^{Текст: Валентина БОРЗОВЕЦЬ}

Микола Полівода холостякував піввіку. Уже п’ятдесят перший пішов, як привів у хату дружину, Валентину. Та не одну, а з двома дітками. Правда,  старша її донечка  вже навчалася у  Львівській художній академії, а менша – закінчувала школу і відразу  вступила у ту ж академію, що і сестричка.

Але Миколина хата не опустіла, бо народився синочок, а через два роки і ще один, йдеться у тижневику «Сім'я і дім».

На питання, чому так довго не одружувався, Микола, посміхаючись,  каже, що чекав на Валю. А Валя молодша від нього на десять років. Поки зростала, відразу й заміж вийшла. Після закінчення школи поїхала на сезонні заробітки, де й зустрілася з майбутнім чоловіком, ратнівчанином.  Отак  сімнадцятилітньою  й виїхала із села у Ратне, в домівку чоловіка. Жили, поживали, двоє діток народили, а потім і розлучилися. Валя повернулася до батьків у невеличке село Береза Височненської сільської ради, що на Ратнівщині. А через хату проживав Микола. Та й тих хат у селі на пальцях порахувати, як і жильців. Кожен добре один одного знає, як і чим живе. Миколу поважали й заодно дивувалися, що так довго холостякує, не створює сім’ї, а роки то біжать.

Кажуть, старих холостяків важко одружити. Вони вже звикли до самотності, а до того ж  багато хто із них і до горілки, про одруження вже не те, що не мріють, а навіть і лякаються, якщо хтось про це мову заведе. Микола не спився і не злякався свого віку, коли Валі запропонував, аби стала його дружиною. Працював у  місцевому господарстві водієм, господарював вдома. А господарювати любить. У роботі пробігали дні, місяці й роки. А тут у село, на його щастя,  повернулася Валя, яку привів у свою хату  за дружину  майже через два роки після її розлучення.

Скільки то було щастя, коли Валя завагітніла, а коли народила сина!? Щаслива мама, а тато від радості не чув ніг під собою - у нього ж народився син! А потім  ще один. І тато  всю свою душу сьогодні синочкам Роману та Дмитрику віддає.   Ніколи не крикне на них,  не насварить, каже Валя, не наб’є,  тим більше. Прийде до хати, хай  і який  втомлений, не скаже дітям: «Відчепіться». А вони: «Тату, тату, давай гратися, повози коником…»,  все тату і тату…

Микола Іванович Полівода та Валентина Степанівна Пінкевич мають чимале господарство. І кінь, і дві корови, табун овець. А поля гектарів з п’ять і вся земля неподалік хати – про таке може тільки мріяти селянин.  Подружжя садить картоплю, сіє моркву на продаж. Хоч і важка це праця, та мусить, бо ж жити то треба на щось.  Мають трактор і інвентар до нього, легковий автомобіль, зробили ремонт будинку. А ще ж дівчат вчили, старшій і весілля справили, робили його у Великих Мостах біля Львова, звідки й наречений. До речі,  щодо весілля гості й не знали, що Микола вітчим, тільки дивувалися, що така велика різниця між їхніми дітьми: дівчатами та хлопчиками.
 
- Коли я завагітніла від Миколи вдруге, то хотілося не донечку народити, а ще одного синочка, -  розповідає Валя. – Думала, так добре, що у мене дві старші донечки – вони одна до одної горнуться. Отак і хлопці: разом і разом. Дружні вони і ми тішимось цим.  Я вже й внука маю, трохи меншого від синів.

- Тримати стільки поля, то треба добре трудитися? Як встигаєте і дітей ростити, і всьому дати лад?

- У мене чоловік великий трудяга. Він у роботі та у роботі. Дехто з односельчан допоможе, але він відробить, то поле пооре трактором, то привезе щось.  А я після пологів здоров’я не маю, та стараюся господарювати. Ви знаєте, минулого року у нас виросла картопля сорту Слов’янка рекордсмен – 2 кілограми і 200 грам заважила, і розмір вражає -  26х16,2х12 сантиметрів.  Її визнали рекордсменкою не лише Волині, а й України. Нашу картоплину зареєстрували у «Книзі рекордів Волині».  А виросла вона самосівом на полі, де росла морква, попередником якої була картопля. По моркві цілий мішок картоплі накопали і майже вся вона більше кілограма важила. От якби ще ціна на картоплю була нормальною, а то працюєш, працюєш, а отримуєш копійки. Чоловік працює від зорі до зорі – такий вже він трудяга у мене.

Коли ми під’їхали до обійстя Миколи Поліводи, вдома нікого не було. Господаря побачили на полі. Часу для розмови у нього не було – кликала робота. Почекали на Валю, яка автомобілем відвозить старшого синочка, прихопивши із собою і меншого, у Височне до школи. А поки чекали,  трішки поговорили з Миколою й роздивились навкруги. Гарно. Подвір’я велике, чисте. Понад хатою загорожа, в якій отара овець, за хлівом – поле, а трохи далі Миколина земля – паї. Розумієш, що бути ледарем і встигати скрізь, не вийде, що працює сім’я, не покладаючи рук.

У будинку, в якому ще трішки не завершений ремонт – одну кімнату роблять для гостей,  гарно і  затишно. Привернули увагу картини на стінах. А це виявляється малюнки донечок Валентини – Ольги та Юлії, які нині проживають у Львові.  У неї не лише дівчата малюють, а і зять – він різьбяр по дереву, працює по монастирях, церквах, робить царські ворота, іконостаси… 

Діти для Валентини та Миколи – то і щастя, і радість, і життя.

Сьогодні Микола каже, що холостяцьке життя є холостяцьким, а сімейне – сімейним. Сім’я для нього - понад усе. 

^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).}