«Материнство – це найкраще, що зі мною трапилося»: інтерв'ю з «Красунею місяця»

28 Січня 2020

Текст: Анна ПАНЧЕНКО
Фото: Юлія Коцюба
Настрій: Bar 11 (проспект Волі, 11)

«Таблоїд Волині» продовжує серію інтерв'ю з «Красунями місяця», яких обрали наші читачі: кожна з них розповість, чим вона живе та чим захоплюється. Ми презентуватимемо вам чарівних волинянок, їхні захоплення та стиль життя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ЯКЩО НЕ ПОЧУВАТИСЯ ВПЕВНЕНОЮ В СОБІ, СВІТ ТЕБЕ ЗЛАМАЄ»: ІНТЕРВ’Ю З «КРАСУНЕЮ МІСЯЦЯ»

Юля Галецька – журналістка, студентка, 22-річна мама маленького Тіми та «Красуня травня». Все своє життя Юля планувала пов'язати з музикою. Проте, на першому курсі навчання у музичному коледжі у неї діагностували доброякісні новоутворення вузли на голосових зв'язках та заборонили співати, щоб та зовсім не втратила голос.


– Чи мріяла ти стати співачкою?

Так, звичайно. Через це я їздила на всі можливі конкурси, «світилася» всюди. Це було дуже дорого. Наш тато з нами не жив, мене з сестрою виховувала мама, яка знаходила всі можливості, щоб відправити мене на конкурси.

У 14 років я вже заробляла собі на життя, співала в нічних клубах. Було страшно і мамі, і мені, але у нас довірливі стосунки: ми постійно були на зв'язку.

Я дуже вдячна, що мама дала мені можливість для самореалізації. Якби вона мене «закрила» тоді, в 14, то наші стосунки не були б такими дружніми та відверто-кльовими, як зараз.

– Чи було тобі важко змиритися з тим, що музика залишиться тепер лише спогадом?

Так. Коли мене попередили, що або я співаю, або залишаюсь з голосом – це стало переломним моментом у моєму житті. Тим паче, що я займалася не естрадним вокалом, а академічним – оперним. Це було справді моє, тому було важко.

Я тоді вийшла заміж, народила дитину і це мене трохи відволікало, ще й у своєму коледжі взяла академічну відпустку. Мала трохи часу, щоб подумати про те, чим займатися далі.

Якось воно так вийшло, що я почала цікавитися фрілансом, копірайтингом та рерайтингом, проходила курси, читала, вчила. Майже рік я набивала руку: писала описи, працювала на Rozetka. Не заради коштів, просто я мусила чимось займатися. Потім все пішло-поїхало, і я навіть сама не зрозуміла, як стала журналісткою. Це вийшло дуже спонтанно. Цього літа я прийняла рішення, що не хочу повертатися назад, зателефонувала декану Юрію Громику, описала свою ситуацію. Я була згодна поступати на перший курс, аби мене просто туди взяли. Пройшла академрізницю і пройшла на другий курс. Зараз я навчаюсь, успішно склала свою першу сесію. Думала, що взагалі не здам: я ж вчусь, працюю і ще й з дитиною.


– Ти мама, студентка і журналістка. Розкажи, як ти навчилася встигати все?

Знаєш, чим більше я завантажена, то більше встигаю. Якщо сиджу цілими днями вдома і нічим не займаюся, то нічого не можу – вдома твориться «армагеддон». А от якщо мені зранку на навчання, в обід – робота, а ввечері – тренажерна зала, то я все роблю легко: і їсти приготую, і поприбираю, і з малюком проведу час.

– Чи вважаєш ти себе хорошою мамою?

Я не можу вважати себе хорошою мамою. Я нормальна. Дуже люблю свого сина. Вже в три роки він мені каже, що також любить мене і що я у нього найкраща. Ось це для мене показник.

– Чи важко тобі бути молодою мамою?

Ні, це такий кайф. Я народила свого малого, коли мені було 19 років. Зробила це свідомо, бо хотіла дитину. Це не був шлюб «по зальоту».

Ми з Дмитром одружилися в жовтні, і через два місяці зрозуміли, що хочемо дитину. Через рік народився наш Тимофій. Я ні разу не пошкодувала, що народила його так рано. Ми з ним на одній хвилі. Коли йому буде 20, мені – 39. Це дуже круто, я дуже рада, що наважилася на цей крок. Але, якби я посиділа і подумала про всі тяжкі моменти, то, можливо, трішки відтягнула би, на декілька років. Просто варто бути психічно готовою. Це – важко, але це й любов та ніжність кожен день: найкраще, що зі мною трапилося.

– Розкажи про найскладніші моменти материнства, з якими ти мала справу.

Виховувати. Ти не знаєш, де ти можеш оступитися, яке слово може стати для нього роковим. Не дарма кажуть, що всі наші травми – з дитинства. Це так важко.

Перед тим, як його похвалити чи посварити, я сиджу і думаю, як це правильно донести, щоб не стати його ворогом. Для мене дуже важливо завжди, навіть під час сварок, бути його другом.

Я ніколи не буваю «мамою-цербером»: я не підіймаю на нього руку. Ми з ним налагодили контакт, і він знає, що мама для нього – друг. Навіть коли я сварю, то ніколи не буваю дуже суворою. Так, можу крикнути, але це завжди словами, які не дуже різкі. Він в свої три роки – дуже свідома людина і розуміє багато.

– Розкажи про найпрекрасніші моменти материнства. Наприклад, що ти згадуєш з посмішкою та що гріє твоє серденько.

Коли він вперше сказав: «Я тебе люблю, мамочко». Це було десь рік тому. З того часу ні дня не проходить, щоб він цього не повторив. У нас з ним така любов-любов. Мій син – дуже ніжний.

Я от дівчинку хотіла всю вагітність, він мені трохи дівчинку і нагадує. Він всередині буває дуже серйозний, чужих дядьків до мене не підпускає, але дуже ніжний. Постійно цілує, обіймає, від всіх монстрів захищає: по квартирі з пістолетом бігає.

– Чи відчуваєш ти зміни у собі після того, як стала мамою?

Я стала стриманішою. Мені дуже соромно за те, якою я була в школі: словами розкадалася, була «за будь-який двіж». Після народження дитини – я схаменулася, стала більш жіночною. Мені світ такий хороший став. Моя дитина навчила мене помічати дрібниці. Ми десь йдемо, я собі «гружусь», а тут мені малий: «Дивись, мам, метелик полетів», і я розумію, що дійсно. Так у всьому.

Ці зміни мені подобаються. Я ж не могла бути до 30 років такою «відірви голова». Я собі так більше подобаюся.

– Хто у вашій сім'ї є головним?

Не знаю, чесно. Ми обоє працюємо, то у нас так: хто бачить брудний посуд – бере його та миє, хто хоче їсти – той собі готує. У нас немає такого, що я обов'язково готую, мию посуд чи прибираю. В принципі, ми входимо в положення один одного, і чоловік розуміє, що мені теж важко.

– Чи стикаєшся ти з хейтом? Як ти на це реагуєш?

Звичайно. Я не можу виділити щось найгірше, бо це перманентне явище – постійно ллється бруд. Спочатку, як тільки я прийшла в журналістику, мене це добряче «встряхнуло». Я не була до цього готова.

Здебільшого хейт починається на політичному підтексті, коли ти пишеш там про Зеленського чи Порошенка. Відразу люди діляться на два табори: «Ти – Порохоботка» чи «Ти – Зеленоботка». У людей немає усвідомлення, що ти висвітлюєш те, що відбувається в твоїй країні. Спочатку мене це дуже шокувало.

Був навіть момент, коли я хотіла це все кинути. Це було дуже важко. Я така людина, що сприймаю все на свій рахунок. Візуально я не покажу, але всередині я це відчую, воно мене потім буде гризти.

Я зрозуміла, що у фейсбуці всі – герої, а в лице цього ніхто не скаже. Зараз я взагалі не читаю коментарі під своїми новинами. Просто після цього можна відчувати себе неприємно.

Дуже багато людей не просто пишуть коментарі, а й в особисті повідомлення також: що я така порохоботка, що я собі дозволяю забагато й таке. У них немає розуміння, що я – просто журналістка. Дехто плутає, що це моя точка зору.


– Який репортаж для тебе було найважче написати морально?

Найскладніше мені було писати репортаж з дитячого будинку. Коли ти мама, то сприймаєш дітей зовсім по-іншому. Якби у мене не було своєї дитини, то я, можливо, по-іншому це написала.

Типу, я була готова, ми часто допомагаємо. Навіть з Тимофієм передаємо іграшки діткам, пряники, фрукти, але особисто там ніколи не була. Коли я тільки зайшла у групу, до мене підбігла дівчинка Саша. Вона мене обняла і каже: «Ти моя мама!». Я стою, у мене просто сльози ллються і не знаю, що сказати тій дитині. Я розумію, що я на роботі і мушу подивитися ще тих 350 груп, поговорити з людьми. Це був найскладніший момент.

Так було в кожній групі – до мене підбігала якась дитина і питала, чи я її мама. Але ця Саша мене так «встряхнула», що я коли дивлюсь фото, то шукаю її. Коли ми передаємо іграшки, то прошу, щоб передали Саші. Але знову наважитися туди піти – я не можу. Я цей репортаж довго не випускала, десь, може, через два місяці. Я не могла це зробити. Мені було морально важко сідати і це писати.

У будь-якому матеріалі ти проспускаєш все через себе. Так само було тоді, коли я писала про жертв домашнього насилля на Волині. Мені такі історії розказували, що у мене волосся дибки ставало. В прямому сенсі. Найжахливіше у професії журналіста – це коли ти все слухаєш, але допомогти не можеш. От серйозно. Ти написала, всю роботу зробила, пропустила через себе і все. Якась маленька частина того репортажу в тобі залишається. Дай Бог, звичайно, що після моєї роботи про той дитбудинок згадають депутати чи меценати, але ця допомога – мінлива.

– Чи маєш уже плани на цей рік?

Взагалі, так якось містично виходить, що коли я чогось хочу, – це завжди стається. Дуже хотіла потрапити на роботу в «Перший», ми так спонтанно зустрілися з Юрою (Юрій Ричук – головний редактор «Першого»), я розповіла йому ідеї, які хотіла би втілити саме для їх видання, він всі ці теми затвердив. Потім Ричук запропонував мені бути випусковою редакторкою.

Все постійно складається, як пазл. У мене не було такого, що я сиджу без роботи. Журналістика, знаєш, такі можливості відкриває: і копірайтинг, і рерайтинг, і різні проекти. Можна постійно легесенько заробляти. Якщо я ставлю собі ціль знайти роботу – то швидко її знаходжу.

Я хочу розвиватися у журналістиці, отримати освіту, створювати багато крутих матеріалів.









***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

7

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter