Блогерка Валерія Богач, відома як lerkazukerka поділилася романтичною історією кохання з майже 50-ма тисячами підписників. Свою історію Валерія розповіла у блозі в Instagram. Події від знайомства до створення сім’ї Валерія розписала ц трьох частинах. Історії дівчина присвоїла хештег #цукерка_нашаісторія.

Подаємо її далі без змін:

Part1.
Вперше і по справжньому я відчула це зі своїм чоловіком
29.08.2010 - повідомлення ВК «В тебе дуже гарна посмішка) вітаю з Днем народження» от з цього все почалось. Він привітав, а я вирішила прийняти заявку в друзі. Почалась переписка і десь через тижня 2 ми зустрілись. Відразу подумала, що в нього немає шансів: він спізнився, був одного росту зі мною, а я хотіла щоб був вищий, і виявилось, що йому 20 років, а мені ж тільки-тільки виповнилось 16. 4,5 роки різниці - це для мене був жах. Не запитуйте чому, просто тоді здавалось, що це таааак багато. Але він прийшов з м‘якою іграшкою і ми гуляли в парку під дощем...змокли до нитки, але нам було весело. Він багато жартував, а я сміялась з його жартів.
Після цієї зустрічі тиждень ми взагалі не списувалися і не зідзвонювались , як виявилось, він теж був в шоці від того, що мені 16 (ВК була дата народження, але не було року ). Через тиждень він таки написав. Я ходила на вечірні уроки з астрономії (11клас). Він запропонував забрати мене і провести додому. Я погодилась і так ми почали дружити. Просто друзі яким весело разом.

Part 2.

Отак ми з @maksymkuzminchuk просто дружили. Списувались ВК, бачились майже кожного дня, гуляли, веселились. Розповідали один одному про все, ну, принаймні, я точно розповідала про все і про інших хлопців, які хотіли зі мною зустрічатись теж.
Я спілкувалась з одним хлопцем, який був ще трохи старший за Макса. Він постійно пропонував мені зустрітись: кафе, кіно, просто погуляти...а я постійно вигадувала якісь відмазки, бо ж він був «застарий» і тут він вкотре запрошує мене в кіно. Я ж, як і кожного разу, вигадала відмазку і залишилась вдома. Через трохи дзвонить мій брат і кличе мене на прем‘єру Гаррі Поттера (як зараз пам‘ятаю) приїжджаємо ми в кінотеатр коли фільм вже розпочався. Беремо квитки. Два останні місця. Зал переповнений. Заходимо тихенько, в темноті. Сідаємо. Поруч мене сидить якийсь хлопець, а біля нього порожнє місце. Відразу подумала, що запросив когось, а йому відмовили і він пішов сам. Сиджу і подумки шкодую цього хлопця аж тут, мій брат починає щось до мене говорити, я йому відповідаю і цей хлопець збоку впізнає мій голос і я розумію, що це цей самий хлопець, який вже вкотре мене запрошує, і якого я вже вкотре динамлю. Це ж треба було так сісти! І я розумію, що це через мене він тут сам. Він бере мене за руку і ми виходимо з залу кінотеатру. Брат виходить за нами. Я довго вибачаюсь і переконую його, що це дійсно мій брат і в кіно я пішла дуже спонтанно відмінивши всі свої «справи», бо брат дуже просив.
Хлопець, назвемо його Діма, каже, що йому дуже неприємно, але він мене пробачить, якщо завтра ми все-таки підемо разом на каву. Я погоджуюсь, мені теж не по собі, що так вийшло він говорить, що я йому насправді дуууже подобаюсь і він з нетерпінням чекає нашої зустрічі.

Після фільму побачилась з Максом. Розповідаю йому всю цю історію без ніякої задньої думки. «Уявляєш, як незручно вийшло? Завтра йду з ним на каву. Поморозитись вже не вийде. Він мабуть запропонує мені зустрічатись, я йому вже давно дуже подобаюсь». Пауза. І тут Макс видає: «Давай зустрічатись». Я в шоці. Мовчу. В голові купа питань.