«Ціль мого життя – множити добро», – луцька радіоведуча Вікторія Куманська

^{Текст: Юлія ДЗЬОБИК}

^{Фото: Юлія КОЦЮБА}

На «кавову розмову» цього разу прийшла Вікторія Куманська – луцька радіоведуча UA: Українське радіо, учасниця команди Міжнародного фестивалю «Фронтера», щаслива власниця більше 40 вазонів і людина, яка може змотивувати на зміни будь-кого.

Це було одне із найдовших інтерв’ю в моєму житті, за час якого встигло вистигнути моє какао та трохи підсохнув авокадо-тост гості. Найдовших, але найкомфортніших. Доводилося час від часу прикушувати язика і нагадувати собі, що я на роботі, а не на зустрічі із давньою подругою.

А все тому, що за годину розмови ми встигли поговорити про радіо, йогу, вегетаріанство, екологію, каву, хор, Україну, мистецтво, страхи, рослини, рідну землю, звички, здоров’я, емоції, філософію, добро, тіло, наставників, мотивацію, мрії, гроші тощо.

Як все це поєднується в одній людині? Читайте далі!

***

– Чай чи кава?

– Кава. Хоча я сьогодні п’ю чай, але взагалі дуже сильно люблю каву. У мене були такі періоди, коли я від неї відмовлялася. Вирішувала собі, що тиждень або місяць не буду пити кави зовсім, але потім вирішила, що сам цей ритуал є для мене дуже символічним. Десь, можливо, у дитинстві в мене сформувалася картинка ідеального життя, і там дуже чітко було так: Віта вранці дорогою на роботу бере з собою каву, насолоджується і повільно йде далі. Тому кожного разу, коли роблю так, то відчуваю, як реалізовую частинку свого дитячого плану.

– А яка кава?

– Капучино на соєвому молоці, бо звичайного молока не вживаю уже близько двох років. У закладах завжди прошу каву в свою чашку або просто улюблену банку з-під арахісової пасти. Мені неважко це робити, але знаю, що як мінімум 365 пластикових стаканчиків економлю і роблю маленький корисний вчинок для планети.

– Як зазвичай починаються твої ранки?

– Класно починаються! Я собі одного разу вирішила, що ранок може бути маленьким вихідним. Навіть у звичайні робочі дні! Прокидаюся о сьомій і не одразу біжу мити голову і збиратися, а спокійно планую день, хоча би п'ять хвилин медитую, вмиваюся убтаном, роблю йогу, розминку або просто танцюю і готую смачний сніданок. До речі, всі ці інстасніданки не про мене, бо я можу поснідати борщем, картоплею, пастою, щось таке серйозне! (сміється – авт.).

І якщо я ці 40 хвилин проживаю як маленький вихідний, то виходжу у світ врівноваженою спокійною людиною, а день минає якось легко і гармонійно. Вдалий початок дня – дуже важливий для мене.

– Ти згадала про медитацію, розкажи детальніше. Як показує досвід, це дуже індивідуальна річ, у кожного – кардинально інша.

– Медитація – дуже популярна зараз річ, і мене якось певний час щось відштовхувало від цього. Потім я почала пробувати, в досить складний життєвий період. Спочатку були керовані медитації, коли ти вмикаєш запис і там хтось каже, що за чим робити. А потім я перейшла до некерованих, під час яких можна просто зануритися в себе.

У мене був чіткий сигнал, коли я зрозуміла, що медитація для мене – це класно. Я веду ранкові ефіри на радіо, відповідно треба якось «пробудити» голос, ти цьому вчишся. Але після медитацій я прийшла на ефір і провела його якось так класно, легко, слова докупи складалися без всіляких екань. Наступного дня я знову помедитувала і знову побачила ефект. Це ніби в тебе в голові полиця з розкиданими речами різних думок, що накопичуються за день, а ти береш і складаєш цей «гардероб» протягом медитації.

Планую і далі практикувати це, бо помітила, як згладжуються емоції, як стає легше вирішувати проблеми. Словом, дуже класно, що спробувала.

– На радіо ти представляєшся Вікторією, але у спілкуванні просиш називати себе Вітою. Є якась історія, пов’язана з цим?

– Та-а-ак, це мій життєвий парадокс. Я родом із села Маслянка, яке під Млиновом Рівненської області. Моїй мамі наснилося, що я буду Вітою, але в нашій місцевості це якраз скорочення від імені Вікторія. Усе дитинство на мене казали Віта, Віточка, Вітуля, Туська! І я просто відчуваю, що Віка – взагалі не моє ім’я. Або Вікторія, або Віта. Навіть за сенсом Віта для мене ближче, бо це життя.

– Передусім тебе знають як радіоведучу. Як з’явилося радіо у житті?

– Три роки тому. Це сталося випадково, хоча кажуть, що випадковості невипадкові і яблуко падає на голову підготовленим людям, які можуть зрозуміти, для чого воно впало. Усі навколо мене знали, що я люблю говорити на публіку. Коли грала на бандурі, то від страху публіки так трусилися коліна, що не могла по струнах потрапляти (сміється – авт.). А от говорити перед великою аудиторією взагалі не страшно!

У мене на радіо друг працював звукорежисером і часто кликав до себе в гості. Якось я прийшла, розглядала все навколо. Мені дуже сподобалася там атмосфера – мікрофони, величезний пульт! І тут заходить директорка радіо, я кажу «Доброго дня», а вона – «Ой, який у тебе гарний голос!». І так я в той же день заповнила резюме, а через місяць пройшла співбесіду і почала працювати. Без жодних знань і досвіду. Тому належу саме до тієї категорії журналістів, які не мають профільної освіти, я практик. Але не відкидаю того, що теорія важлива, тому займаюся самоосвітою.

До речі, за освітою я – хоровий диригент, вчилася на четвертому курсі, коли почала працювати на радіо.

– Що дає тобі робота на радіо?

– Драйв, кайф, позитивний заряд! Дуже люблю говорити з людьми, знайомитися, дізнаватися нове. Уявити тільки: я можу запросити будь-кого до себе на ефір! Просто обожнюю те, чим займаюся. Мені здається, що робота радіоведучої – найкраща з усіх можливих на Землі. Принаймні, для мене.

– Ти згадала про свою освіту, а зараз в якихось втіленнях використовуєш набуті там знання?

– Я думаю, мої сусіди дуже сильно відчувають мою музичну освіту! (сміється – авт.). Тут треба почати з того, що я дуже не любила школу, там було нудно. Читати навчилася у три роки, і коли всі діти тільки вчилися, то вчителька мені казала читати казочку на останній сторінці «Букваря».

Хоча ще на початку мені було класно: маленька сільська школа, троє учнів у класі. А от потім із гімназією якось не склалося, і з класу сьомого я робила погані речі – прогулювала уроки. Але специфічно прогулювала: у цей час або йшла на кладку читати книжки, або йшла на танці, або займалася в музичній. Відповідно розвивала себе в музиці, мені це вдавалося, росла такою творчою і зрештою саме по цьому профілю вступила в Луцьк. До речі, це було місто, де мені поставили найменший бал за творчий конкурс! (сміється – авт.). Дуже сподобався Луцьк одразу, відчула, що треба тут залишатися.

В 11 класі вела щоденник і писала там, що мрію вступити в університет і отримати спілкування в інтелектуальному середовищі. Тому на першому курсі я одразу влилася в дебатну спільноту, студентське самоврядування… Це було так давно!

– Чи був такий момент, коли ти відчула, що кардинально змінилася ти і твої погляди?

– Якоїсь такої точки не було. Пригадую тільки, раніше мені Млинів був чимось грандіозним, а Луцьк взагалі – Нью-Йорком! Я ото реалізувала свою «американську мрію» (сміється – авт.). А потім після життя в Луцьку поїхала до Млинова і він здався мені таким манюсіньким!

А взагалі, дуже багато чого змінилося, але я точно знаю, що повертатимуся у своє рідне село постійно. Там ці поля, все рідне… Я українська дівчина, в мене сльози, коли чую українську пісню! От, вже навіть зараз починаю плакати. Хочу досягнути успіхів і зробити все можливе для свого села, бо я його дуже люблю (витирає очі – авт.). Дуже важлива земля для мене.

Коли вчилася в Польщі деякий час, то зрозуміла, що ніколи не змогла б нікуди емігрувати. Бо я – українка і мені дуже добре тут. Для мене важлива моя ідентичність, тому я ніколи не перейду на російську із російськомовним українцем.

– Вегетаріанство теж стало точкою змін?

– Так, це було щось дуже неочікувано для дівчини із села, яка приїжджає додому з навчання, першим ділом відкриває холодильник і бачить там м’ясо! Навіть не пам’ятаю вже, як рідні сприйняли цю новину. Було таке, що переживали, але зараз я вже два роки вегетаріанка і все нормально.

Моя сім’я сприймає це, ставиться лояльно. На карантині я місяць жила вдома, і що дуже цінно – мама варила борщ з м’ясом і без нього в окремих каструлях.

Я довго йшла до вегетаріанства. Моєю причиною, що дивно, не була жалість до тварин, просто в якийсь момент зрозуміла, що м’ясо шкодить моєму здоров’ю. У мене є особисті фобії і серед них – онкозахворювання. Коли читаю історію про це, в мене виникає тремор, дуже страшно зіштовхнутися з цим. Я допитлива людина, почала вивчати питання, багато читати і зрозуміла, що м’ясо не впливає на здоров’я позитивно.

Але навіть коли я вже все це знала, відмовитися від м’яса було складно. Я вважаю, що це просто звичка, така ж, як курити. Тим більше, звичка, підкріплена харчовою культурою, яка в Україні дуже сумна. Ми приходимо на свята не поспілкуватися з рідними, а нажертися.

Я скорочувала кількість м’яса в раціоні, поки з нового року вирішила не їсти його зовсім. Один чи два зриви були одразу ж у січні, але потім вирішила, що треба вже або не відмовлятися зовсім, або відмовитися остаточно. Після того м’яса не було ні в роті, ні в руках. Дуже багато в голові змінюється, от правда, дуже багато.

Пів року ще їла рибу, а потім зрозуміла, що це така ж плоть. Це така ж жива істота, яка мала своє життя, яка була створена кимось, щоб бути. Коли ми зараз маємо в доступі безліч продуктів, то їсти трупи тварин – це не ок.

Ми дуже підмінюємо поняття. Нещодавно був скандал в Україні з чоловіком, який герметично закрив котика у банці і той помер. Дуже багато людей репостили собі, називали його маніяком. Так, він зробив це для морального задоволення, це нездорово. Але інші люди заради смакового задоволення вбивають мільйони тварин щодня. Я глибоко поважаю людей, які відмовилися від цього, бо це робота над собою, над звичками, над способом життя.

Я не агресивна вегетаріанка, не заглядаю усім в рот. До цього варто дійти самим. Але я переконана, навіть, якщо людина відмовиться від кількох прийомів м’яса в тиждень, то вже допоможе і своєму організму, і вплине на індустрію. Загалом я за те, аби все переживати своїм досвідом. Людина не може чітко знати, що вегетаріанство не зробить її здоровішою, якщо не спробує.

– А ти відчуваєш себе здоровішою зараз?

– Я дуже багато співала в школі, в інституті, в хорі, і в мене стабільно весь січень боліло горло. А минулого року співаю на Різдвяні свята і раптом усвідомлюю, що не болить.

Мій організм функціонує добре, я задоволена роботою тіла, якому не треба по тижню хворіти і лежати в ліжку. В мене вдома зараз немає жодної таблетки. Навіть визначила цікавий факт – грейпфрут допомагає при періодичному жіночому болю. Можливо, для когось це теж подіє.

– Ти називаєш себе вегетаріанкою, але не п’єш молока і пробувала сироїдіння. Чи може бути це переходом до ще іншої системи харчування?

– У мене є важлива позиція щодо цього: вегетаріанець, веган, сироїд – усе це ярлики. Я просто кажу, що не люблю м’ясо, не хочу його їсти. Не хочу їсти рибу, не люблю молоко і яйця. Але якщо яйця будуть у якійсь випічці, то я з’їм і не буду фанатично докопуватися, чи є вони там.

Можливо, колись мені захочеться з’їсти м’ясо або випити алкоголь, який я дуже давно не пила. Тоді я прислухаюся до себе, але на цьому етапі життя – ні. Мені важливо не ставити собі рамок, а жити по відчуттях. Це не тільки про харчування, але й про інші ярлики на кшталт «ліберал», «комуніст», «прихильник чогось».

– У своєму інстаграмі ти часто пише про те, як вчилася розбиратися з емоціями. Можеш про це розповісти?

– Мій улюблений мультик «Думками навиворіт», а улюблений герой – Печалька. Я б радила дивитися цей мультик усім, щоб зрозуміти, що в тебе в голові щось відбувається. І варто дослухатися до того, що там, а не до усіх цих соціальних «маєш», «треба», «повинна». Дуже важливо навчитися відчувати себе. На жаль, в нашій культурі це втратилося.

Емоції для мене – це багатогранний світ, в якому я живу. Дозволяю собі жити різними емоціями і вважаю, що досить добре навчилася із собою співпрацювати. Буває, сідаєш ввечері і здається, що ти якась невдашка. А потім кажу собі: «Так, Віто, ти живеш своїм життям, нікому не робиш зла, не брешеш, не причиняєш болю, усе добре».

Я думаю, що емоції – це фарби нашого життя і тому проживати кожну з них дуже важливо. Це не означає, що треба викинути всі сумні фарби і тільки тішитися. Сум це теж класна емоція. Я люблю сумувати, але роблю це рідко.

– А є щось, що завжди змушує сміятися?

– Якихось таких методів нема, але мені завжди стає краще, коли танцюю, бо рівень ендорфінів піднімається. Мозок виносить від кайфу танцювати під Alyona Alyona і Аліну Паш!

А ще з таких терапевтичних речей в мене є вазони. Можу просто сісти, дивитися на них і це мій дзен. Може, через те, що це природа. Може, тому що воно росте під твоєю опікою. Мої вазони – це більше 40 проектів, які реалізовуються на очах!

У мене є навіть своя філософія щодо цього. У рослини дуже чітка мета: вона тягнеться до світла, росте і хоче після себе щось лишити. Мільярди рослинок – і в кожної лише велика мета. Я коли про це думаю, то неймовірно надихаюся!

А ще естетика. Це ж так красиво! Немає нічого досконалішого природи, вона згладила всі кути, вибрала оптимальні шляхи, все зробила за нас. А те, як вона побудувала наш організм, це ж досконало!

Я відчуваю, що всі мої вазони мене люблять. І навіть, якщо все буде погано, вони мене обіймуть і буде добре.

– Ця любов до вазонів виникла у якийсь момент чи завжди була з тобою?

– У мене дивовижна мама! Вона колекціонерка квітів. У дитинстві часто бувало, що незнайомі люди зупинялися біля нашої хати, навколо якої все цвіло і буяло квітами, а мама проводила їм екскурсії. Я ходила за нею і так вивчила весь квітник. І виросла з тим, що немає людей, які не розуміють, що таке рододендрон (сміється – авт.).

Коли переїхала до Луцька, то не думала, що колись теж буду цим займатися. Але якось з’явився перший вазон, потім ще один. Починаєш відчувати цей кайф! Людина ж тягнеться до природи, це те, звідки ми пішли, тому і їздимо у відпустки в гори чи на море.

Вазони вдома – це теж природа, тільки в мене є частинки Українки, Африки, Південної Америки… Іноді думаю, що мої вазони бачили більше, ніж я!

– Ти зараз запустила проєкт, пов’язаний із вазонами. Розкажи про це.

– В якийсь момент я подумала: якщо мені так подобається займатися вазонами, то чому б не спробувати транслювати це людям! Хороші доглянуті вазони зараз дуже дорогі, я вважаю, що навіть занадто. А я постійно шукала своє призначення і не знала, що може стати моїм продовженням.

Трохи подумавши, вирішила, що все це можна об’єднати. Так виникла ідея магазинчика вазонів, спочатку онлайн, а згодом і оффлайн. Хочу зробити бізнес, який буде максимально етичним. Із повагою до природи, із повагою до людей, із повагою до себе перш за все.

Я вже створила сторінку в інстаграмі під назвою «23 вазони» (23 – улюблене число Віти – авт.), активно домовляюся із постачальниками і навіть активно досліджую індонезійський ринок!

У моєї мами та її сестри є такий термін – «заземлитися». Це означає після важкого робочого дня піти до своїх рослин, випустити в землю усю свою напругу. Рослина – більше, ніж естетика, вона може розвивати нас емоційно.

Наприклад, поламані гілочки акації виділяють газ, який ні на що не впливає, але може долетіти до іншої акації і збільшити кількість теаніну в листі, що зробить її отруйною. Тобто в рослин є системи самозахисту, вони спілкуються! Дивовижний світ!

– Чи не було ідей створити подкаст про вазони?

– У мене періодично бувають такі думки. Я навіть перевіряла, чи вільна ця ніша, але я ненавиджу монтувати. А ще треба, щоб був цей відклик, на рівні тіла, щось таке – хоп. А коли думаю про подкаст, то моє тіло поки не дуже відгукується.

До речі, йога навчила мене відчувати краще своє тіло, фіксувати моменти, думати про грані свого тіла, про те, де я зараз перебуваю. Вчуся реагувати не розумом, а серцем, інтуїтивно.

– А на мистецькі речі тіло відгукується?

– Буває. Я дуже вдячна своїм викладачам, університету, танцям, музиці, йозі за те, що можу тонше відчувати. У мене навіть з’явилася мрія колекціонувати картини. Якось дивилася відео одного монаха і зачепила фраза: «Картина – це краса світу, пропущена через красу душі». На мене так само магічно діють українські пісні, до сліз.

Я би дуже хотіла, щоб кожна людина відвідувала музичну або художню школу, бо це дуже змінює. Мені здається, що людина, яка вчить мистецтво, не зможе наприклад когось побити. Мистецтво оголює наші проблеми і робить нас кращими. Я би на державному рівні спонукала людей ходити в мистецькі школи, спілкуватися з людьми, які цього досягнули. Я вірю, що мистецтво – це той місточок до свідомості, яка поки нам невідома. Це щось трепетне, божественне і тонке.

– Можеш назвати тих, хто є для тебе наставниками?

– На мене точно впливає моя вчителька йоги Христина Губська, дуже надихає. Щодо інформації, то останнім часом слухала лекції монаха на ім’я Дада. Це такі тілесно-духовні (для мене це пов’язано) люди, на яких я рівняюся.

У професійному плані мене надихає кожна людина, яка приходить до мене на ефір. Буквально вчора для «Фронтери» записували відео про Сашка Валенту, художника, який жив і творив у Луцьку. Мене починає «плющити», коли усвідомлюю, що такі люди навколо нас.

Наставником для нас може бути кожна людина, бо всі вчать нас чогось, але важливо помічати ці уроки. Конкретної людини, за якою я йду, поки немає, але дуже хочеться знайти духовного вчителя. Мені здається, що карантин посприяв сплеску духовності, люди зачинилися вдома із самими собою і зрозуміли – щось треба змінювати. Дуже сподіваюся, що я ще застану світ, про який мрію – де не буде воєн, не будуть вбивати заради грошей, будуть ділитися грошима, якщо матимуть їх забагато.

Також для мене яскравіше відкрилася благодійність: коли ділишся грошима з кимось, то й до тебе вони повертаються! Взагалі глобальна ціль мого життя – множити добро. Бо якщо множити зло, то його ставатиме тільки більше.

– Є щось таке, чим хотіла б поділитися із нашими читачами?

– У мене є правило: нові дії приводять до нових результатів. Якщо ми хочемо змінити щось у житті, але нічого для цього не робимо, то нічого не вийде. Хочеш бути стрункою? Робиш нові дії для результату. Хочеш збільшити свій дохід? Робиш нові дії. Хочеш, щоб закінчилася війна? То не роби насильства, не множ його навколо себе, і це дасть свої результати.

Я би дуже хотіла, щоб люди, які прочитають цей текст, подумали: «А які нові дія я можу зробити, щоб отримати те, про що давно мрію?». І не відклали все це на потім, а почали втілювати в життя.

^{_***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}