, хай як життя складалося, я радий, що маю таку дружину", - розповідає Головань.

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0445.jpg[/img]

Скульптор розповідає, що його дружина особлива, бо дуже добра до людей.

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0476.jpg[/img]

"Хай як їй щось болить, вона цього не покаже і своїм дзвінким голосом завжди інших підбадьорить. За усе життя жодної двійки учням не поставила. Своїх колег вмовляла, щоб двієчника витягнути. Доброта і чарівність – це її вершина, - запевняє скульптор. - Я й раніше те знав, але зараз це дуже відчувається. Хоч характер у неї непростий. Відчуваю гордість за свою дружину. Ніколи учителем не був би, хай би мені три зарплати платили. Це треба мати дар. Вона може говорити годинами, і не просто говорити, а розповідати щось цікаве та потрібне".

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0486.jpg[/img]

«У своїх роботах намагаюся не схибити»
У 2005 році син Голованів помер від інфаркту. Батько розповідає, що він мав свою групу та дуже любив хард-рок.

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0494.jpg[/img]

"Казав мені: «Тату, ти хорошу музику слухай, а не попсу». І я його слухався, - ділиться Головань. - Син вчився на фотографа і на коваля. Гарно малював. Я вчив його створювати скульптури. Ми разом по Україні їздили, виконували різноманітні замовлення. Він був моєю правою рукою. Микола був дуже щирий та коректний. Іноді він у собі замикався, я не міг до нього достукатися. Ми дуже любили його. Пережили велике горе".

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0504.jpg[/img]

Микола Микитович навіть створив для сина пам’ятник. На ньому зобразив Миколу й усе, що він любив.

[img data=wat]09_04_2015_1270896314/img_0511.jpg[/img]

Скульптор розповідає, що йому дуже подобається його робота. Свого часу він створив пам’ятник брату Саніна, який зняв фільм «Поводир». Каже, що це дуже вдала робота.

"Якби був живий Любарт, то він пишався б мною, - запевняє скульптор. - У своїх роботах стараюся не схибити і йти проти течії. Радий, що маю змогу жити і творити. Нехай в країні дорожнеча буде. У мене від цього кращий апетит. Це дає мені наснагу. Якщо замовлень нема, то я над будинком працюю. Радий, що маю цей будинок. Віддав сюди багато енергії і сили".
 
Текст: Лілія БОНДАР
Фото: Дмитро КУХАРУК