Брати Капранови в Луцьку розповіли, як творити світ очима жінки

^{Текст: Анастасія ТІТОВА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Львівська майстерня шоколаду}

Засновники видавництва «Зелений пес», газети «Друг читача» і сайту «Гоголівська академія», письменники і віднедавна музиканти Віталій та Дмитро Капрановими в Луцьку бувають не рідко. «Таблоїду Волині» вони розповіли, за що люблять Волинь, як пишуть книжки і чому українські жінки себе не люблять. Про це і не тільки читайте в інтерв’ю з Братами Капрановими.

− Дмитре, Віталію, традиційно запитаю − кава чи чай? Що більше до вподоби?

Ми чаю вже попили. Загалом, по різному. Пробуємо у закладі – що ліпше вдається, те і замовляємо.



− Ви частенько у Луцьку… За що полюбляєте тут бувати?

Хотілося б частіше (усміхаються – авт.). Це одне з небагатьох місць, де абсолютно щирі люди. Волиняни дуже відкриті, вони нам нагадують наших південних людей, тільки наші сильно «совєтізовані», а волиняни – як покращений варіант.

− Звідки взяли ідею і в чому полягає унікальність вашого кобза-репу?

На превеликий жаль, є така тенденція, що українці недооцінюють те, що мають. Той самий «Щедрик» Леонтовича «приплив» до нас з-за океану. В Україні ця мелодія була нічим, доки її не принесла нам «Кока-кола». Таких прикладів багато. Тому ми хочемо звернути увагу на нашу неймовірну українську поезію. Ми беремо вірші і виконуємо їх під музику. І це просто чари.

Якщо пригадати українські відьмацькі, мольфарські традиції… Коли читаєш їх закляття, то відчувається, що це не просто слова – це ритмізований, силабічний варіант поезії. Це речитативи, що використовувалися як замовляння, молитви і спосіб спілкування з різними силами природи. Ми музикуємо поезію, віднаходимо у ній гармонію ритму. У Карпатах ці практики існують і дотепер – коли у кожного господаря є свій чарівний інструмент, за допомогою якого він керує худобою. Поєднання музики з речитативами дає медитативний ефект, ефект виходу поза межі цієї вузької реальності. Худобу ми ще не замовляли, але варто буде колись спробувати (сміються − авт.).



− А чому ви своїм «чарівним» інструментом обрали саме кобзу?

В Україні майже кожен щипковий інструмент зі струнами можна назвати кобзою… Колись кожен кобзар сам робив собі інструмент. Тому кобзи так різнилися. До речі, ви знаєте, що перше аранжування гімну України було написано для гітари? А друге – для цитри. Вербицький був вчителем гри на гітарі, а у вільний час грав на цитрі. Так от, цитра – це теж кобза, тільки трохи менша, а гітара – шестиструнна кобза.



− З чого почалося ваше музикування?

Ми часто відвідуємо різні університети. Ви і самі здогадуєтеся, що зараз найважче, коли хочеш донести інформацію до людей, до молоді зокрема. Правильно, примусити витягти навушники з вух! Потрібно у вуха «пролізти» разом з музикою! Звідси й ідея музикування. Вірші – це для нас будівельний матеріал, з якого ми творимо принципово новий продукт.

Окрім цього, ми зробили експеримент… Є така «страшна» річ – вірші Тараса Шевченка. Чому «страшна», бо від згадки про них більшість школярів і студентів кидає в лютий холод. І ми зробили реповий блюз на вірш Шевченка «Думи мої…». Школярам «заходить на ура»! Навіть одинадцятикласникам, які отруєні Шевченком до «токсичного» рівня…



− О, я добре знаю, що таке вчити на пам'ять 20 поезій Тараса Григоровича! Важко після цього любити його творчість…

От! Бо це вже «смертельна доза»! Що треба зробити, аби викликати ненависть до Шевченка у цілих поколінь? Він же ж справді хороший поет! Ну добре студенти-філологи – у них відбулася певна профорієнтація. А школярі у чому винні? А якраз Шевченко у блюзовому виконання – це для багатьох щось неочікуване, незвично класне! Ми зрозуміли, що музика є у кожному українському вірші! Це третій закон братів Капранових.



− Третій? Цікаво, а яких тоді два перших?

Перший стосувався прямо пропорційної залежності між кількістю бібліотек і результатами голосування. Чим менше питомо бібліотек в регіоні, тим більша кількість голосів за Януковича було віддано в 2004 році. На підтвердження – три останніх позиції за кількістю бібліотек займали Луганська, Донецька області і Крим.

Другий закон братів Капранових: кількість роботи над твором завжди однакова. Чим більше роботи зробить письменник, тим менше залишиться роботи читачу. І відповідно навпаки. От Джеймс Джойс полінувався, пишучи «Уліса»… Тому читачу треба багато працювати, щоб прочитати роман. А до прикладу, Астрід Лінгрен добре попрацювала над «Пеппі Довгапанчоха» − її читаєш, як воду п’єш!



− О, це насправді одна з найулюбленіших книжок мого дитинства! А що ви любили читати в дитинстві?

Для нас улюбленою і знаковою була книжка «Диво-крейда» Сінкен Гопп. Книжка неймовірна! Вона вчить дітей творчості, розвиває фантазію. Сінкен Гопп взагалі сюрреаліста, абсурдистка… Та одного разу, окрім всього незрозумілого, сіла і написала класну дитячу книжку. На цьому її творі ми виросли. Тому, коли стали дорослими, стали видавцями, написали в Норвегію, отримали право перекласти цю книгу українською мовою і видали її. Віддали борги дитинства, так би мовити. А «Пеппі Довгапанчоха» − це книжка, з якої ми зробили висновок, що українська мова існує (ми росли на півдні, ходили в російськомовну школу)! Більше того, вона там настільки «смачна», настільки цілісна!..



− Ви самі презентуєте свої книжки. Що потрібно робити, аби зацікавити людей своєю творчістю?

Багато хто вважає, що це не справа митця. І що цікаво презентують свою творчість лише «нездари». Бо ж справжній талант відсторонено сидить на «кришталевому троні»… Але питання, як тоді люди довідаються? До цього треба ставитися свідомо і вміти звернути на себе увагу… Така проблема свого часу була у братів Кличків. Вони вже були чемпіонами світу, але коли приходили на телешоу, то не вміли говорити. Єдине, що вміли – битися. Але ж битися в ефірі не будеш?.. Тому Володя почав вчитися показувати фокуси! От уявіть: боксер приходить – говорити не вміє, битися не дають, і починає показувати фокуси. Але це робити приходилося.



− Багато творчих, талановитих людей відсторонюються від світу. Чомусь вважається, що всі все повинні розуміти само собою. Але немає діалогу між митцем і аудиторією. Як результат – твір дійсно ціннісний залишається непоміченим, а набуває популярності щось доволі посереднє, те, що просто вміють продавати. Як, на вашу думку, це виправити?

Віктор Суворов, він же ж Володимир Різун, автор книги «Криголам», історик, сказав чудову фразу: «Головна помилка, що кожен із нас по-окремо думає, що говорить зрозуміло для інших». Головна помилка письменника – думати, що те, що він написав, апріорі комусь цікаво. Хіба що мамі, татові, дружині… А далі ти повинен переконувати читача. Це першочергове завдання будь-якого митця.



− У вас є така книжечка – «Веселих свят!», у якій описано різні традиції святкування… Розкажіть про власні сімейні традиції. Які у вас були в дитинстві, які є тепер у ваших сім’ях?

Зараз наближаються різдвяні свята, так от: в Очакові, звідки ми родом і де пройшло наше дитинство, не колядували. Щедрували, посівали… Але не колядували. Зате на Різдво у нас носять вечерю. Щоб ви зрозуміли: у колядці «Добрий вечір тобі, пане господарю» є такі слова: «та кладіть калачі з ярої пшениці…». Калачі – це основа вечері. Кладеться хустка, кладеться калач, всередину якого ставиться глечик з кутею, або сулія – самогонка… Все це засипається пряниками й цукерками, замотується в хустку, зав’язується на вузлик – і з цим ідуть в гості. Вечерю носили ми, носять її у нашому краї і досі – кумам та хрещеним. Калач – це основа степової різдвяної традиції.



− Що було найцікавіше у роботі над цією книжкою?

Порівнювати традиції у різних регіонах України. У нас ще також цікаві, відмінні від ваших, традиції на Великдень. За три тижні до Великодня наша бабуся сіяла пшеницю. Вона проростала молодою травичкою, і в цю травичку на свято клалися крашанки. Ця традиція називається «зелений горбочок». Яке ж було наше здивування, коли в 2005 році ми потрапили до Лондона на навруз (ісламське свято – авт.) і побачили, що стоять перси і продають «зелені горбочки»! У них крашанки трохи інакші, але по суті це було те, чого нас навчала бабуся! І ще цікавий факт – чим південніше в Україні, тим вищі паски. У нас бабуся пекла паски десь із 50 сантиметрів у висоту – в нарядних гільзах старих чи у формах зроблених із жесті. А у циган взагалі паски до одного метра! Цікаво досліджувати, відроджувати традиції, аби вони не забувалися і не переривалися.



− Ви багато розповідаєте про кулінарні традиції. А самі готуєте?

Розповідаємо, бо південна кухня недооцінена. Там якщо розібратися, то перлина на перлині! А ніхто про це не знає. Книші, вареники з солоним сиром, вертути, фефер-соус…Дружин своїх готувати ці страви навчили. Та й самі інколи готуємо під настрій. Мамалигу, до прикладу, варимо, юшку з льоком. Зробили для себе кулінарне відкриття – відновили рецепт куліша з риби.



− А як щодо вашої нової книги? Вона мала вийти друком восени.

Ні, поки її ще нема, плануємо презентацію на весну. Книжка складна, не хотіли видавати «напівфабрикат». У цьому романі ми об’єднуємо долі трьох поколінь. Коли береш такий масштаб, то поспішити і недопрацювати – це найгірше. Аби не перенавантажувати читача, ми взяли за форму жіночий роман. Це історія жінки, умовно «невдахи», якщо так можна висловитися. Вона юрист за освітою, має хорошу роботу, але незаплановано народила дитину, немає чоловіка… Не любить себе…



− Це проблема багатьох сучасних жінок…

А знаєте, чому жінки себе не люблять? Бо їм з телевізора постійно говорять, що вони не такі «як треба». Реклама принижує жінку. А українська жінка не може бути приниженою. Вона завжди була головною в родині, в суспільстві. В Україні споконвіку був матріархат. Тому, такого робити не можна…



− Чи правда, що пишучи від імені жінки, ви на своєму сайті просили порад жінок? Щоб досягти більшої достовірності.

Так і отримали цікаві рецензії. Адже дуже важливо не помилитися – чоловіки бачать і думають інакше. Тому, якщо головна дійова особа у нас жінка, то світ навкруги повинен бути її очима. Тобто запахи, зовнішність, кольори надзвичайно важливі. Де ви чули про запахи у чоловічому романі? Хіба що йдеться про витік газу (сміються – авт.). Чули таку фразу: «Кожна жінка пам’ятає, у що була одягнута в найважливіші моменти свого життя». Оксана Забужко нам цю фразу підтвердила і сказала, що може розповісти, у якій сукні була вбрана, коли її студенткою вербували в КГБ. І розповіла! А уявіть собі опис любовної сцени? Все це треба чітко верифікувати. У цьому нам і допомагають читачки. Деякі «блохи» вже повиловлювали і повиправляли!



− У вашого роману історична основа. Наскільки важливо зберігати історичну пам'ять?

Історична пам'ять не просто важлива, вона допомагає наступним поколінням розрізняти добро і зло. Нема можливості щоразу наново трактувати ці поняття, коли їх треба розмежовувати «тут і зараз». Як це зробити найлегше? Так, оцінивши вчинки і переконання батьків, дідів, треба знати історію свого роду, сім’ї, щоб формувати власне, не спотворене світобачення. Чому сьогодні війна на Донбасі? Це війна з безпам’ятством. Вони глибоко помиляються, думаючи, що всі їхні предки були виключно «енкаведистами» та прокурорами.



− Тобто ключовим є небажання людей розібратися у своєму походженні? Небажання дізнатися правду про минуле?

Саме так! Справа не лише у вихованні! Нас теж виховували комсомольцями. Ми теж були «по вуха» у цій пропаганді. Але у нас було бажання розібратися, що і до чого. І найпоширеніша відмовка: «Нам не казали». Тобто винен не я сам, а винен той, хто «не сказав».



− Існує думка, що багато людей старшого покоління мислить категоріям, наче хтось щось їм постійно винен… Самі ж вони не готові прийняти на себе відповідальність за власні вчинки. Як зробити так, щоб в молоді цього не було?

Знаєте, у нас мама працювала кардіологом. До неї приходили після першого інфаркту, зазвичай чоловіки, і запитували: «Інно Павлівно, а що робити, аби це не повторилося?». Вона відповідала: «Я вам скажу, але ж ви все одно того не виконуватимете…». Клялися-божилися: «Будемо!». «Значить так, – казала мама – припиняємо пити, курити, гуляти…». І одразу чулося протяжне «Ооооо….». Так і тут – ми можемо вам сказати рецепт, але чи всі його дотримуватимуться?

Книжки треба читати! Щоб мислити самостійно. Це культурна і розумова практика, це фізкультура для душі і мізків. Це як спорт, який спочатку навчає, а потім підтримує у гарній формі. Вчить розуміти, чути, сприймати, співчувати… Відчувати «на власній шкурі», ставити себе на місце іншого. Книжка має бути об’єктом обговорення, інтересу, цінністю. Тоді – це велика сила.