Михайло БУЧАК: «Я не буду вбивати, я буду захищати свою землю»

Отець Михайло з села Маяки Луцького району часто їздить на схід. Причащає, сповідає бійців, піднімає їхній бойовий дух. Збирає на Волині теплий одяг, термобілизну, їжу, бронежилети, сідає з бійцями "Айдара" в машину, обов’язково спереду, щоб підрясник і хрест було видно. Каже, так швидше на блокпостах пропускають.



"Знаєте, чому мені хочеться їхати на схід? – каже священик. – Бо мені там легше дихається, ніж тут. Там мені голова не болить, тиск не скаче. А не боїться тільки ідіот, бо він у психлікарні Наполеон. А я боюся. Але є у мене ще страх лишитися за межею цих подій. Хлопці каплицю там самі побудували. Просять мене: "Отче Михайле, освятіть. А ще нам рушників привезіть". Як не поїхати і не освятити? Солдати чекають підтримки".



Про війну

Багато людей думає, що військово-політичний конфлікт в Україні – це геополітика, «бажання Путіна об’єднати руські землі». Хоч Путін такий руський, як я китаєць. Бо це не та територія, яку можна називати Руссю. Але тут є ще й божественний фактор. Як священик маю розуміти, чому це відбувається. Тому, що країна почала загнивати національно. Коли у кафе грав Гімн України, хтось встав? Ніхто. Бо соромно. Ми стали меншовартісним народом. Для нас американець, німець, поляк – це люди вартісні. А ми були не Україною, а окраїною певних земель: то європейських, то російських, то польських. Ми почали загнивати як християнська держава. Віра втрачала своє значення. Більше уваги зверталося на канонічні моменти, ніж на те, чи віримо ми у Бога. Україна мала потенційний шанс втратити усі здобутки, які Господь нам подарував. Я завжди казав, що український народ повторює історію єврейського. Переконаний, що Україна – це вибраний народ. Коли євреї втратили боговибраність після страти Ісуса Христа, то у Біблії було сказано, що північний народ отримає цю благодать. Ми на півночі від Ізраїлю. Ми країна із глибоким християнським корінням. Україна відрізняється від Європи, яка нині секуляритивна. Там усе нормально. Для них Бог – це страховка. Зруйнували будинок, а за тиждень збудували новий, страховка усе оплатила. А в Україні – зруйнували будинок, склали руки до неба: Боже, що робити? Бог має плани щодо української землі. Але змінити українців можна було тільки створивши їм критичні умови. Коли ми садимо квітку, то поміщаємо її спочатку у маленький горщик для того, щоб розвивалася коренева система. Бо у великому горщику маленьке коріння згниє. Нині Бог посадив Україну у маленький горщик – він звузив наші бажання. У нас які були бажання? Щоб газ був недорогий. Ми нарікали. Нині газ дуже дорогий, але ми уже не нарікаємо. Світло, комунальні послуги, зарплата, будинок, машина, одяг, – ось що було для нас важливо. Нині наші бажання звузилися лише до одного – ми хочемо миру. Усе направлено на те, щоб це здобути.



Про жертовність

Упевнений у тому, що Україна буде однією з найбільш процвітаючих держав у світі. Ми приречені на те, щоб через певний проміжок часу стати тією свічкою, про яку говорить Господь: "Свічку не ховають під посудиною, вона має світити". Україна стане тією християнською свічкою, яка поширюватиме у світ цінності, які нині занедбані світом. Це моральні цінності, християнські, поняття жертовності. Бо у Європі немає жертовності, там є секонд-хенд. Те, що непотрібне, європеєць віддасть, але продати квартиру і віддати гроші на добру справу він не здатний. Але на це здатний українець.

Україна буде жити добре лише тоді, коли навчиться не тільки слухати своїх керівників, а відчувати їх серцем. Богом вибраний єврейський народ ходив 40 років. Ми ходимо пустелею понад 20 років. Ми мусимо бути готові до того, що нам доведеться заплатити велику ціну.

Війна в Україні закінчиться тоді, коли звідси будуть втікати ті, хто нині розказує, як нас любить. Коли наші політики, які звикли дуже гарно жити, відчують, що в Україні жити небезпечно, вони з неї втечуть. Залишаться ті, кому ця країна потрібна. Ті, хто не має будинків у Швейцарії, Австрії, на Гоа і хоче тут будувати державу. Мир настане тоді, коли пройде період очищення.



Хто винний в українських втратах

У нас не було військової еліти. Офіцери – це діти генералів, які розуміли, що їм також треба стати генералами, це діти полковників, яким теж це потрібно. Це люди, які не люблять армію. Для них честь, батьківщина – порожні слова. Важливий лише шкурний інтерес – вижити ціною солдатського життя. Коли російські війська перетинали український кордон, у них забрали телефони. Рації були тільки у командирів підрозділів. Координували свої дії засобами, які були під час Другої світової війни, – сигнальними ракетами. Один постріл – наступ, два – оборона. Це просто та ефективно. А у нас як? Мама дзвонить бійцю: «Васю, де ти є?» – «Я під Дебальцевим, мамо» – «А в тебе, дитино, ноги в шкарпетках?». А усе прослуховується. Тому ці моменти дуже вагомі. Генералітет у нас паркетний. Ціна людського життя не варта страху перед тим, що скажуть люди. Що ми маємо нині? Недолуге законодавство. Для того щоб отримати гуманітарний товар, потрібно підписи міністерств. Щоб розконсервувати танки – підписи 15 генералів різних відомств. Півроку минуло. За цей час ми мали б уже все організувати. Ми між пресом Європа-Америка-Росія.

Чи має священик воювати

На війні треба забути про такі речі як порядність та правдивість. Бо у поєдинку з ворогом має бути хитрість. У мене часто виникають дискусії зі священиками, чи має духовенство захищати Україну із зброєю у руках? У мене це питання не виникає, бо я військовий – сержант запасу. Бо йдеться не про вбивство ворога, а про захист сім’ї, родини, друзів, землі та країни. Мене запитують: "І ти будеш вбивати?!" Ні, я не буду вбивати, я буду захищати свою землю. Немає більшого подвигу, ніж віддати життя за ближнього. Бо більший гріх, коли зраджуєш боягузтвом, ніж виявляєш героїзм і перемагаєш ворога. Нині не має бути жодного українця, який не готовий узяти б до рук зброю. Одразу уявляю собі маразматичну ситуацію: іду вулицею, хлопці б’ють дівчину. І тут я стаю на коліна й кажу: "Боже, допоможи, щоб її не били. Зупини це беззаконня". А Господь мені каже: "Отче Михайле, я тебе послав. Зупини. Помолися, але зупини". Бо без діл віра мертва.







Текст: Лілія БОНДАР