У день народження відомого казкаря Ганса Крістіана Андерсена 2 квітня у світі відзначають Міжнародний день дитячої книги. Про найперше улюблене чтиво – своє та своїх дітей – «Слово Волині» розпитало у журналістів, громадських активістів, музикантів, політиків.
 
Ната Толмачова, волонтерка, громадська активістка, блогерка[img data=def]02_04_2016_137020822/1.jpg[/img]
 
Напевно, найбільше казок розповідала бабуся, в якої я провела велику частину свого дитинства. Я спала з нею разом на дерев’яному ліжку в кімнаті, де була велика піч. Коли вона, змучена за день постійними клопотами по господарству, нарешті вкладалась спати, я була вже тут як тут: бабцю, розкажіть Казку... І вона починала щось розповідати, часто було, що засинала по ходу оповідки, а я будила її, бо вона «не так» розказувала.
 
Тих найперших казок не пам'ятаю дослівно, то були якісь історії про життя, про добре і зле, про роботящих людей. Я рано навчилась читати, тому в дитинстві перечитала безліч казок. Улюбленими були народні українські («Ох», «Котигорошко», «Летючий корабель»), гуцульські, казахські, російські, кримські тататарські легенди, сказання індійських племен... Потім вже були казки Носова, Нестайка, Андерсена, братів Грімм... Важко навіть згадати всі казки, які перечитала. Насправді, ніколи не ідентифікувала себе з класичними принцесами. подобались або воїни, які вміли захищати добро і відстоювати свою честь, або якісь нестандартні жіночі типажі, в яких було намішано всякого, але тим вони були й цікаві.
 
Своїм дітям казки читала обов'язково, особливо старшій. Вона й успадкувала від мене цю манію до читання, коли за книжкою забуваєш про все. Тепер вже зі своїми дітьми я змогла зрозуміти бабусю, коли кладеш голову на подушку і засинаєш, а тебе шарпає маленька ручка: «Цитай книзю!!!». Читала їм і дитячі казочки – з ще моїх дитячих книжечок. І казки з продовженням – про Карлсона, Пеппі Довгу Панчоху, про Муфтика, Мохобородька і Півчеревичка.
 
Потім вже разом читали про Гаррі Потера – зі старшою навіть графік погодинний встановлювали…
 
Що радила б читати? Звісно, українські казки: там є мудрість, є працьовиті та добрі люди, є розуміння важливості чесної праці, є дуже багато таких таємних скарбів, які відкриваються значно пізніше – головне, закласти їх в дитину. Тішусь тим. що зараз видають багато гарної дитячої літератури українських авторів, наприклад, улюбленого Нестайко, якого обов'язково треба читати!! Для кожного віку є сила-силенна книжок, які варто прочитати. може потім їх і не згадаєш дослівно, але те, що вони залишать свій добрий і чесний слід – то безсумнівно.
 
Надія Рогозіна, журналістка та ведуча «Нового каналу»[img data=def]02_04_2016_137020822/2.jpg[/img]
 
Пам’ятаю, в дитинстві у мене була збірка книжок про Незнайку. Я любила їх гортати. І ще про Тома Соєра. А найулюбленіша була – «Девочка на шаре». Просила в мами читати її постійно. А потім вже і сама читала.
 
Донечці Софії, звісно, намагалася читати чим побільше. Але ніколи не любила їй приносити банальних популярних казок. Завжди шукала з якоюсь родзинкою, з гумором і такі, про які мало хто знає. Хоча і класика, звісно, у нас є в домашній «казковій» бібліотеці. Її улюблена - «Маленький принц». Вона коли її прочитала (сама, я ні разу її не заганяла), то мені навіть здалося, що вона подорослішала від прочитання.
 
Людмила Яворська, редактор інтернет-видання «Таблоїд Волині»[img data=def]02_04_2016_137020822/3.jpg[/img]
 
В дитинстві читала дуже багато. Мама розказує, коли діти сідали дивитись мультик – тоді це ж була подія! – мене не можна було втримати біля телевізора. Однолітки часом дивуються, що я зовсім не знаю радянського кінематографа. Зате всі ці мультики-фільми я читала. Для мене «Пригоди Електроніка» – то не фільм, я його ніколи не бачила, а книжка в оранжевій обкладинці, «Пеппі Довгапанчоха» – теж в оранжевій, а «Карлсон» – в блакитній, а «Чарівник Смарагдового царства» – в коричневій… Наскільки пам’ятаю, то була моя улюблена книга.
 
Батьки ніколи мені не читали. Маю старшого брата і типово, як всі «менші», рано навчилась читати. А от казки на ніч розповідали. Найбільше любила слухати, як мама стоп’ятнадцятий раз переказувала про Машу і ведмедя, того, що в корзині дівчинку додому заніс, а вона йому казала «Не сідай на пеньок, не їж пиріжок»… А тато розказував казку лише один-єдиний раз. Пам’ятаю її дослівно: Жив чоловік, була у нього улюблена собака, а далі заплющуй очі і придумай, що з ним сталося. Дитині моя любов до книг не передалася. Дивно, бо і чоловік Костя теж з тих, хто «всі бібліотеки в районі перечитав» (крім історій про Леніна, але то окремий прикол, коли в шкільній бібліотеці він заявив, що йому таке читати нецікаво).
 
А нашій доньці привити любов до читання не вдалось. Не допомогли і кольорові палітурки, і Нестайко, який «от точно зацікавить!», не допоміг і прийомчик «сама прочитай кілька сторінок, а далі вона зацікавиться» (як правило, зацікавлювалася я сама і читала до ранку про тих «їжаків і зайців за партами»), чесно кажучи, не допомогли навіть гроші як стимул. Заспокоюю себе, що любов до читання може прийти і пізніше. Хотілося б. Бо для себе чітко зрозуміла, що солідний багаж прочитаного – то один з основних навиків для будь-якої людини. Це – і запас слів, який не дає «екати» в розмові, із здатність структурно мислити, лаконічно висловлюватись, а ще – знання в найрізноманітніших сфер життя, які зайвими не бувають.
 
Богдана Стельмах, координаторка ВОГО «Волинський прес-клуб»[img data=def]02_04_2016_137020822/4.jpg[/img]
 
У дитинстві читала дуже багато казок – і авторських, і народних з усіх країн світу. В кожній казці можна знайти пораду, урок і неспокою для мозку. Найбільше мені подобалися казки, в яких порушувалася тема вибору і справедливості, а також – самопожертви ради когось чи якоїсь мети. Саме такі казки, в яких ідеться про чесноти і переслідується ідея справедливості – я читала і своєму синові.
 
Оскільки я дуже рано навчилася читати й у 4 роки книжки на 200 сторінок для мене були нормальним явищем, то не чекала, аби мені хтось читав – цікавіше було самій: прочитаєш епізод, уявиш, подумаєш, прочитаєш іще раз, подивишся на те, як красиво написано... Але дуже любила слухати оповіді свого діда – чи то казки, чи то просто життєві історії. То було вершиною мого щастя – сидіти з ним на лавочці, дивитися на захід сонця і слухати...
 
Раджу читати всі казки, бо через них ми не лише вчимося – ми можемо зрозуміти культуру іншого народу, а головне – збагнути свої правитоки, відчути глибину духовності і зв’язку поколінь, зрозуміти себе як особистість і навчитися любити світ.
 
Андрій Тимчук, учасник гурту «Флайzzza»[img data=def]02_04_2016_137020822/5.jpg[/img]
 
Важкувато зараз пригадати ті часи.. Трохи років пройшло.
 
Пам'ятаю, що страшенно любив українські казки. Бувало, що перечитував їх неодноразово. Подобались і ілюстрації. Особливо з козаками. Хоча читав і казки Ганса Крістіана Андерсена та інших іноземних авторів.
 
Не так давно, коли ми побували на фестивалі «Країна Мрій» Олега Скрипки у Києві, я просто був у культурному шоці від побаченої кількості та якості української літератури і казок зокрема! В мене очі розбігались! Та разом з тим ледь не сльози на очі навертались, розуміючи, що більшість із цієї літератури, на жаль, як і українська музика та кіно, недоступні. Ми їх не бачимо на прилавках і навіть у більшості випадків не знаємо про їх існування. Гадаю, що і державі, і батькам варто було б більше приділяти уваги цій проблемі.
 
Наталія Малімон, власний кореспондент газети «День» у Волинській області[img data=def]02_04_2016_137020822/6.jpg[/img]
 
Не пам’ятаю, аби мені у дитинстві читали чи розказували казки. Можливо, тому, що я росла без діда-баби: одні були далеко і ми мало бачилися, а інші померли ще до мого народження. А зазвичай саме дідусі-бабусі мають більший контакт із онуками. А може, мені не читали, бо я так рано навчилася читати, що цього не потребувала. Але читала знову ж таки не казки, росла у час, коли дитячі книжки були у страшному дефіциті.
 
Я пам’ятаю донині своє відчуття шоку, коли ми з батьком прийшли до його колеги, також вчителя, який мав родичів у Києві і там купував книги. Шок від того, що на етажерці у них стояли книжки про Незнайку. Вони були наче з позаземної цивілізації. А першою моєю самостійно прочитаною книгою був підручник «Історія стародовнього світу», знайдений на горищі нашої хати, бо ж батько був вчитель історії. Я читала його, як справжню казку, так.
 
З казок, прочитаних потім, запам’яталися «Пригоди кота Чорнолапенка, написані ним самим», ще й своїх дітей та онука потім заохотила її прочитати. Бо дуже вже захоплено про неї розказувала. Світлим спомином є казки Оксани Іваненко, вони позитивні. Натомість не дуже сприймаю класику типу казок Андерсена чи братів Грімм. Там стільки страшилок! З дитинства пам’ятаю свій пекучий жаль від долі русалочки, якій замість хвоста зробили ноги, аби вона могла потанцювати з принцом, і як їй ті ноги боліли. Або як згоряв у полум’ї стійкий олов’яний солдатик... Не розумію, чому мали навчати ці казки.
 
Тому розумію письменника Анатолія Дімарова, з яким була за його життя знайома, що він сам мусив писати казки для сина. Одну з них – «Навіщо людині серце» -  про дерев’яного чоловічка, який хотів мати серце. Це для мене істинна класика. Добре, що її вивчають у школі. Онучка моя, якій 5 з половиною років. Любить казки про фей, але про фей добрих. Проте найцікавіша їй дитяча біблія, яку вона сприймає і як казку, і як дійсність. Вважаю, що казки не повинні бути страшними, це головне.
 
Микола Яручик, депутат Луцької міської ради[img data=def]02_04_2016_137020822/7.jpg[/img]
 
Я пам’ятаю безліч казок, перечитав їх море. В три роки я вже знав усі букви, бо переймав досвід від запеклих успішних у школі брата та сестри, які вчились на відмінно. Відповідно, я дуже швидко навчився читати і читав собі казки сам. Читав переважно народні казки різних країн. Навіть деяких книг пам’ятаю видання, називалось воно «Веселка».
 
Книги мені купували часто, оскільки на товсту книгу казок мені потрібно було 3-4 дні. Пам’ятаю свій рекорд в першому класі по швидкості читання – 210 слів за хвилину, ну але це був рекорд на швидкість, а не на якість читання.
 
Казки надихали на уяву, звісно, на доброту, заспокоювали. Для дитини це нормально. Мені не треба хотіти побувати на місці якогось героя, бо я перебув напевне на місці усіх героїв – грав дуже багато ролей в створеному у класі моєю вчителькою Мудрик Оленою Михайлівною ляльковому театрі. Пізніше грав і Голохвостого, і Вєрку Сердючку. Ой, кого я тільки не грав! Ше й зараз актор ше той!
 
А дітям би радив: нехай про любов читають зараз, щоб дурним голову не забивати!
 
Яна Агеєва, керівник мовної школи «Світ без обмежень», член громадської організації «Переселенці Криму та Донбасу»[img data=def]02_04_2016_137020822/8.jpg[/img]
 
Казки мені читала мама, взагалі-то вона читала їх нам з братом. Було багато різних казок з книжок, але мені більше подобалось коли мамуся вигадувала нам свої казки, у яких обов'язково були присутні ми з братом. У цих розповідях ми мали допомагати один одному, іноді він мене рятував, іноді я, як ота Василіса-розумниця, мала допомагати порадою, але завжди ми були разом. Мама в своїх казках радила нам щось вивчити, адже, можливо, потім можна буде це застосувати у житті та досягти успіху. Звичайно, були і чарівні казки, але то були просто казки, і ми розуміли що стати чарівниками можна, та для цього потрібно багато знати та вчити.
 
Маючи дуже багату уяву, мені завжди було важко та страшно слухати казки про Червону шапку, чи Морозко. Як можна вигнати з дому дитину на мороз? Чи той сірий вовк, який спочатку всіх з'їв, а потім його самого розрізали – це ж якийсь жах! І чому батько не захистив дочку і тій нещасній дівчині довелося покірно йти та замерзати у лісі? Казки про всілякі чарівні штучки, лампи, обручки та інше, призвели до того, що розумієш — те що впало просто з неба, взагалі нічого не варто. Але до цього деякі не доходять навіть протягом всього життя. Мені пощастило.
 
Якось я читала книжку, в якій дітям потрібно було перетнули велике озеро з пастили. Вони придумали багато способів, найкращим виявилося просто переїхати його на ковзанах, і це вдалося.  Як я і сказала, я розумію що не можу змінити увесь світ, але можна змінити частину. Для цього потрібно обов'язково щось уміти робити та знати як захистити себе, а то, навіть якщо будеш така гарна господиня, а тебе ррраз, і відправили до лісу. А принцеси, які лізуть всюди без дозволу, а потім купа народу мають їх визволяти? Принців та героїв не вистачає на всіх дуреп, які не знають що роблять. Потрібно розуміти що ти робиш, та вміти відповідати за свої дії.
 
На місці якого героя я хотіла б побувати? Насправді я вже знайшла себе у житті та у казці. Мені завжди імпонувала Мері Поппінс, вона розсудлива, спокійна, врівноважена, і, що головне, знає відповідь на всі запитання. Це дуже важливо, дати відповідь своїй дитині або направити дитинку по шляху пізнання у пошуках своїх відповідей.
 
Ми читали з донькою багато казок, читали Пушкіна, Чуковського, українські народні, звичайно ж, про Простоквашино, але дитина не розуміла як хлопчик сам пішов кудись, а батьки і не знають де він. Це що, керівництво з жебрацтва? А враховуючи, що моя донечка дуже допитлива і їй все було досить цікаво, то казки в нас були теж вигадані на ходу. Їй дуже подобалось слухати про те, як живуть у годинниках шестерні, що вони там роблять, як працюють. В нас були казки про зірки, чому ми їх бачимо і чому вони світять; чому людина не падає з планети; як працює батарейка; чому люди не літають, а літаки не падають; звідки взялись літери та цифри; чому рослини зелені і таке інше. Перед сном ми вирішували, що вона хоче дізнатись, і якщо я не могла одразу про це розповісти, то вона ставила інше питання. А про попереднє не забувала, так що доводилось готуватись.
 
Я б порадила питати у дитини, про що вона хоче почути. Якщо дитинка маленька, то потрібно їй підготувати кілька варіантів з яких вона вибере.