BLOG на нічку: «Я трохи ненормальний, але таким був не завжди»

Напевно, усі хоча б раз у житті відчували себе ненормальними або хоча б зустрічали людей, яких можна було б зарахувати до такої категорії. Де межа між нормальністю і особистістю спробував розібратися Андрій ОВЧАРУК, автор сьогоднішнього «BLOG на нічку».

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку [email protected].
***
Я трохи ненормальний, але таким був не завжди.

У дитинстві життя виглядало більш-менш по-людськи та як у всіх. Коли не було сільської роботи, я спав до полудня чи дивився мультики в телевізорі. Влітку гасав велосипедом по всенькому селі, взимку спускався на санчатах з горбка. Навесні трусив хрущів з каштанів і підкладав дівчатам у пенали. Збивав зелені горіхи патиком восени. Крав яблука в чужих садках і молодий горох на колгоспному полі. З мене мав би вирости звичайний, нормальний чоловік. Ніхто достеменно не знає, коли саме все пішло не так.

Добре пам’ятаю сільську бібліотекарку тих часів. Я занадто швидко перечитав дитячу та підліткову літературу, котра поміщалася на якихось п’яти стелажах. Таким чином втерся у довіру до літньої жінки й одного разу вона мені відчинила «дорослу залу», де книг було значно більше.

Упевнений, що на одній з поличок там ховався і «Коханець леді Чаттерлей». Утім, десятирічного, мене більше цікавили як не Дюма і Жуль Верн, то козаки чи ковбої. Навибираю десять-дванадцять книг і тягну їх додому, щоб за тиждень-другий повернутися по нову порцію. Середня школа ще не закінчилася, а в мене знову розпочалися труднощі з вибором книжок.

Хтозна, можливо, то вже було ненормально, але швидко попустило, бо в чотирнадцять років я вперше пішов до клубу.

Коли в школі з’явився молодий учитель фізкультури, він теж почав туди ходити. Основна місія і завдання цього закладу не були надто оригінальними – молодь вчилася пити горілку. Наш фізрук спробував зламати цю парадигму.

Одного осіннього вечора він добре натягнув у шкільному спортзалі нову сітку, накачав волейбольного м’яча, і сталося дивовижне – відтоді ми грати у волейбол щодня. Всю осінь, всю зиму і половину весни.

Клуб спорожнів. Особливо стійкі його завсідники приходили подивитися на нашу гру, сиротливо сиділи по кутках, зваблювали гравців прозорими та повними пляшками, наповнювали простору залу алкогольними випарами, але марно, марно. Ми грали запоєм, від сутінків до опівночі. І це, звісно, виглядало ненормально. Прийшли пограти і в суботу перед Великоднем. До глибокої ночі м’яч лунко відбивався від стін і підлоги спортзалу – молоді та дорослі чоловіки подавали, приймали подачі, блокували удари й завдавали їх так, ніби робили це востаннє в житті.

А зранку «Христос Воскрес!», хлопці напилися і більше не збиралися. Все знову стало по-людськи, нормальним. Стало як завжди.

Вступивши до університету, я жив у гуртожитку. Там було, як у сільському клубі, тільки горілку пили частіше. Я навіть читати перестав. Старші знущалися з молодших, і це вважалося абсолютно нормальним. Так робили всі. Йшли роки, молодші ставали старшими і починали знущатися з молодших від себе. Ненормально було б цього не робити. Тому я і мав деякі проблеми з соціалізацією в ті часи. Закінчивши універ, як і всі нормальні люди, я знайшов роботу, згодом змінив її, зрештою став працювати на двох одночасно – без відпочинку і майже без вихідних. Але одного дня кинув усе і на багато місяців подався швендяти світом. Без особливої мети. Навіть батьки подумали тоді, що я ненормальний.

Люди стверджують, що це ненормально, якщо у тебе немає дівчини, і ненормально, коли тих дівчат кілька. Ненормально, якщо ти не маєш грошей, і ненормально, коли їх у тебе більше, ніж у них. Ненормально мати багато дітей, але і ненормально взагалі їх не хотіти. Ненормально бути надто релігійним, і ненормально не вірити в Бога взагалі. Ненормально, коли ти товстий, але й бути надто худим ненормально теж. Ненормально фарбувати зеленим волосся, ненормально жінкам любити жінок, а чоловікам чоловіків. Ненормально бути альбіносом, чорношкірим чи вегетаріанцем...

Це ж така сильна спокуса – заборонити комусь бути інакшим тоді, коли бути інакшим – абсолютно нормально.