«Приводжу до студії красивих людей, роздягаю та фотографую», – луцька фотографка Варвара Шевчук. ФОТО

20 Січня 2020

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Лідія КОЖЕВНІКОВА
Настрій: кав'ярня «Sova» (вул. Винниченка, 28)

Атмосферні, напрочуд щирі та цнотливо-відверті роботи Варвари Шевчук нерідко можна зустріти на сторінках «Таблоїда Волині». Натрапивши в інстаграмі на одну з останніх її серій в жанрі «ню», я вирішила, що настав час познайомитися з Варварою ближче та розповісти про неї читачам.

На диво теплого та сонячного січневого дня ми зустрілися у кав’ярні «Сова». Авторка виявилася такою ж, як її роботи – безпосередньою, щирою, спокійною та глибокодумною.

Про «побутове ню», людей, які надихають, «дощове» весілля та багато іншого – читайте в нашому інтерв’ю.

– Ти родом з Ташкента. Як потрапила до Луцька?

– Я народилася та жила до шістнадцяти років в Ташкенті, тому що мій батько – священник. Його носило по колишньому Союзу: він був і в Сибірі, і в Таджикистані. Переїхали сюди, коли батько виходив на пенсію. Україна – батьківщина моїх батьків, тут вони познайомилися, будували дім.

– Чи складно було адаптуватися до Луцька?

– Було дуже важко. Я тоді була одинадцятикласницею, тому пів року ще навчалася у 5-й школі. Ясна річ, був підлітковий максималізм, здавалося, що мене вирвали з мого улюбленого середовища.

Коли ми вийшли з літака в Борисполі, я розплакалася. Ми приїхали в кедах, шортах і футболках (був жовтень), а тут був мокрий сніг, люди в шубах... Одним словом, погода цілком відповідала моєму настрою.

Потім, вже коли поступила в університет, і з’явилися нові цікаві люди, стало легше.

– За освітою ти – музикантка. Як почала займатися фотографією?

– Це була криза 2008-2009 років. Я вийшла заміж, завагітніла, а чоловік втратив роботу – він був піарником. Треба було якось виходити з ситуації. Чоловік згадав, що в чотирнадцять років він заробив на свій перший мопед, фотографуючи. Його батьки – також фотографи.

Тоді у Луцьку пробитися в цьому бізнесі було неможливо. Ми купили фотоапарат в кредит і переїхали в Нетішин, звідки чоловік родом. Там я пішла по школах і садочках, зверталася у різні агентства. Ми прожили там чотири роки, стали на ноги, а потім повернулися до Луцька.

– Розкажи про свої перші зйомки.

– У мене тоді народилася дитина, і я, як нормальна мати, тренувалася на ній (посміхається).

Мої віньєтки, вся ця пекельна школа, яку я пройшла, стали для мене важливим досвідом. Коли я прийшла до класу, де діти всього на пару років молодші за мене, я тремтіла перед ними. На той момент я була закритою людиною та соромилася спілкуватися з чужими людьми. А тут великий клас, з яким треба контактувати, а вони дивляться на мене так, ніби говорять: «що ти нам пропонуєш, малолітка?».

Демпінгуючи ціни, які були в тому регіоні, я взяла пару класів і почала вчитися робити колективні фото та студійні портрети. І мені не соромно за ці роботи, віньєтки виходили кльові. У нас було своє, «просунуте», на той час, бачення. Мене не цікавили звичайні портрети в рамках, хотілося зробити віньєтки веселими, познімати в класі, попускати паперові літачки. На такому креативі ми, мабуть, і виросли. Нетішин – маленьке місто, тому про нас швидко дізналися, почали з’являтися клієнти.

Також перший час я багато фотографувала безкоштовно – вчилася та працювала на своє ім’я.

– Як ти пов’язала своє життя з музикою?

– Моя мама завжди хотіла займатися музикою, але у неї не було такої можливості. Всі п’ятеро дітей займалися в музикалці і, мабуть, тільки я одна її закінчила.

Коли ми переїхали сюди, у мене була мовна проблема, і взагалі – всі проблеми цього світу були на мені. В дитинстві я мріяла бути журналістом, потім – психологом і ще багато ким. Але все це було пов’язано з мовою, а українською на той час я володіла погано. Тому мама порадила мені поступати в інститут культури, і я дуже вдячна їй за те, що вона наполягла на цьому. Я потрапила у мистецьке середовище, і це дуже допомогло моїй сьогоднішній творчості.

– Зараз часто граєш?

– Рідко, тому що часу не вистачає. Можу пограти, коли є натхнення. Але імпровізувати чи підбирати мелодії не дуже люблю. Зате добре читаю ноти.

– Як виглядає твоє професійне життя сьогодні? Що приносить прибуток? Чи знімаєш для себе?

– Заробляю здебільшого на весіллях. Таку роботу часто називають «халтуркою», але я її так не сприймаю. Для мене весілля – це дуже класна сфера, в якій є багато можливостей для фотографа. Тут я можу зняти і портрет, і ню, і стріт-фото, і репортаж. На мою думку, фотограф, який збирається знімати весілля, має володіти високим рівнем професійності.

Звісно, у мене є й інші комерційні зйомки – лав сторі, сімейні фото. Їх також всі люблять.

Влаштовую і некомерційні, безкоштовні зйомки. У всіх творчих людей є ці постійні коливання: від «я геній» до «я сумне лайно». І от, перебуваючи на цьому нижчому ступені, я розумію, що треба рухатися, і це найбільше підштовхує мене до якихось класних проектів.

– Як часто працюєш над некомерційними проектами?

– Здебільшого взимку, коли завершується сезон весіль. Приводжу до студії красивих людей, роздягаю та фотографую (сміється).

– Що тебе надихає у творчості?

– Люди. Бувало, під час творчого ступору, іду по місту та бачу шалено красивого чоловіка з дредами, який босоніж ходить вулицями Луцька, такий незвичний в цій осінній сірості. Він мене надихнув. Підходжу до нього, він мене не розуміє, я його. Врешті я записую його номер, домовляюся про зйомку.

В такому випадку хочеться робити щось незвичне. Я могла б привести його у студію і просто познімати портрети. А потім подумала: я ж побачила його у місті, і на контрасті він здавався мені таким сонячним. Тому саме на фоні таких заїжджених місць, як замок, вулиця Лесі Українки, проспект Волі, я і вирішила його познімати.

Або, наприклад, одного разу стояла в черзі за кавою і перед собою побачила гарну пару. Підійшла до них і запропонувала зйомку.

– Не соромишся підходити до незнайомих людей?

– Вже ні. Я зрозуміла: якщо буду соромитися, то так і залишуся сидіти у своєму будиночку і нічого не робитиму.

– У тебе багато робіт в жанрі «ню». Цікаво, як ти працюєш з моделями, адже напрямок – специфічний.

– Ню – своєрідний і доволі небезпечний жанр. Треба постаратися, щоб фото не виходили вульгарними.

Мабуть, у чоловіків все ж крутіший погляд на цей жанр, хоча вважається, що перед жінкою моделі більше розкриваються.

Я уявляю, ніби це підглядання. В жіночий гуртожиток, наприклад. Здебільшого я знімаю побутове ню: мені подобається, коли поряд кухня, коли все атмосферно та по-домашньому. І не люблю сильно оголяти – треба, щоб лишалася загадка.

– Чи легко добитися розкутості від моделі?

– У мене ніколи і не було надто сором’язливих моделей. Взагалі, будь-яка моя зйомка починається з кави та розмови. На цьому етапі ми вже звикаємо один до одного.

– Розкажи про свою останню серію в стилі ню, де дівчина позує у поїзді. Чия це була ідея?

– Найцікавіше, що ідея належить самій моделі. Вона написала, що хоче зйомку в жанрі «ню». Я пояснила їй, що люблю побутові зйомки, тому хочу потрапити в якусь сферу її життя, щоб мене здивували інтер’єр, світло. Тоді я можу зняти щось цікаве. І вона запропонувала зробити це в поїзді. Я здивувалася: чому мені раніше не спадало це на думку? Вона взяла квитки до Ковеля, ми зайняли купе, зачинилися. Так і вийшла ця серія.

– Але на деяких фото вона позує не тільки в купе, але і в коридорі вагона. Як ви це знімали?

– З Луцька до Ковеля, насправді, їхало небагато людей. Коли я попросила її загорнутися у простирадло і вийти в коридор, з одного купе хтось визирнув. Я підійшла та попросила зачинити двері, поки ми зробимо пару кадрів. Тобто у нас була майже повноцінна студія, тільки провідник іноді підглядав. Навіть на одному фото це видно.

– Яку зі своїх робіт вважаєш найголовнішою для себе?

– Це було весілля. Навіть Ветра каже, що зі всіх моїх робіт йому запам’яталася саме ця.

Зазвичай я роблю весілля у класичному вигляді, на відміну від творчих зйомок, які я оформлюю, як хочу.

Це було весілля фотографки Елі Рейчук, моєї хорошої знайомої. Перед зйомкою вона мені сказала, що я можу робити все, як хочу, дала мені повну творчу свободу.

Всіх наречених завжди непокоїть погода в день весілля. Тоді йшов дощ, але нам було круто. Ми поїхали в РАЦС моєю машиною, потім побігли фотографуватися в архітектурі Дубно. Через погоду ми перебували в постійній динаміці: бігали, знімали на фоні калюж, крапель. Виходячи з ресторану, фоткались з парасолькою. Потім взагалі виїхали в поле. Бачимо – їде дівчинка на велосипеді. Ми попросили його взяти для фото, наречений сів за кермо, а Еля – на багажник. І тут я бачу, як розкішна весільна сукня заплутується у спицях… У мене крик, істерика. А Еля каже: «та розслабся». Мені сподобалося, як вона поводилася: вже і волосся мокре, і макіяж потік, а ми все знімаємо. І це було так кайфово, що я подумала: таким і має бути весілля.

Якщо людина мені не довіряє, це не мій клієнт. Після цієї зйомки я підняла ціни і стала серйозніше ставитися до того, кого саме я знімаю. Для мене це був «левел ап» і в творчості, і в роботі.

– Що робиш, коли трапляються не «свої» клієнти?

– Це усвідомлення виникає ще при розмові, але, якщо зйомка вже почалася, я не можу відмовити. Я все ж дотримуюсь думки, що кожна людина прекрасна, і в деяких людях це просто складніше віднайти. Тоді доводиться працювати, продовжувати шукати.

Зазвичай я спілкуюся з людьми перед зйомкою. Випадки, коли клієнти мені зовсім не підходили, траплялися рідко, тому що зазвичай вони вже знайомі з моїм портфоліо та знають, як я працюю. Коли бачу, що люди мені не довіряють – пропоную їм іншого фотографа, який, на мою думку, може їм підійти.

– На твоїх фото люди максимально щирі. Як тобі вдається вивести їх на справжні емоції?

– Я стараюся не робити постановку. Колись ми з Ветрою вирішили, що цей жанр називається «постановочний репортаж». Для того, щоб людям було комфортно, ми спочатку підказуємо, як себе вести. І далі, вже з цієї постановки, я починаю робити репортаж. Він щось скаже, вона засміється – так і виходять щирі знімки.

Вважаю, що «кам’яні» фото нікому не потрібні. В чому тоді полягає професіоналізм? Фотографи бувають двох типів: психологи та архітектори. Я, скоріше, належу до перших.

– Розкажи про Ветру. Через вашу спільну фейсбук-сторінку я спочатку думала, що це твоє прізвище…

– Взагалі, мого чоловіка звати Віталій. Колись в дитинстві він ходив на бокс, і його тренер, вірмен, назвав його Ветра. Це звернення йому сподобалося, тому й прижилося.

Бувають казуси, коли він кудись приходить, а його питають: «а Ветра буде?». Він відповідає: «а я що – Варвара?» (посміхається).

– Як ви познайомилися?

– На сайті знайомств. У мене був важкий період в житті, пов’язаний з переїздом і пошуками себе. Його анкета одразу зацікавила мене вподобаннями у музиці, кіно та літературі. Також сподобалося, що він був з бородою, хоча тоді це ще не було в моді.

Взагалі, мені просто потрібне було спілкування, я шукала друзів. Я йому написала, багато чого розповіла. Відповіддю на мій величезний лист було: «Привіт. Ти бот?» (посміхається). Якось ми домовилися про зустріч. Спочатку просто дружили, потім я до нього переїхала, а згодом почалися стосунки. Через пів року ми одружилися.

– Здається, у вас повна гармонія в стосунках.

– Ми передовсім друзі, і це кльово. Я вважаю, що так повинно бути в кожній сімейній парі.

У нас однакове бачення того, якою має бути фотографія. Його відео виглядають, як мої фотографії, що ожили. Але в плані бізнесу, маркетингу… Ветра обізнаний в цій сфері, адже він піарник за освітою. А я просто хочу знімати та творити. Він завжди мені нагадує про той, інший аспект, а я ображаюся.

– У тому, що пара працює в одній сфері, все ж таки, більше плюсів чи мінусів?

– З одного боку, він завжди мене підтримує, з іншого – можу, фігурально, отримати від нього тумаків. Втім, все, скоріше, добре, ніж погано.

– Ви швидко вирішуєте конфлікти?

– Так. Мабуть, я відходжу перша. Помовчу пів дня, а потім все стає добре.

– Поділися сімейним лайфхаком. Що робити тим, хто нещасливий у шлюбі?

– Якщо люди нещасливі у шлюбі, його треба розірвати. Я за те, щоб отримувати задоволення від життя зараз, а не сподіватися, що у майбутньому буде краще. Ми постійно розвиваємося, і буває, що нам починає чогось не вистачати в іншій людині. Тому залишитися друзями – цілком нормально.

Колись, у підлітковому віці, я натрапила на цитату. Літнє подружжя запитали, як вони змогли прожити стільки років разом. Чоловік відповів, що в їхні часи поламані речі не викидали, а лагодили. Тоді я подумала: як круто сказано! Сьогодні я не так в цьому впевнена. Звичайно, якщо є шанс полагодити річ, можна спробувати. Але, якщо вона вже не лагодиться, мабуть, краще викинути.

– Під одним зі своїх фото на фейсбуці ти написала: «Мої сімнадцять. Бунтарство, расточки, фенечки, любов, свобода». Чи змінилося твоє світосприйняття з того часу?

– У свої сімнадцять років я подружилася з Ветрою, пішла з дому, і ми почали багато подорожувати. У Ветрі я знайшла свою свободу. В той період я захоплювалася хіппі, Шипотом, різними фестивалями. Я була дуже щасливою і дивувалася, як багато цікавого може бути в житті!

Зараз мої запити ростуть. Наприклад, цього року ми їдемо в Португалію. Але, насправді, я лишилася тою бунтаркою з расточками та фенечками, хіба що двоє дітей з’явилося. Сподіваюсь, я ще не старію.

– На скільки років відчуваєш себе сьогодні?

– Років на сімнадцять і відчуваю. Мама завжди мені каже: «Варвара, коли ти вже подорослішаєш, станеш відповідальною? Коли ти станеш тітонькою?». А я якось не хочу ставати тітонькою (посміхається).





***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

15

Читати ще

Коментарі

Олександр

Все прочитав..круто...

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter