Волинський футболіст, який виступав у Росії, відновив кар'єру футболіста
Відомий футболіст з Волині Тарас Михалик, який свого часу грав за московський «Локомотив» відновив футбольну кар'єру.
24 Листопада 2024
Текст та фото: Наталка ПОЛІЩУК
Усі знають Волинь завдяки Шацьким озерам. Перлина нашого краю Світязь щороку збирає туристичні аншлаги. На березі шалено розвивається курортна інфраструктура, а бізнес усе більше прибирає до рук природні багатства.
Окрім цих озер, наша область має безліч незвіданих і надзвичайно привабливих для туристів місць, до яких майже не торкнулася рука цивілізації. Зокрема, на краю Любешівського району знаходять кілька, вважай, безлюдних сіл, що якимось чином застигли у часі. Ще не так давно в них навіть не було світла. Від доріг до цих населених пунктів лишилася тільки назва. Їхати ними дуже незручно. Тому автобуси туди їздять вкрай рідко, приблизно раз у тиждень. Проте справа не лише у важкодоступних шляхах, а в тому, що возити практично немає кого.
Закинутий край, забутий людьми, але не Богом, журналістам продемонстрували в рамках прес-туру в НПП «Прип’ять-Стохід», який організував департамент інфраструктури та туризму Волинської ОДА. Мета цього туру — популяризація туристичних маршрутів на Волині.
КРАЙ СВІТУ... СЕЛО БУЧИН
Заїжджаючи в село Бучин, можна подумати, що там взагалі ніхто не живе. Людей на подвір’ях не видно. У цьому населеному пункті нараховується трохи більше 100 душ. Колись це село було доволі людним, а зараз половина дворів залишилися пустками.
Немає тут ані школи, ані клубу. Є магазин, який працює через один або ж кілька днів. Людей середнього віку в селі лишилося декілька. Загалом живуть пенсіонери, яким від вісімдесяти років.
Щоправда, в Бучині знаходиться ще будинок пристарілих, у якому перебуває 27 осіб.
Колись тут було багато бортників. Раніше бджільництво розвивалося не так, як зараз. Люди шукали дерева, де оселялися бджолині рої і вже обслуговували ці природні «вулики». Вже пізніше дупла з роями вирізали і перевозили ближче до хати.
Через Бучин пропливає річка Стохід. Свого часу місцеві бортники встановлювали свої борті на острівках, що були на річці. Зараз навколо села можна знайти старі закинуті борті, у яких давно не живуть бджоли.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/1.jpg[/img] Старовинний борть на дереві[/caption]
Наразі через Бучин планують зробити екологічну стежку «Бортництво на Поліссі». Вже є навіть подання в Мінстерство.
У Бучині знаходиться стара Свято-Миколаївська церква. Храм побудували на місці появи Бучинської ікони Божої Матері. Будівництво нині діючого храму було завершено у 1926 році, на заміну церкви Великомучениці Параскеви, розібраної австро-німецькими вояками у 1915 році.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/2.jpg[/img] Свято-Миколаївська церква в селі Бучин[/caption]
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/3.jpg[/img] На стінах храму можна побачити фотографію хресного ходу 1937 року[/caption]
У церкві є чудотворна ікона Божої матері. Благочинний Любешівського округу протоієрей Анатолій Шкара розповів історію, що за радянських часів до храму завітали радянські атеїсти. Кажуть, один із них вдарив ікону ножем. Після цього чоловік за переказами упав та забився у конвульсіях.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/4.jpg[/img] Ікона Богородиці[/caption]
Святиню два рази викрадали з храму і два рази злодії повертали її. Останнє викрадення сталося у 2007 році.
– Викрали під час посту. Але пройшло трохи часу і в останній тиждень посту ікона знайшлася сама. Викрадачі залишили її в лісі на білоруському кордоні. Самі ж зателефонували у Службу безпеки України й розповіли, де залишили святиню, — розповів отець Анатолій.
Чому крадії залишили ікону - невідомо. Проте ходять чутки, що злочинців так «скрутило», що вони побоялися завершити злочин до кінця й повернули ікону.
Староста села Бучин Василь Божко зазначив, що в селі налічується 94 хати й серед них 47 пусток. Будинок у вимираючому селі коштує недорого – 15–18 тисяч гривень. Черги на купівлю хати тут немає, щоправда, не так давно сім’я з Луцька придбала тут обійстя і переїхала сюди жити. Також купив хату підприємець із Ковеля.
СВАЛОВИЧІ – ЖИВИЙ МАКЕТ ІСТОРІЇ
Село Сваловичі сміливо можна назвати краєм світу. Тут навіть мобільний телефон не «тягне».
Порожнісінькі двори. Хати накриті солом’яними стріхами. Скирди сіна біля дерев’яних осель. Старі колодязі. Зроблені з лози плоти. Здається, що це не село, а історичні декорації.
[img data=wat]14_06_2016_858855501/5.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/6.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/7.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/8.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/9.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/11.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/10.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/12.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/13.jpg[/img]
Якщо Бучин здався закинутим, то порівнюючи зі Сваловичами, – це ще заселена земля. У Сваловичах проживає 20 людей. Наймолодшому з місцевих жителів 37 років. Всі інші — це старенькі дідусі та бабусі, які доживають тут віку.
Це унікальне село знаходиться на березі озера. І хоча воно повністю відірване від світу, тут полюбляють відпочивати бізнесмени, які побудували поруч водойми садиби та поробили бані. Сюди вони приїжджають відпочити від світського життя. Ціна за будинок у Сваловичах доволі відрізняється від вартості хати в Бучині. Дерев’яні розвалюхи коштують тут чимало – 15–20 тисяч доларів.
Вісімдесятирічна Ганна Бондар живе у Сваловичах із народження. Зараз разом з нею залишилася донька, зять та 37-річний син, який не одружився, адже не було на кому.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/14.jpg[/img] Вісімдесятирічна жителька Свалович Ганна Бондар справа[/caption]
У бабці Гані є ще діти та онуки, проте вони всі повиїжджали й бувають тут лише в гостях. Загалом бабуся вигляділа у Сваловичах п’ятеро дітей.
Пенсіонерка розповіла, як їм тут живеться.
– Доїхати до нас тяжко. Ви бачили, яка дорога. Молодьож повибиралася. Залишилися одні старі. Хат у нас до холери. Покупляли їх одні бізнесмени. Приїжджають сюда пиячити. От шо вони тут роблять? Їздять сюда тіко отдихати та пити. Моторки із собою привозять на воду (човни). Щоб плавати по озері.
Бабця Ганя каже, що раз у тиждень сюди привозять на продаж продукти. Старенька бідкається: що купити є, а от грошей не вистачає.
– Грошей мало і все дорого. А чого так дорого зробили? – питається старенька.
Живуть із городини, яку тут виростити непросто. Вже кілька літ поспіль плантації картоплі переривають дикі кабани. Так сталося й цього року.
– Що посадили, все пропало через «дзіків», – каже баба Ганя.
Світло в селі є, хіба надворі буря, то може й не бути. У хаті Ганни Бондар є телевізор та холодильник. Усе, що потрібно. Хата в бабусі цегляна. Проте поруч стоїть дерев’яний будиночок, у якому сімейство проживало раніше. Подивитися, як усередині старої хатини бабця не дозволила.
— Там усе заваляно. Ми з війни прийшли, то в льосі жили й ось таку хату построїли. А вже діти побільшали, то кращу придбали.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/15.jpg[/img]Проте старенька показала сімейні фотографії[/caption]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/16.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/17.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/18.jpg[/img]
Поки розмовляли прийшов зять бабці Гані Анатолій. Чоловік курить справжню сигару. Каже, що його пригостили заїжджі бізнесмени.
[img data=wat]14_06_2016_858855501/19.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/20.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/21.jpg[/img]
Ганна Бондар одразу вказує на сусідську садибу. Біля старих хаток збоку примостився дерев’яний кількаповерховий будинок. Бабця пояснює, що гарний дім належить сину Богдана Колісника (Богдан Колісник – екс-голова Лісового та мисливського господарства Волині, – ред).
[img data=wat]14_06_2016_858855501/22.jpg[/img]
На прощання Бабуся Ганя запрошує приїжджати в село відпочити, посидіти в холодку. Насправді місцеві раді культурним туристам, адже розваг у Сваловичах обмаль. Щонеділі й на свята люди збираються разом на посиденьки. Оце й усе.
ОЗЕРО СВЯТЕ
Ще одна цікавинка для туристів та й дослідників – озеро Святе. Ця водойма розташована за півтора кілометри на північний захід від села Карасин, що на Маневиччині. Вільного підходу до озера немає, позаяк береги болотисті. Площа водного дзеркала становить 5, 9 гектара. Максимальна глибина 6 метрів.
Директор Маневицького краєзнавчого музею Петро Хомич розповів, що це озеро цікаве тим, що у ньому є подвійне дно.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/23.jpg[/img] Директор Меневицького краєзнавчого музею Петро Хомич[/caption]
Цю природну дивину можна побачити лише зі супутників.
– Тобто йде спочатку вода. Потім шар ґрунту, а вже далі дно, – пояснив історик.
За словами науковця, в озера є своя легенда, з якою пов’язана його назва. Зокрема, в селі Карасин стоїть найдавніша церква на Маневиччині – Михайлівський храм, який датується 1691-роком. Кажуть, що колись із церкви зняли дзвони і втопили їх в озері. Тому озеро й назвали Святим.
Окрім цього, місцеві розповідають, що у водоймі живе велетенська риба. Петро Хомич зауважив, що навіть спілкувався з деякими старожилами, які стверджують, що бачили аномального велетня.
«ПОЛІСЬКИЙ ТИТАНІК»
Візитною карткою Полісся, Волині та і всієї України може стати стародавній човен, якого у пресі охрестили «Поліський титанік». 27-го серпня 2015 року знахідку виловили в річці Стир у Маневицькому районі. Довжина човна 12 метрів, висота – до метра, товщина – 7–8 сантиметрів. З якого дерева видовбаний човен, поки невідомо. Історики припускають, що з дуба.
На корпусі човна йдуть зазубрини. Проте конкретно, для чого вони, поки що казати ніхто не береться. За однією з версій, можливо човен був частиною велетенської баржі, на якій перевозили вантажі.
[img data=wat]14_06_2016_858855501/24.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/25.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/26.jpg[/img]
Цей унікальний артефакт став справжню сенсацією для Волині. Спочатку припускали, що знахідці 500 років. Проте зараз схилилися до думки про вік 700 років. Але науковці не відкидають версію, що човен може бути ще давнішим, тисячолітнім. Остаточний висновок буде після всіх необхідних аналізів.
Директор музею Петро Хомич із гордістю стверджує, що ні в Україні, ні навіть у Європі немає історичної знахідки такого рівня.
Зараз «волинський титанік» тимчасово перебуває в Маневичах на приватному підприємстві. Щодня його зрошують консервантом, який допоможе зберегти човен.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/27.jpg[/img]Зрошення проводитимуть кілька років[/caption]
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/28.jpg[/img] Для човна в Маневичах планують побудувати цілий скляний музей[/caption]
Проте це буде не скоро, а приблизно через 5 років. Про те, щоб віддати човен в один зі столичних музеїв, і думки не може бути, стверджує Петро Хомич і наголошує: «Не віддамо у жодному разі».
За словами науковця, човен намагалися купити приватні колекціонери. Пропонували за нього 100 тисяч євро.
Проте ні продавати, ні віддавати унікальний артефакт маневиччани не збираються. Директор музею жартує:
– Моя жінка каже: бодай той човен ще через 500 років знайшли, бо ти за нього більше дбаєш, як за сім’ю.
Науковець очікує напливу туристів, які захочуть побачити унікальну знахідку.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/29.jpg[/img] Мобільний телефон та уламок човна, якому близько 1000 років)[/caption]
***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).
Усі знають Волинь завдяки Шацьким озерам. Перлина нашого краю Світязь щороку збирає туристичні аншлаги. На березі шалено розвивається курортна інфраструктура, а бізнес усе більше прибирає до рук природні багатства.
Окрім цих озер, наша область має безліч незвіданих і надзвичайно привабливих для туристів місць, до яких майже не торкнулася рука цивілізації. Зокрема, на краю Любешівського району знаходять кілька, вважай, безлюдних сіл, що якимось чином застигли у часі. Ще не так давно в них навіть не було світла. Від доріг до цих населених пунктів лишилася тільки назва. Їхати ними дуже незручно. Тому автобуси туди їздять вкрай рідко, приблизно раз у тиждень. Проте справа не лише у важкодоступних шляхах, а в тому, що возити практично немає кого.
Закинутий край, забутий людьми, але не Богом, журналістам продемонстрували в рамках прес-туру в НПП «Прип’ять-Стохід», який організував департамент інфраструктури та туризму Волинської ОДА. Мета цього туру — популяризація туристичних маршрутів на Волині.
КРАЙ СВІТУ... СЕЛО БУЧИН
Заїжджаючи в село Бучин, можна подумати, що там взагалі ніхто не живе. Людей на подвір’ях не видно. У цьому населеному пункті нараховується трохи більше 100 душ. Колись це село було доволі людним, а зараз половина дворів залишилися пустками.
Немає тут ані школи, ані клубу. Є магазин, який працює через один або ж кілька днів. Людей середнього віку в селі лишилося декілька. Загалом живуть пенсіонери, яким від вісімдесяти років.
Щоправда, в Бучині знаходиться ще будинок пристарілих, у якому перебуває 27 осіб.
Колись тут було багато бортників. Раніше бджільництво розвивалося не так, як зараз. Люди шукали дерева, де оселялися бджолині рої і вже обслуговували ці природні «вулики». Вже пізніше дупла з роями вирізали і перевозили ближче до хати.
Через Бучин пропливає річка Стохід. Свого часу місцеві бортники встановлювали свої борті на острівках, що були на річці. Зараз навколо села можна знайти старі закинуті борті, у яких давно не живуть бджоли.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/1.jpg[/img] Старовинний борть на дереві[/caption]
Наразі через Бучин планують зробити екологічну стежку «Бортництво на Поліссі». Вже є навіть подання в Мінстерство.
У Бучині знаходиться стара Свято-Миколаївська церква. Храм побудували на місці появи Бучинської ікони Божої Матері. Будівництво нині діючого храму було завершено у 1926 році, на заміну церкви Великомучениці Параскеви, розібраної австро-німецькими вояками у 1915 році.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/2.jpg[/img] Свято-Миколаївська церква в селі Бучин[/caption]
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/3.jpg[/img] На стінах храму можна побачити фотографію хресного ходу 1937 року[/caption]
У церкві є чудотворна ікона Божої матері. Благочинний Любешівського округу протоієрей Анатолій Шкара розповів історію, що за радянських часів до храму завітали радянські атеїсти. Кажуть, один із них вдарив ікону ножем. Після цього чоловік за переказами упав та забився у конвульсіях.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/4.jpg[/img] Ікона Богородиці[/caption]
Святиню два рази викрадали з храму і два рази злодії повертали її. Останнє викрадення сталося у 2007 році.
– Викрали під час посту. Але пройшло трохи часу і в останній тиждень посту ікона знайшлася сама. Викрадачі залишили її в лісі на білоруському кордоні. Самі ж зателефонували у Службу безпеки України й розповіли, де залишили святиню, — розповів отець Анатолій.
Чому крадії залишили ікону - невідомо. Проте ходять чутки, що злочинців так «скрутило», що вони побоялися завершити злочин до кінця й повернули ікону.
Староста села Бучин Василь Божко зазначив, що в селі налічується 94 хати й серед них 47 пусток. Будинок у вимираючому селі коштує недорого – 15–18 тисяч гривень. Черги на купівлю хати тут немає, щоправда, не так давно сім’я з Луцька придбала тут обійстя і переїхала сюди жити. Також купив хату підприємець із Ковеля.
СВАЛОВИЧІ – ЖИВИЙ МАКЕТ ІСТОРІЇ
Село Сваловичі сміливо можна назвати краєм світу. Тут навіть мобільний телефон не «тягне».
Порожнісінькі двори. Хати накриті солом’яними стріхами. Скирди сіна біля дерев’яних осель. Старі колодязі. Зроблені з лози плоти. Здається, що це не село, а історичні декорації.
[img data=wat]14_06_2016_858855501/5.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/6.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/7.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/8.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/9.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/11.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/10.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/12.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/13.jpg[/img]
Якщо Бучин здався закинутим, то порівнюючи зі Сваловичами, – це ще заселена земля. У Сваловичах проживає 20 людей. Наймолодшому з місцевих жителів 37 років. Всі інші — це старенькі дідусі та бабусі, які доживають тут віку.
Це унікальне село знаходиться на березі озера. І хоча воно повністю відірване від світу, тут полюбляють відпочивати бізнесмени, які побудували поруч водойми садиби та поробили бані. Сюди вони приїжджають відпочити від світського життя. Ціна за будинок у Сваловичах доволі відрізняється від вартості хати в Бучині. Дерев’яні розвалюхи коштують тут чимало – 15–20 тисяч доларів.
Вісімдесятирічна Ганна Бондар живе у Сваловичах із народження. Зараз разом з нею залишилася донька, зять та 37-річний син, який не одружився, адже не було на кому.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/14.jpg[/img] Вісімдесятирічна жителька Свалович Ганна Бондар справа[/caption]
У бабці Гані є ще діти та онуки, проте вони всі повиїжджали й бувають тут лише в гостях. Загалом бабуся вигляділа у Сваловичах п’ятеро дітей.
Пенсіонерка розповіла, як їм тут живеться.
– Доїхати до нас тяжко. Ви бачили, яка дорога. Молодьож повибиралася. Залишилися одні старі. Хат у нас до холери. Покупляли їх одні бізнесмени. Приїжджають сюда пиячити. От шо вони тут роблять? Їздять сюда тіко отдихати та пити. Моторки із собою привозять на воду (човни). Щоб плавати по озері.
Бабця Ганя каже, що раз у тиждень сюди привозять на продаж продукти. Старенька бідкається: що купити є, а от грошей не вистачає.
– Грошей мало і все дорого. А чого так дорого зробили? – питається старенька.
Живуть із городини, яку тут виростити непросто. Вже кілька літ поспіль плантації картоплі переривають дикі кабани. Так сталося й цього року.
– Що посадили, все пропало через «дзіків», – каже баба Ганя.
Світло в селі є, хіба надворі буря, то може й не бути. У хаті Ганни Бондар є телевізор та холодильник. Усе, що потрібно. Хата в бабусі цегляна. Проте поруч стоїть дерев’яний будиночок, у якому сімейство проживало раніше. Подивитися, як усередині старої хатини бабця не дозволила.
— Там усе заваляно. Ми з війни прийшли, то в льосі жили й ось таку хату построїли. А вже діти побільшали, то кращу придбали.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/15.jpg[/img]Проте старенька показала сімейні фотографії[/caption]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/16.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/17.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/18.jpg[/img]
Поки розмовляли прийшов зять бабці Гані Анатолій. Чоловік курить справжню сигару. Каже, що його пригостили заїжджі бізнесмени.
[img data=wat]14_06_2016_858855501/19.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/20.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/21.jpg[/img]
Ганна Бондар одразу вказує на сусідську садибу. Біля старих хаток збоку примостився дерев’яний кількаповерховий будинок. Бабця пояснює, що гарний дім належить сину Богдана Колісника (Богдан Колісник – екс-голова Лісового та мисливського господарства Волині, – ред).
[img data=wat]14_06_2016_858855501/22.jpg[/img]
На прощання Бабуся Ганя запрошує приїжджати в село відпочити, посидіти в холодку. Насправді місцеві раді культурним туристам, адже розваг у Сваловичах обмаль. Щонеділі й на свята люди збираються разом на посиденьки. Оце й усе.
ОЗЕРО СВЯТЕ
Ще одна цікавинка для туристів та й дослідників – озеро Святе. Ця водойма розташована за півтора кілометри на північний захід від села Карасин, що на Маневиччині. Вільного підходу до озера немає, позаяк береги болотисті. Площа водного дзеркала становить 5, 9 гектара. Максимальна глибина 6 метрів.
Директор Маневицького краєзнавчого музею Петро Хомич розповів, що це озеро цікаве тим, що у ньому є подвійне дно.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/23.jpg[/img] Директор Меневицького краєзнавчого музею Петро Хомич[/caption]
Цю природну дивину можна побачити лише зі супутників.
– Тобто йде спочатку вода. Потім шар ґрунту, а вже далі дно, – пояснив історик.
За словами науковця, в озера є своя легенда, з якою пов’язана його назва. Зокрема, в селі Карасин стоїть найдавніша церква на Маневиччині – Михайлівський храм, який датується 1691-роком. Кажуть, що колись із церкви зняли дзвони і втопили їх в озері. Тому озеро й назвали Святим.
Окрім цього, місцеві розповідають, що у водоймі живе велетенська риба. Петро Хомич зауважив, що навіть спілкувався з деякими старожилами, які стверджують, що бачили аномального велетня.
«ПОЛІСЬКИЙ ТИТАНІК»
Візитною карткою Полісся, Волині та і всієї України може стати стародавній човен, якого у пресі охрестили «Поліський титанік». 27-го серпня 2015 року знахідку виловили в річці Стир у Маневицькому районі. Довжина човна 12 метрів, висота – до метра, товщина – 7–8 сантиметрів. З якого дерева видовбаний човен, поки невідомо. Історики припускають, що з дуба.
На корпусі човна йдуть зазубрини. Проте конкретно, для чого вони, поки що казати ніхто не береться. За однією з версій, можливо човен був частиною велетенської баржі, на якій перевозили вантажі.
[img data=wat]14_06_2016_858855501/24.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/25.jpg[/img]
[img data=wat]14_06_2016_858855501/26.jpg[/img]
Цей унікальний артефакт став справжню сенсацією для Волині. Спочатку припускали, що знахідці 500 років. Проте зараз схилилися до думки про вік 700 років. Але науковці не відкидають версію, що човен може бути ще давнішим, тисячолітнім. Остаточний висновок буде після всіх необхідних аналізів.
Директор музею Петро Хомич із гордістю стверджує, що ні в Україні, ні навіть у Європі немає історичної знахідки такого рівня.
Зараз «волинський титанік» тимчасово перебуває в Маневичах на приватному підприємстві. Щодня його зрошують консервантом, який допоможе зберегти човен.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/27.jpg[/img]Зрошення проводитимуть кілька років[/caption]
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/28.jpg[/img] Для човна в Маневичах планують побудувати цілий скляний музей[/caption]
Проте це буде не скоро, а приблизно через 5 років. Про те, щоб віддати човен в один зі столичних музеїв, і думки не може бути, стверджує Петро Хомич і наголошує: «Не віддамо у жодному разі».
За словами науковця, човен намагалися купити приватні колекціонери. Пропонували за нього 100 тисяч євро.
Проте ні продавати, ні віддавати унікальний артефакт маневиччани не збираються. Директор музею жартує:
– Моя жінка каже: бодай той човен ще через 500 років знайшли, бо ти за нього більше дбаєш, як за сім’ю.
Науковець очікує напливу туристів, які захочуть побачити унікальну знахідку.
[caption][img data=wat]14_06_2016_858855501/29.jpg[/img] Мобільний телефон та уламок човна, якому близько 1000 років)[/caption]
***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).