Життя деяких людей могло б стати чудовим сюжетом для книг чи фільмів. Як-от, сьогоднішня історія з рубрики «BLOG  на нічку» від лучанки Марії Л., дівчини, яка боялася будь-якого вибору.
 
Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку [email protected].
***
Спочатку це навіть мені подобалося. Усі навколо намагаються навчити тебе жити, показати правильний шлях, допомогти і підтримати, а це значить, що ти постійно почуватимешся у безпеці і застрахуєш себе від неправильного вибору і фатальних помилок.

Було навіть непогано, коли близькі подруги при всіх вказували мені на неправильну форму брів, не модний силует сукні і поблажливо сміялися з моєї наївної любові до дитячих принтів на блокнотах, вони ж хотіли для мене кращого. Друзі-хлопці розказували, як треба поводитися, говорити, виглядати, щоб нарешті познайомитися з кимось, хто став би мені вдалою парою, і я слухала, бо довіряла авторитетній думці. Згодом з’явився і хлопець, який вправно захищав мене від неправильного вибору вина чи босоніжок невдалого фасону.

Це була зона комфорту, і мені здавалося, що так виглядає щастя: у турботі і намаганні передбачити кожен неправильний крок, щоразу перевіряючи камінь на міцність перш, ніж на нього стати, щоб перейти річку.

А потім у довгій черзі за «Колою» перед початком сеансу в кінотеатрі все життя посипалося від питання: «Кола» закінчилася. Будете «Фанту» чи «Спрайт»?». Нікого не було поряд, а сама прийняти рішення я не могла. «Ну шо ви більше любите?», - знов запитав мене продавець.

А я впіймала себе на страшному розумінні: не знаю, що я люблю, а що ні. Усі прийняті мої рішення були неправильними, тож приймати їх самій не було сенсу. Зараз пишу це і дуже смішно самій, але тоді справді нахлинув жах від того, що я розчинилася, стала ніким, до 30 років, пустим манекеном без смаків і власних дій. Я купила «Фанту». Купила, надпила і скривилася, бо смак нагадував розчинений порошок дитячого засобу від температури. Проте це було моє рішення, чи не перше рішення за 10-15 років.

«Найважче – це зробити перший поріз», – повторювала я собі десь почуту фразу, коли нарешті почала жити сама, відрізаючи шматок за шматком усе, що вважала своїм.

Розійшлася з хлопцем, змінила коло оточення, подруг, роботу. Записалася на латиноамериканські танці, читаю античних авторів, готую мексиканські страви, ліплю з глини, ношу не модні сукні і купую блокноти з дитячими принтами. Пробую всього і багато, так ніби боюсь не встигнути, бо спокійно прожила третину життя і не знала, ким я є, чого я хочу, що люблю.

Якщо раптом цей блог прочитає ще хтось загублений, хтось, хто боїться робити вибір і краще подивиться нудну комедію, яку люблять її рідні чи подруги, ніж сам перемкне канал, то я дуже хочу сказати вам, що найважче – це перший поріз, далі відрізати зайве і чуже зі свого життя стає легше! І можна тисячу разів пекти пиріг, забуваючи додати якийсь інгредієнт, але якщо він вам смакує, то нема ніякого значення, правильний чи неправильний у вас рецепт!