Сьогодні традиційний «BLOG на нічку» від «Таблоїда Волині» про чужі паркани, чужих чоловіків, дітей, чужі зарплатні, відпустки, тобто усе, чому можна заздрити.  

Чому заздрість – бомба сповільненої дії? Спробувала розібратися Марина Чуйко.
 
Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку [email protected].
***
 
Якось моя подруга при дівочій розмові сказала: «Знаєш, коли молюся, то понад усе прошу Бога, щоб позбавив мене заздрощів». Я тоді подумала, що дещо дивне прохання, але потім, лишившись наодинці, замислилась. Дійсно, часто саме заздрощі штовхають людину капостити, псувати життя іншим...

От, здавалося б, живи собі, людино, щасливо, купайся в утіхах, роби що хочеш, слухай власне серце і думай про свої клопоти. Але ж ні, таки треба вряди-годи за паркан чужого життя зазирнути! І що вищий паркан, то воно ж більше крутить та спокою не дає.

До речі, про паркан. Пригадую, як колись на вулиці, де свого часу жила, зібралися дівчата потеревенити. І, на мій подив, дуже експресивно обурювалися, чого це сусід паркан високий поставив, бо, мовляв, тепер не видно, що там у нього діється. А сусід був з тих, заможніших, і на фоні скромної вулички мав величезний будинок. Я тоді стояла і ніяк не могла вклинитись у розмову, бо була невиспана, стомлена, та й той сусід разом із тим парканом були мені абсолютно байдужі. Але ця надмірна увага дивувала.

Людська заздрість – небезпечна, це бомба сповільненої дії. Мені інколи здається, що вона навіть є заразною. Таке собі ГРЗ – гостра респіраторна заздрість. А все тому, що заздрість породжує плітки. От живе собі Маринка, до прикладу, зі всіма спілкується, добра, життєрадісна, діток двійко виховує, а чоловік, який любить її до безтями і плекає, як ту квіточку, по заробітках їздить. І статки мають, і господиня  Маринка чудова, і після пологів ваги не набрала. І подобається тобі Маринка, бо й поговорити з нею є про що. Але тут до тебе приходить Галинка, яка дуже заздрить Маринці. І починає тобі щодня на вухо крапати, мовляв, а та Маринка насправді чоловікові роги наставляє, того й гроші не переводяться, а чоловік її за кордоном уже іншу сім’ю має. І упше, Маринка  ше й тойво, певно, до бабок їздить, бо сама Галинка бачила, як та по дворі зранечку ходила і щось нашіптувала. І ти вже починаєш скоса на ту Маринку поглядати. І вже тобі теж мозолить очі їхнє подвір’я прибране, нові Маринчині сукні, тонка статура...

Отак із легкої руки якоїсь Галинки можна зіпсувати стосунки з хорошою людиною, а інколи й життя їй звести нанівець. Через заздрощі...

Я заздрю рідко. Але заздрю. Я заздрю тим людям, які вільні, які не бояться жити на повну і не прислухаються до думки сторонніх, приземлених осіб. Вони можуть набити собі татуювання, кинути все і чкурнути в подорож, витратити зарплату на книжки, одягти абсолютно різні за стилем речі й ходити з гордо піднятою не від пихи, а від упевненості в собі головою. Я заздрю людям, які знають собі ціну і не влаштовують сезонних розпродажів. Заздрю, бо сама не наважуюся жити отак. А хочеться...

Але я ніколи не заздрила матеріальним речам. Мене ніколи не хвилювало, хто там більше заробляє, скільки в кого пар взуття, хто регулярно їздить у закордонні турне і таке інше. Бо вважаю, що не заздрити треба, а працювати. Не гаяти часу й не марнувати сил на обговорення когось, а зосереди-тись на своєму. Бо не хочеться на старості усвідомити, що четвертину власного життя ти витратив на заздрість.