«В мою майстерню потрапляють тільки вибрані люди»: інтерв'ю з «Красунею місяця»​​​​​​​​​​​​​​

05 Лютого 2020

Текст: Міла РОСПОПА
Фото: Магда ДЗЮБЕНКО

«Таблоїд Волині» продовжує серію інтерв'ю з «Красунями місяця», яких обрали наші читачі: кожна з них розповість, чим вона живе та чим захоплюється. Ми презентуватимемо вам чарівних волинянок, їхні захоплення та стиль життя.

Цього разу розповідаємо про Вікторію Романчук, яку обрали «Красунею листопада 2019». Чарівна дівчина, яка підкорила читачів онлайн-глянцю своєю загадковою посмішкою та творчою професією, народилася у Ківерцях. Вікторії – 22 роки. З дитинства дівчина ходила в художню школу, займалася в різних художніх студіях. Каже, що хотіла бути художницею з трьох років, а вже у п’ятому класі точно знала, в якому закладі і на якому факультеті навчатиметься. Віка поступово йшла до своєї мрії: поїхала в художнє училище до Косова, згодом закінчила Львівську мистецьку академію, і потрапила... в театр.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ТРЕБА КУДИСЬ РУХАТИСЬ, АДЖЕ ОДНОМАНІТНІСТЬ НАБРИДАЄ»: ІНТЕРВ’Ю З «КРАСУНЕЮ МІСЯЦЯ»

Дуже неочікуваний поворот. Твоя спеціальність – образотворче мистецтво, чи не так? Що ти робиш в театрі?

– Моя спеціальність – монументальний живопис. В театрі ж я – художниця по світлу. Це дотично до сценографії, і мене це дуже захоплює. Після академії я почала цікавитися інсталяцією, роботою зі світлом та світловими скульптурами. І ось в липні у львівському театрі Лесі Українки оголосили конкурс на посаду, і я подумала спробувати.

А в мене зовсім не було досвіду. Це чисто випадково так вийшло, що я трішечки посиділа в нашому луцькому драмтеатрі. Вони мене повчили і розповіли, як і що працює. Тому в липні я подалася на цей конкурс, неочікувано пройшла на посаду і знову переїхала до Львова.

Що робить художник по світлу?

Моя робота складається з двох основних блоків. Перший блок – технічний: я налаштовую всі ліхтарі та світлові прилади. Друга частина – творча: ми разом з режисером сідаємо і думаємо, як мають виглядати ці сцени. Є режисерський задум, окремо працює сценограф, а я роблю так, аби все це було видно.

Це мені дуже подобається, бо то така магія. Я дуже люблю світло.

Де ти живеш у Львові?

– Я знімаю зараз будинок біля Високого замку. Тут так гарно! Дуже тішуся, бо маю внутрішній дворик і стіни, обвиті плющем. Це така романтика у Львові! Я дуже втомилася від квартир, і мені не вистачало цієї якоїсь природи.

Ти виросла в приватному будинку?

– Так. Наш будинок був майже біля лісу, і вдома постійно було дуже багато тварин: котів, собак і всього решти. Все моє життя, по суті, пройшло в лісі. Разом з дідом. Я себе там дуже комфортно почувала, і у Львові мені цього бракувало.

Зараз ти маєш якихось улюбленців у своєму львівському житлі?

– Це вже третє орендоване житло, куди я переїжджаю, і де живе кіт. Тому мені навіть не треба нікого заводити. Я просто переїжджаю до котів (сміється).

Ти дуже активна у різних соціальних проєктах, і любиш мандрувати.

– Раніше я більше займалася громадською роботою. Були якісь волонтерські ініціативи. З Майдану пішло багато різних соціальних проєктів, мистецьких. У Луцьку раніше функціонувала невеличка майстерня, в якій я працювала. І паралельно курувала галерею при спілці художників. Але зараз практично весь мій час поглинає театр і творчість. Моя майстерня нині також в театрі, і практично весь день минає в одному приміщенні. Можу навіть не виходити на вулицю, бо якщо не робота, то я щось малюю – створюю власні проєкти, виставки.

Коли ж є вільний час, я намагаюся виїхати або в гори, або в інше місто. Знову ж таки, піти в театр чи на концерти.

До речі, майстерня для художника – то дуже особливий приватний простір. Як виглядає твоя?

– Насправді, так. Вона виглядає дуже приватним світом. Я там намагаюся якось згармонізувати свій хаос. Бо якщо додому я можу часто запрошувати друзів, і ми гарно проводимо час, то в майстерню потрапляють зазвичай тільки вибрані люди. Я намагаюся максимально індивідуально там працювати.

Це кімната, де всі вертикальні і горизонтальні поверхні просто завішані і завалені роботами, ескізами, нарисами, тим, що мене надихає, що мені подобається. Це такий загальний творчий хаос.

Це, мабуть, трохи банально, але розкажи, що саме надихає тебе?

– Я зараз практикую таку річ – веду візуальні щоденники. Тобто, якщо я раніше записувала якісь свої спогади з мандрів або враження від людей, то зараз я це просто малюю. І це може бути якийсь незначний образ, який я просто побачила в місті, або історія людини, яку я знаю. Чи теплі емоції від мандрівок. Дуже часто малюю театр і людей, які тут знаходяться. Це таке неймовірне скупчення цікавих історій і яскравих образів. Тому шукати натхнення не доводиться. Воно постійно зі мною.

Чи був у тебе в житті час, коли ти була відірвана від цього мистецького середовища?

– Насправді, щоразу, як я переїздила в якесь інше місце, то найперше, що я робила, незалежно від простору, – влаштовувала невеличкий куточок, де я можу творити, і де мені буде комфортно. Потім він розростався швидко, бо я окуповую весь вільний простір (сміється).

Я, можливо, не так шукаю це середовище. Воно знаходить мене, і я вже, відповідно до своїх потреб, його організовую.

Хто твої друзі?

– Моє оточення завжди – максимально різноманітне. Починаючи від істориків, музикантів з консерваторії, закінчуючи панками і неформалами з різних субкультур. Я намагаюся його максимально урізноманітнити, бо це розширення твого горизонту і твоїх поглядів.

Часом, коли дуже довго живеш у своєму мистецькому світі, де багато художників, і ви всі на одній хвилі, ти виходиш на вулицю і робиш «вав». Виявляється, тут живуть інші люди, і в них – інші захоплення. Я намагаюся зберегти цю таку гармонію, коли є мій світ, де я живу і працюю, але я відкрита до інших поглядів, намагаюся їх зрозуміти, і мені це дуже цікаво.

Ти належиш до числа активних патріотичних молодих людей. Розкажи трохи про свою громадянську позицію. Як вона формувалася?

– Я не знаю, коли і як вона сформувалася остаточно. Це було ще точно до Майдану. Я якось з дитинства це відчувала, здається. Це як любов до природи, любов до мистецтва – вона у тебе або є, або нема. Постійно дуже любила те місце, де я живу. Воно мені дуже цінне. Я хотіла його берегти і закарбувати в пам’яті. На основі цього, мабуть, і сформувалася така моя позиція.

Громадською роботою я почала займатися у 2013 році. Тоді працювала така маленька ГО «Іскра». Потім була Революція Гідності. Я постійно була активна і мала дуже багато енергії, яку потрібно було зреалізовувати. Мені хотілося це робити.

На що ти зараз витрачаєш оцю свою енергію? Які проєкти втілюєш? Є якісь глобальні мистецькі плани на найближчий час?

– Насправді, всі мої глобальні мистецькі плани – в репертуарі театру. В мене доволі щільний графік, і це безперервний творчий процес. Є багато технічної і підготовчої роботи. Але саме усвідомлення того, що ти в цьому середовищі, і ви створюєте щось таке класне, що змінює людей і змінює нас самих, варте того…

Я планую відкривати виставку своїх власних робіт. Можливо, наприкінці весни. Зараз поки працюю і насолоджуюся працею.

Львівський театр Лесі Українки – це неформальний театр?

– Насправді, це державний академічний театр імені Лесі Українки. Мені, однак, дуже подобається його концепція. Він досить-таки постмодерний і постдраматичний. Ми багато працюємо з молодими драматургами і до роботи запрошуємо цікавих режисерів, які не бояться експериментувати.

І хоч у нас записана ця академічність, ми трохи інші.

Якими власними експериментами ти можеш пишатися?

– Ну, останнє, чим я дуже тішилася, – це мій проєкт «Сторожа». Він складався з чотирьох таких цілком самостійних частин. Це були полотна, щоденник з Майдану, відео і перформанс. Я досі не знаю, як це взагалі вдалося втілити, бо багато компонентів, сил і часу було на це витрачено, багато залучено людей. Але воно все поступово складалося.

Я зараз намагаюся зробити проєкт, який був би нарівні з ним. Бо це був для мене один величезний виклик.

Чи бували у твоєму житті такі моменти, коли ти дивувала сама себе?

– Важко відповісти. В мене все якось послідовно. Я рухаюся більшими-меншими кроками. Мої рідні дивуються, бо їм ці кроки здаються максимально нелогічними, абсурдними. Вони часто питають, як я взагалі живу, чому все так складається і так швидко рухається? І звідки взагалі беруться ці події і ці люди? Для мене це здається послідовним і розміреним.

Все іде так, як треба.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

5

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter