Героєм інтерв’ю Любомира Кузьмяка для видання «Футбол 24» став екс-хавбек алчевської «Сталі», «Кримтеплиці», «Говерли» та низки інших клубів, справді унікальний гравець,  лучанин Дмитро Трухін.

Як пишуть, українському футболу ніколи не бракувало яскравих особистостей. Взяти до прикладу нашого героя – унікального у своїй сфері. Класний футболіст, який вирішив пов’язати своє життя із математикою. Зрештою, сам Дмитро Трухін застерігає – те, чим він зараз займається, не можна ототожнювати з первісною наукою. Однак від цього сфера його діяльності не стає менш цікавою.

Він стриманий у розмові і справляє враження надзвичайно освіченої людини. Десь там у його далекому минулому – безліч яскравих подій: тренування в Грозного та Севідова, сусідство в кімнаті з першим японським легіонером в історії українського футболу, незабутня Кримтеплиця, а також Буяльський, Одонкор і Кополовець. А ще – один з найгучніших судових процесів нашого футболу із сім’єю Шуфричів. Проте тепер Дмитро згадує про це вкрай рідко. Зараз у нього нове життя. Нешаблонне, особливе і зовсім не пов’язане з футболом.

"Коли був футболістом, то мало читав"

– Пошук себе поза футболом після завершення кар’єри – один з найскладніших моментів у житті кожного футболіста. Хтось залишається у професії, хтось опановує нову. Ви, здається, обрали свою неповторну дорогу.

– На перший погляд моя діяльність є особливою, хоча варто відразу розставити акценти – я не викладаю ментальну арифметику. Ми заснували школу ментальної арифметики Соробан в Луцьку. Це наш сімейний бізнес з дружиною. Моя роль полягає у просуванні та координуванні, а не навчанні. Я, скоріше, піар-менеджер, ніж викладач. Зате моя дружина є викладачем.

– Ви не викладаєте, однак, мабуть, вмієте рахувати відповідно до всіх правил ментальної арифметики.

– Базові знання у мене є – двоє моїх синів пройшли нашу школу. Старший син Максим вже закінчив Соробан. Для того, щоб досягнути кращих результатів – потрібно щоденно тренуватися. Дуже рідко, але я виконую з ними домашні завдання. Тому мені зрідка все ж доводиться цим займатися. Основи знаю, але так швидко, як мій молодший син Дмитро, рахувати не вмію. А йому лише 6… Недарма кажуть про "чоботаря без чобіт".

– Якось в інтерв’ю ви пояснювали, що Соробан – це не математика. Як можна охарактеризувати цю річ кількома реченнями?

– Це найкращий розвиток для дитини. Завдяки ментальній арифметиці покращується пам'ять і концентрація. Дитина може обробляти більший об’єм інформації. Це фітнес, зарядка для мозку. Футболісти ходять у тренажерний зал, щоб вдосконалювати тіло, а у Соробані ми працюємо з мозком. В Японії ця методика включена у шкільну програму – школярі вивчають її з першого по четвертий клас. У нас функціонують лише приватні школи.

– Ви є керівником Соробану в Луцьку. Школа ментальної арифметики представлена по всій Україні?

– Авжеж, такі школи функціонують в кожному обласному центрі. Більше того, вони працюють і в райцентрах. Соробан – міжнародна школа, тому за цією методикою навчаються в Польщі, Молдові, Білорусі, Естонії та Італії.

– Футболісти не завжди мають багато часу на книжки, новини чи науку. Ви зустрічали у своїй кар’єрі партнерів, з якими могли б поговорити на абсолютно різні теми?

– Все залежить від особистості. Коли я сам таким був, то до певної пори мало читав. Ти розумієш, що в тебе є лише футбол, а це означає, що ти маєш належно відпочити, правильно харчуватися чи добре поспати. В такий момент ти не думаєш про розвиток особистості. Коли футболу в моєму житті не стало, то я почав над цим задумуватися і працювати. Щодо розумних футболістів, то, наприклад, в моїй останній команді я зустрів Андрія Хомина. В Говерлі ми жили в одній кімнаті і можу сказати, що це дуже освічена людина, з якою цікаво говорити про все на світі.

– Разом з вами в Соробані працює ваш кум Сергій Вокальчук. Українські вболівальники можуть знати його, як екс-воротаря ФК Львів, Кримтеплиці та Нафтовика. Ви були ініціатором його запрошення у школу ментальної арифметики?

– Я прийшов у цю сферу завдяки дружині, це було наше колегіальне рішення. Сергій завершив з футболом на рік пізніше. Коли я переконався, що ця справа є дійсно корисною, то я почав його переконувати. Сергій погодився і зараз працює у Соробані.

– Серед дітей, які навчаються у вашій школі, є представники ДЮСШ Волинь?

– У нас є багато учнів, які займаються футболом, однак це різноманітні луцькі секції, зокрема, ФК Адреналін. Не знаю, чи є серед дітей представники школи Волині, проте думаю, що це цілком реально. У нас встановлені вікові обмеження – від 5 до 11 років, тому дітей з футбольних ДЮСШ не має бракувати.

"Тренувалися на асфальті, бігали кроси біля дороги з трамваєм"

– Ви – батько двох синів. Зізнайтеся, ніколи не мріяли про те, щоб хоч один з них пішов вашою футбольною дорогою?

– Мені подобається займатися тим, що приносить користь. Це надихає, це хочеться розвивати і вкладати частинку серця. Обидва мої сини ходили на футбол. Старший цю справу вже закинув, не пішло йому. Молодшому 6 років і якщо я побачу, що бажання у нього є, то я чим зможу, тим допоможу. Якщо бажання не буде, то я не наполягатиму. Все залежить від нього.

– Для багатьох футболіст Дмитро Трухін передусім асоціюється з шаленою швидкістю. Ви колись займалися легкою атлетикою?

– Не займався ніколи, проте мій батько грав у футбол на любительському рівні. Він також володів чудовою швидкістю і це, очевидно, передалося мені генетично. В дитинстві у мене був спортивний двір і я дуже любив бігати. Ми грали в рухливі ігри і часто змагалися з друзями. Коли я записався на футбол, то відчув, що мені було легко прокидати собі м’яч, оббігати суперників і забивати голи. Згодом я слідкував за тим, як правильно бігати. Радився з фахівцями, вони розповідали, як треба руками рухати, як підіймати коліна. Таким чином, просто вдосконалював природні здібності.

– У 16-річному віці ви дебютували в Першій лізі. Зараз такі ранні дебюти є рідкістю у нашому футболі. Як так сталося, що у юному віці ви отримали шанс спробувати сили на високому рівні?

– У Луцьку мені пощастило з тренерами: Юрієм Тимофеєвим та Василем Войтовичем, які заклали основу моїх навичок. Згодом я вирушив на навчання до Львова в спортінтернат. Цей період не був дуже позитивним. Я поїхав від батьків, витримав непросту кількамісячну адаптацію. Ми тренувалися на асфальті, бігали кроси біля дороги поруч з трамваєм. Словом, спогади про навчальні умови – не найкращі. В ФК Львів я потрапив до Володимира Журавчака, великого авторитета, а також Андрія Чіха. То був вищий рівень і я відчув, що зростаю як футболіст.

– Ваша перша професійна команда ФК Львів запам’яталася міцним колективом: Лукашук, Гриценко, Драголюк, Баглай. Які спогади про одноклубників?

– У нас, молодих, хлопців, не було жодних привілеїв. Треба носити м’ячі чи маніжки? Це навіть не обговорювалося. Зараз молодь приходить в команду і вважається на рівні з усіма. Тоді було зовсім не так. В ФК Львів я пройшов хорошу школу життя, а той період загартував мій характер.

– У 2002-му році ви їдете в Чернігів, де проводите лише одну гру за свою нову команду. Десна з вами у складі програла 1:7. Що це за жахіття?

– Я грав за золочівський Сокіл, який вважався фарм-клубом Десни. Мене, а також Валентина Круковця відправили в Чернігів на один матч. Ми так допомогли і підсилили свою нову команду, що влетіли 1:7 луганській "Зорі". Більше нас не кликали (посміхається). Хоча для мене, молодого хлопця, то був хороший досвід.

"В моїй кар’єрі було два значущих тренери: Федорчук і Севідов"

– Кілька сезонів ви провели у Газовику-Скалі, де виступали поруч з досвідченими Павлюхом, Вовчуком, Гнатівим, Шведом. Також корисний досвід?

– Для мене великими авторитетами були Роман Толочко та Любомир Вовчук. Вони величезну частину свого життя віддали Карпатам, тому могли навчити мене корисним речам. Вовчук взагалі поводив себе дуже просто. Людина з його статусом могла вести себе у Стрию, як легенда. Любомир мені часто допомагав. Ми були крайніми півзахисниками і підтримка та поради Вовчука були безцінними для мене.

– В Газовику-Скалі ви зустрілися з братами Баранцями?

– Ні, ми розминулися і тільки грали один проти одного. Нещодавно згадував про наші дуелі. Дуже самовіддані хлопці. Не пригадую Борис це чи Григорій, але в одному матчі ми зійшлися на фланзі і виглядало це так, ніби і він, і я з косою. Іскри летіли під час нашої боротьби. Потім підішли один до одного, потиснули руки. Я добре запам’ятав цих хлопців і слідкував за ними.

– Настає момент і ви зважуєтеся на серйозний крок – переїжджаєте в Кримтеплицю. Як виник цей варіант?

– Газовик-Скала балансувала на межі зникнення і Богдан Бандура та Андрій Чіх запропонували поїхати в Крим. Разом зі мною в Кримтеплицю вирушили Роман Піцур та Павло Онисько. Ми провели два спаринги і підписали контракт.

– Кримтеплиця – це творіння Олександра Васильєва. Власник клубу з Молодіжного вирізнявся шаленою емоційністю і, зокрема, бійкою під час дербі з Динамо-ІгроСервісом. Пригадуєте, як він в перерві поєдинку намагався ввірватися в роздягальню до своєї команди, а потім побився з охороною сімферопольців?

– Пам’ятаю, що було щось таке, але обставин не пригадаю. Починаючи з Кримтеплиці, мій футбольний рівень, як на мене, почав зростати. Не в останню чергу завдяки знайомству з Олександром Васильєвим та роботою з Олегом Федорчуком, який був значущим тренером для мене. В моїй кар’єрі таких було два: Федорчук і Севідов. Це люди, від яких я найбільше навчився і які вірили в мене.

Щодо Васильєва, то я його зараз розумію. Він вкладав свої особисті гроші, які сам заробив. Якщо команда не дає результат, то ти просто витрачаєш свої кошти, енергію і сили. Президент зробив для футболістів суперумови. Ми потрапили, як у казку: розкішні поля, чудова форма, хороші м’ячі, комфортний готель. Так, Васильєв імпульсивна людина. Він міг оштрафувати нас за погану гру, потім скасувати штрафи і видати премію. Васильєв возив нас у аквапарк, на море, на шашлики. Я з приємністю згадую всю команду. На жаль, Крим зараз не наш, але хотілося б побачитись із Васильєвим і подякувати за цей період.

– У 2006-му трагічно пішов з життя воротар Кримтеплиці Євген Сухина. 24 березня він відстояв на "нуль" з ФК Бершадь, а наступного дня його знайшли мертвим у власній квартирі.

– Для всієї команди це був величезний шок. Ми зібралися на тренування, однак Жені не було. Подумалося, що тут щось не те. Провели заняття і тільки після цього нам сказали жахливу новину. Достеменно не знаю всіх обставин трагедії, проте чув, що нібито смерть спричинила несправність газової колонки.

"У жахливішому місті, ніж Алчевськ, я ніколи не був"

– Ви розповідали про екскурсії в аквапарк та поїздки до моря, які організовував для вас президент Кримтеплиці Олександр Васильєв. Відвідини власних теплиць також входили в експозиційну програму?

– О, звичайно, ми навіть працювали в Олександра Модестовича там. Бувало, що на матчі Кримтеплиці запрошували працівників комбінату. Відповідно і ми відвідували теплиці – такий собі зустрічний візит. Для нас проводили екскурсії, показували, як вирощуються помідори, огірки, гриби і перець. У нас була така щорічна традиція.

Я зараз згадую і розумію – це класно! Футболістам виплачувалися зарплати і премії також завдяки цим людям. І спілкування з ними, зустрічі – це чудово. До речі, з теплицями у мене пов'язаний незабутній випадок. Я жив у кімнаті Володею Симончуком і так сталося, що напередодні Кримтеплиця програла. Президент на емоціях відрядив всіх футболістів складати якісь дошки на комбінат, а мене і Симончука відправили в теплицю копати яму (посміхається). Васильєв погрожував: "Наберу нову футбольну команду, а ви працюватимете у мене в теплицях!" Ми тоді ще й вигоду отримали – посмакували огірочками.

– Футбольна Україна знає Олександра Гайдаша, як видатного бомбардира, а потім і чиновника в окупованому Криму. Ви мали хорошу нагоду попрацювати з Гайдашем-тренером. Який він?

– Гайдаш став причиною того, що я пішов з Кримтеплиці. Раніше тренер Олег Федорчук фактично відкрив українському футболу Дмитра Трухіна, навчив мене різним важливим речам і просто дав мені багато цінного у житті. Коли прийшов Гайдаш, то я відчував менше довіри, міг не потрапити у заявку на матч. Хоча я з дитячих років у всіх своїх командах був на провідних ролях і виходив у основі.

У мене закінчився контракт з клубом, втім Васильєв не хотів мене відпускати. Все ж я поїхав у Алчевськ і провів у Сталі класний період. Тому можу подякувати Гайдашу за те, що так сталося – я піднявся на сходинку вгору. До речі, він був вимогливим тренером. Не можу сказати, що це поганий наставник – те, що я не потрапляв у склад, ще ні про що не свідчить. У мене немає жодної злості чи негативу до Гайдаша.

– Алчевськ – доволі сіре місто. Як вам жилося там?

– Насправді місто жахливе. Принаймні, у більш жахливому місті я ніколи не був. В Алчевську немає куди вийти – все сіре. Але для футболіста що основне? Він має грати, відчувати довіру і отримувати винагороду. Від тренера Сталі Геннадія Баткаєва я отримав таку довіру і хотів віддавати по максимуму. Згодом мене запросили на перегляд у Таврію і донецький Металург, проте контракт з цими клубами я не підписав. Загалом же про Алчевськ чудові спогади. Крім сірого міста, все було чудово: колектив, тренери, результати, вболівальники.

– До вас, як до уродженця Західної України, там добре ставилися?

– У футболі я постійно перебував у російськомовному оточенні. Хоча в моїй сім’ї спілкуються українською. Проте навіть у Говерлі, не кажучи вже про Сталь чи Кримтеплицю, майже всі використовували у побуті російську. З легіонерами я намагався спілкуватися англійською, хоча вона в мене не ідеальна. Футболісти – люди аполітичні і проблем у мене не виникало. Бували якісь добрі жарти, але я ніколи не відчував негативу. Інша справа в Криму з мешканцями – коли вони чули від мене українську, то дивилися так, ніби я з Японії приїхав. Але це не мої проблеми, це проблеми тих людей. Їм треба щось з цим робити – це не нормально.

– У Сталі завжди вистачало екзотичних легіонерів. Місцевою легендою став конголезець Бурнель Окана-Стазі, який ще й зараз грає в Таїланді. В Кримтеплиці теж була своя екзотика: Сулейман Діабі, про якого в пресі припускали, нібито він є братом гравця Арсенала Абу Діабі.

– Окана-Стазі – доволі сильний футболіст, який до того ж виступав на моїй позиції. Однак він постійно лікувався, якось в нього так складалося. Ми добре спілкувалися, любили пожартувати. Бурнель, як і івуарієць Шаіб Туре, був веселим хлопцем. Щодо Діабі, то я також чув, що це саме його брат грає в Англії за Арсенал. Проте підтвердити цього не можу. Сулейман був доволі закритим хлопцем.

Можливо, він розумів, що на футболіста з іншим кольором шкіри по-особливому дивляться і відчував дискомфорт. Разом з тим, його дуже любив президент клубу. Втім, коли він трохи недопрацьовував, то в команді йому могли висловити претензії. До речі, нещодавно ми з Діабі переписувалися. Сулейман надсилав мені відео, на якому я віддаю передачу, а він забиває.

– У Говерлі ви зустріли першого японського легіонера в історії українського футболу. Ясухіро Като виступав у нас мало, однак вам чимось запам’ятався?

– Ми ж в одній кімнаті з ним жили. Він навчав мене не те, щоб медитації, а мистецтву правильно дихати. Като – також мій конкурент на полі, проте у нас ніколи не було стосунків, як "на шпагах". Спілкувалися англійською, я часто возив його у разі потреби по Ужгороду. Ясухіро – середнього рівня футболіст, хороший хлопець.

"Севідов на розборі міг такі горбилі "мочити"

– У Говерлу ви приїхали завдяки Олександру Севідову?

– Він знав мене по Кримтеплиці, де я став найкращим бомбардиром команди. В Ужгороді формувалася нова команда. Я відчував довіру від тренера протягом усього спільного часу роботи. Мені не було складно, адже я приїхав з Криму в Закарпаття разом з Павлом Щедраковим, Станіславом Печенкіним, Сергієм Бойком та Платоном Свиридовим. Спочатку на нас косо дивилися, але згодом ми подружилися.

– Колектив підібрався потужний: Райчевіч, Трішовіч, Джакобія, Мелікян, Косирін.

– Балканці – класні хлопці. Про Мірко Райчевіча чудові спогади, а "Тріша" який! Щоправда, він завжди перебував у лазареті і не переставав лікуватися. Перед нами поставили завдання, ми боролися з Севастополем і запорізьким Металургом за вихід у Прем’єр-лігу. З’явилася інтрига, команда згуртувалася.

– Існує легенда, мовляв нігерійський нападник Чарльз Невуче став гравцем Говерли завдяки оголошенню в інтернеті.

– Не можу підтвердити цей факт, але скажу, що він був доволі веселим. Інтенсивно вчив мову і передусім опанував наші лайливі слова (посміхається).

– Позитивний Невуче гармонійно вписувався у веселий колектив Севідова?

– Мені імпонувала манера спілкування Олександра Володимировича. Він чудово нас мотивував, пояснював, висловлював свою думку. Все це робив з гумором. Ми навіть любили сперечатися, чіпляв мене за українську мову, але це було по-доброму, з любов'ю. Севідов на розборі міг такі горбилі "мочити"! Ніби серйозно слухаємо, розбір гри, аж раптом тренер щось скаже і вся команда за животи тримається. Без жартів у футболі важко.

– Якось ви казали, що швидшого футболіста, ніж Давід Одонкор, у своїй кар’єрі не бачили.

– Це правда, так і не побачив іншого такого. Хоч ми і вилетіли з "вишки", але підбір виконавців був чудовим. Я нібито не повільно бігав, але цей хлопець… Як він зривався з місця! Мені потрібно було кілька метрів, щоб розвинути швидкість, а Одонкор робив це з першого кроку.

– Райчевіч нещодавно в інтерв’ю розповів, що Давід ледве не кожного дня плакав в Ужгороді і постійно був чимось незадоволений.

– Коли Одонкор приїхав, то в клубі почалися проблеми з фінансуванням. Людина грала у збірній Німеччини, приїхала не в першу команду України, а їй ще й зарплату не виплачують вчасно… Це не була критична заборгованість – лише два чи три місяці. Проте людина розуміє, що тут щось не те. Насправді я не помічав особливих нарікань Давіда. Пафос? Жодної зірковості. Ця риса була властивою, скоріше, Александару Трішовічу.

– Говерла доволі несподівано підписала провідного гравця з ПАОК Сотіріоса Балафаса. Що за футболіст?

– "Бала" – суцільний позитив. Він постійно посміхався. Саме у Балафаса я навчився сміятися. Періоди були складні, зарплату не виплачували, однак грек завжди посміхався. Коли ти спілкуєшся з такими людьми, то стаєш іншим. У тебе щось не так? Просто посміхайся. І навколо люди відчуватимуть позитив.

– Ще одне незвичне придбання Говерли – Дам’єн Ле Таллек. Гравець дортмундської Борусії кар’єру в Україні реанімував і протягом останніх років виступає на хорошому рівні.

– Коли він приїхав, то Севідов відправляв його в дубль. Наприклад, по Одонкору було видно, що це високий клас. Щодо Ле Таллека, то його рівень також був непоганим, але в очі кидалася його втома. В Україну він прибув ослабленим. Дам’єн – роботяга і з приходом В’ячеслава Грозного його гра змінилася. Тренер визначив французу іншу позицію і допоміг Ле Таллеку розкритися.

– В Ужгород приїжджало кілька футбольних пенсіонерів з регаліями. Светослав Тодоров грав у АПЛ, Хорді Лопес виступав за Барселону В, основу Реалу і навіть вигравав Кубок УЄФА. Вони не відбували номер на полі?

– Іспанець був нешвидким, намагався грати на досвіді. Тодоров був типовим наконечником, особливо не бігав, зате міг вирішити долю матчу одним дотиком. На тренуваннях йому дають незграбну передачу, але болгарин все одно витисне з неї максимум і заб’є. Мені не дуже подобалося їхнє ставлення до футболу. Наприклад, Тодоров міг банально не повертатися в оборону. Просто стояв поруч з протилежними воротами.

– Були в Ужгороді і талановиті українці, які по-різному скористалися своїм шансом. Макаренко і Буяльський в Говерлі розкрилися і повернулися в Динамо, а Міщенко, схоже, видав невеликий спалах перед затишшям, яке продовжується і дотепер.

– В Буяльського сильно вірив Грозний, а Міщенку довіряв Севідов. Зараз не слідкую абсолютно за футболом і навіть не знаю, де Олег грає. З Макаренком мені було комфортно діяти на одному фланзі, це дуже класний хлопець. Знаю, що Женя в Бельгії виступає. Може, це некрасиво, але я свого часу перенаситився футболом, тому зараз більше цікавлюся Формулою-1.

– Сергій Мякушко зараз є одним з лідерів Карпат. Це ще один футболіст, початок шляху якого припав на Говерлу. Погодитеся з тим, що у вас схожа манера гри?

– Я не можу віднести себе до категорії гравців, які обіграють опонента на кількох сантиметрах поля. Мій козир – швидкість. Сергій якраз навпаки – типовий дриблер, який до того ж володіє хорошою швидкістю прийняття рішень. При Грозному я часто сидів на лавці, а в основі виходив Мякушко. Однак мені подобалася його гра і я бажаю Сергієві успіхів у Львові.

– В’ячеслав Грозний – це емоції. Вам було комфортно з ним працювати?

– Коли пішов Севідов, то я міг покинути команду. Однак Грозний дуже хотів, щоб я залишився. Я тоді мав чудовий показник за кількістю гольових передач. Більше за мене в УПЛ віддав лише Даріо Срна. Я відчув смак елітного дивізіону і чудово почувався. Зрештою, я контракт перепідписав, але Грозний – це людина, яка має своє бачення і під цей стиль підбирає виконавців.

Згодом я відчував, що при його системі гри я не можу себе проявити: як виявилося, йому проходів по флангу не потрібно було. Мені довелося складно, я не відчував довіри від нього, хоча можу сказати, що Грозний – професіонал. Я дізнався від нього багато цікавого: нові схеми ведення гри, як займати позицію і розташуватися так, щоб отримати м’яч і мати фору перед суперником. Раніше про це мені ніхто не розповідав. Емоційність? Не всі були в захваті від його методів. Я, наприклад, не розумів, як можна брати Адріана Пуканича на один матч і потім ставити на ньому хрест.

– Свого негативного ставлення до тренера не приховував Михайло Кополовець.

– Міша не мав можливості себе проявити. Мабуть, лише Грозний скаже, чому Михайло тільки двічі на заміну вийшов. Мені подобається зараз дивитися інтерв’ю Кополовця, коли він "мочить". Його жарти і веселу вдачу важко забути.

– Грозний полюбляв використовувати ледве не півсотні гравців за сезон. Хто вам найбільше запам’ятався з-поміж потоку новачків останніх років існування Говерли?

– Разван Кочіш. Реально висококласний гравець. Румун міг закрити будь-яку позицію. Відчувався його професіоналізм. Кочіш бачив поле, чудово стелився у підкатах, мав швидку думку. У футбол сильно грає не той, хто швидко бігає чи потужно б’є, а той, хто швидко приймає рішення. Це якраз про Развана.

– За "молодіжку" Говерли певний період часу провів Олександр Шуфрич. З основою майбутній віце-президент тренувався?

– Шуфрич-молодший одягав бутси і тренувався з нами на зборах в Туреччині. Чи було це в Ужгороді? Не пригадую. Знаю точно лише про збори. Він вміє м’яч прийняти, передачу віддати. Проте, як би краще пояснити… Ну от я, людина, яка три роки тому закінчила, вийду з професіоналами. Ви ж помітите? Реакція не та, м’язи не ті. Я знаю, як раніше зривався з місця і, як біжу тепер. Шуфрич не тренувався стабільно, хоча виглядав на полі цілком нормально. Нормальний, середній рівень.

– Сім’я Шуфричів заборгувала вам 9 мільйонів гривень. За судовим процесом слідкувала вся українська спортивна громадськість. Чим все завершилося?

– Нічим. Я не отримав жодної копійки. Я виграв всі апеляції, прошов усі інстанції. Справа в тому, що клубу вже не існувало. В кого я міг отримати свої гроші? Завершилося все тим, що кошти залишилися у власників Говерли. Шуфрича на засіданнях не було, лише адвокат, який часто повторював: "Грошей немає".

– Олександр не намагався з вами домовитися, реструктуризувати борг?

– Якось зателефонував і сказав, що половину суми закриють. Згодом він зник. На цьому все закінчилося.

– Якщо б ви зараз зустрілися на вулиці з Нестором чи Олександром Шуфричами, ви би потиснули їм руку?

– Хм, цікаве запитання. Ви знаєте, у мене немає на них зла. Розумію, що Саша – заручник ситуації. Своїх особистих грошей у нього немає. Батькові не до футболу, у нього більш глобальні питання. Йому не до звичайних футболістів. Скоріш за все потиснув би. У мене немає ненависті. Олександр і хотів би, але не мав з чого платити.

– Ви кажете, що втомилися від футболу, зокрема, мабуть, через такі ексцеси. Коли востаннє спілкувалися з кимось про футбол?

– Буквально вчора з кумом Сергієм Вокальчуком. Він дивиться кожен матч. А ще батьки однокласників мого сина знають про моє минуле, тому часто запитують про мою думку щодо певних подій. Кажу їм: "Хлопці, та я не дивлюся футбол, не питайте мене, я не знаю. Краще запитайте про Формулу-1" (сміється).