«В душі мені 18, хоч я вже й сивий», – майор поліції та байкер Михайло Коваль. ФОТО

09 Листопада 2020

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Ірина КАБАНОВА
Настрій: пивна ресторація «Нора» (просп. Волі, 11)

«В житті я боюся двох речей: жінок і камер», – жартує добродушний чоловік, поглядаючи на нашу фотографку.

Звати чоловіка Михайло Коваль, хоча друзі кличуть його Бурим. Ми познайомилися наприкінці літа, коли Михайло організував у Луцьку незвичний байкерський зліт. Тоді мене неабияк зацікавив колоритний байкер, який служить у поліції та займається волонтерством.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ПАРОЛЬ ДЛЯ ОСОБЛИВИХ І СИГНАЛЬНИЙ ДЗВІН: РЕСТОРАЦІЯ «НОРА» ЗАПРОШУЄ НА ЯКІСНЕ І СМАЧНЕ ПИВО

Холодний осіннім вечором ми сиділи у затишній ресторації «Нора», куштували пивний дегустаційний набір і спілкувалися. Говорили про байкерство та поліцейську службу, «залізних коней» і подорожі, родину та справжніх друзів.

– Коли у вас виник інтерес до мотоциклів?

– В дитинстві. Вперше сів за кермо, впав, попікся, страшно боявся мотоцикла… А потім якось пішло само собою, з’явилася хороша компанія.

– Вже тоді відчули себе байкером?

– Ну, байкер – це пафосна назва. Мені більше до душі мотолюбитель.

– Тобто, вас більше цікавить сам транспорт, ніж субкультура?

– Субкультурою теж цікавлюся. Завжди намагаюся бути на злетах, поряд з улюбленими друзями.

– А як виникло прізвисько Бурий?

– Ну, я ж Михайло, Міша. Значить, ведмідь. Тому й Бурий. Якось одразу мене почали так називати. «Міша, нє бурєй», – іноді кажуть (посміхається). Якщо добрий, то Панда. Ніколи на це не ображався. Колись президент клубу «Western Bikers», Льоша, сказав: «Та який ти Бурий, ти ж добряк. Ти Панда!».

– Вас тільки в байкерських колах так називають?

– На роботі теж. Хто зі мною знайомий, всі знають, що у мене на машині ззаду пандочка маленька. А спереду – ведмідь у поліцейській формі. Це мені з Німеччини такий подарунок привезли.

– Як часто байкери влаштовують злети?

– Здебільшого влітку. Найулюбленіший – перший в сезоні – Мото Дубно. Він наприкінці травня. А далі вже раз на місяць-два збираються.

– Що зазвичай відбувається на цих злетах?

– Головне – це друзі. Перший злет – як Новий рік. Люди приїжджають з Білорусії, Польщі. Я дуже близько спілкуюся з білорусами – їздимо один до одного в гості, дружимо сім’ями. Радіємо разом, сумуємо теж. Є такий Юра Глазунов – хоч і старший за мене, але ми з ним як брати.

Дехто вважає, що ми на злетах тільки напиваємося. Але п’янка – це не головне. В першу чергу – зустрітися, поспілкуватися, подивитися техніку.

– Чим байкери займаються взимку, коли сезон закритий?

– По гаражах сидять (посміхається). Гараж – це наш внутрішній світ. Взяв пляшку пива та й сидиш собі. У мене машина стоїть під домом, а гараж – для вудочок, снастей і мотоцикла. Для друзів поставив стіл, стільці, маленький мангал.

А взагалі, взимку теж їздять. У Німеччині навіть влаштовують спеціальний зимовий злет, на який з’їжджаються байкери зі всієї Європи. В Івано-Франківську теж якось було чукча-паті.

– Як ваші друзі-байкери ставляться до того, що ви працюєте у поліції?

– Нормально, бо в кожного є свій шматок хліба. Я знаю багато байкерів – хтось працює адвокатом, хтось – пожежником, в Польщі у мене є товариш – полковник МЧС.

– Існує уявлення, що байкери – такі собі маргінали: багато п’ють, часто конфліктують. Це стереотип?

– Байкери бувають різні, як і всі люди. Хтось любить випити, дехто – ні. Кожному – своє. Так, я не підтримую тих, хто напідпитку сідає за мотоцикл – це злочин. Але зараз таке трапляється рідко. А якщо на фестивалі організатори помітять п’яного мотоцикліста, підійдуть і заберуть ключі.


– А за 90-х байкери були такими, як показують у фільмах?

– Ви, напевно, надивилися «Синів анархії» (посміхається). Та ні. У нас в 90-х взагалі все починалося з вітчизняної техніки – західна була не по кишені. У мене тоді було дві рушниці, бо займався мисливством. Одну з них я продав і купив собі свій перший «Дніпро».

– Мисливством досі займаєтеся?

– Так. Я – і мисливець, і рибак, і турист. Але не люблю стріляти по звірах. Стріляю я добре, просто спеціально промазую. Звісно, в селі, якщо треба качку зарубати, чи свиню – це можу. А на охоті не люблю.

– А з риболовлею як?

– Ну, риболовля – це інше. Риби чим більше – тим краще, це дар божий. Кажуть, хочеш людину нагодувати – дай їй рибу. Хочеш, щоб вона завжди була ситою – навчи її рибалити.

– Як рідні ставляться до вашого захоплення байками?

– Старша дочка, якій 21 рік, так собі. Вона творча людина, навчається в Києві. А менша цікавиться. Вже має свою амуніцію, часто просить покатати її по Конякіна.

– Сама не хоче сідати за кермо?

– Ще рано, їй 14 років. Але вже просить, щоб я її навчив. Хоче, щоб в неї були права на автомобіль і мотоцикл. Але поки хай за батьковою спиною поїздить, береженого Бог береже.


– Якою була ваша найдовша подорож на мотоциклі?

– До Вінниці. Я їхав по тих місцях, де моє коріння і де поховані предки. З Луцька вирушив до Житомирської області, звідки батько родом, а потів до Вінницької – мама звідти. Заїхав до бабиної хати, поклав квіти на могили, зустрівся з друзями. Всього вийшло 550 кілометрів.

– Подорож на мотоциклі не така комфортна, як на авто?

– До Вінниці їхав – чотири рази потрапив під дощ, п’ять разів висох.

– Скільки всього «залізних коней» у вас було?

– Всього було два. Перший – «Дніпро», а зараз – Honda Shadow.

– В чому крутість цього мотоциклу?

– Ну, це хороша техніка. Їжджу на ньому вже три роки – і тільки зміна масла, підтяжка та змазка ланцюга.


– У вас є мотоцикл мрії?

– Так, Honda Gold Wing.

– Чому саме ця модель?

– Це як запитати, чому ти любиш цю дівчину, а не іншу.

– Тобто, у вас зараз є «дівчина», але ви мрієте про іншу? (посміхається)

– Ну, чоловік – мисливець по натурі. Він досягає одної цілі, а потім переключається на іншу.

– Але в особистому житті ви таки зупинилися на досягнутому.

– Ну звісно, свою жінку я люблю. Мотоцикл можна поміняти, дружину – ні. Це муза мого життя. А дочки – Євгенія та Анастасія – янголи-охоронці.

– Як познайомилися з дружиною?

– Нас познайомили друзі на Новий рік. А через пару місяців я зробив їй пропозицію. Вже 15 років разом.

– Поговоримо про вашу роботу. Ви – інспектор групи реагування Національної поліції. Які у вас обов’язки?

– Будь-який виклик, що поступає на 102, першочергово опрацьовує сектор реагування. Тому займаємося всім: то сімейне насилля, то ДТП, то кішка не може з дерева злізти.

– Скільки викликів буває протягом дня?

– Оскільки я працюю в Луцькому районі, роботи хватає…

– Які випадки з вашої практики вам найбільше запам’яталися?

– Про деякі випадки говорити не буду, бо таке не забувається. А повсякденна робота – це сімейне насилля та алкоголь. Знаєте, якби не було цих двох факторів, взагалі чудово було б жити. Скандал між сусідами можна погасити, а коли свариться чоловік із жінкою, і приїжджає стороння особа… Складно, коли не знаєш, з чого сварка почалася, та ще й чоловік агресивний. А ти його нікуди не забереш, бо маєш право затримати лише на три години.

– Чи доводилося повторно приїжджати до родини, де стався конфлікт?

– Бувало, звісно. Але зазвичай все нормально закінчується: приїхали, поговорили, пояснили, чоловік попросив пробачення, жінка відмовилася писати заяву і все.

– Як ви спілкуєтеся з людьми в таких випадках?

– Намагаюся вникнути в ситуацію. Головне – обійтися без грубості.

– Якими бувають причини домашнього насильства?

– Алкоголь. У чоловіка іноді включається бурхлива фантазія: йому здається, що жінка доступна половині села. Але й жінка буває той ще «черв’ячок», може довести.

– Чи доводилося на роботі потрапляти в ситуації, що загрожували життю?

– І стріляли, і нападали… Зараз, наприклад, іде кримінальна справа: приїхав на сімейний дебош, а там дядько з сокирою.

– Буває страшно в такі моменти?

– Найстрашніше, це коли ідеш на переатестацію (посміхається). Сидить сім грізних дядьок, а ти стоїш, маєш щось говорити, язик заклякає. Як в університеті на екзамені.

А на викликах – ні. Я завжди знаю, що робити – 23 роки вислуги. Якщо покажеш свій страх, злочинець переможе. Страшно буває вже потім, коли думаєш, що могло б статися.

– Чому обрали таку непросту роботу?

– А я більше нічого й не вмію. Прийшов після армії молодим хлопцем. Коли всі починали свій бізнес, я чогось хотів в міліцію. Зараз вже майор. Мрія, звісно, підполковника отримати. Мене пенсія вдома не дочекається (посміхається). В душі мені 18 років, хоч я вже й сивий. Я або за мотоцикл, або за машину, або за вудочку, і все – мене вдома нема.

– Якщо вам запропонували б вищу посаду, але з роботою кабінеті – погодилися б?

– Пропонували керівні посади, але я відмовлявся, бо займаюся тим, що мені подобається. Ні, ніколи в житті я в кабінеті не працюватиму.

– Ви часто згадуєте про своїх друзів і у вас їх багато. Яким для вас є справжній друг?

– Це той, хто не відвернеться від тебе у вирішальний момент. Той, якого я дійсно добре знаю. От Саша такий. Треба порада, чи підтримка, чи просто погано – я завжди до Сані. З такою людиною не страшно і в розвідку, і в останній бій іти. Приятелів у мене й справді багато, але далеко не кожну людину можна назвати другом. А Саня вже перевірений. Одного разу посварилися, то він каже: «Все, я тобі офіційно більше не друг». Я кажу: «Через ЗАГС чи через суд?». З ним можна п’ять разів на день пересваритися. Але насправді це радість, в кого такі друзі є.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

1

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter