Роман Богдан – 22-річний лучанин, офіцер Нацполіції, розповів про своє дитинство, шлях, який він пройшов, аби здійснити свою мрію та про проблеми, з якими він стикається зараз.

Інтерв'ювали чоловіка журналісти Район. Луцьк. 

Поліцейського Романа Богдана можна часто побачити на вулицях Луцька. Він разом з іншими правоохоронцями відповідає за громадський порядок в місті. Хлопцю лише 22, однак, він вже отримав звання старшого лейтенанта та є старшим інспектором з охорони громадського порядку.

Роман здобував освіту в Києві, і в кінці свого навчання мав в підпорядкуванні 130 людей. Каже, що йому неодноразово пропонували залишитись працювати в столиці, але він вирішив повернутись до Луцька. Бо це – його дім, і він патріот свого міста.

Поліцейський розповів, що вірить у свою справу, має багато амбіцій та мрій. Одна з них – потрапити в ТОР (тактична поліція), а згодом – в КОРД (Корпус оперативно-раптової дії).

«Я З ДИТИНСТВА ЗНАВ, ЩО БУДУ ПОЛІЦЕЙСЬКИМ»

Я вчився в Національній академії внутрішніх справ в Києві. Вступав туди в 2014-му році. На той час туди було важко потрапити, бо був дуже серйозний відбір. Мені друзі казали, що для того, аби туди вступити, треба мати або багато знайомих, або багато грошей. Однак, мені вдалось це зробити власними силами. В мене була велика мотивація, бо з першого класу мріяв стати поліцейським і з дитинства знав, ким буду.

Я зазделегідь багато готувався, ще з 9-го класу записався в секцію рукопашного бою, ходив в спортзал, багато бігав. Також завжди ріс з такою життєвою позицією, що не треба проходити повз біди та допомагати, чим можеш.

Три роки вчився на блоці громадської безпеки — це підготовка інспекторів та дільничних офіцерів поліції. Тоді через переатестацію та нестачу кадрів в правоохорониих органах наш курс випустили раніше. Так я став поліцейським і мені вдалось здійснити свою мрію. Я завжди хотів бути сильним, щоб захистити своїх рідних, і на сьогодні це стало моєю роботою.

У нас у відділі превенції я – наймолодший працівник. Але я стараюсь виконувати той обсяг роботи на рівні зі всіма. В нас взагалі немає ні до кого упередженого ставлення, що стосується віку або звання. Звісно, коли я тільки прийшов працювати, то мною «закривали» наряди. Але на сьогоднішній день можу сказати, що я багато чого знаю і можу нести службу на рівні зі всіма іншими. Зараз я вже старший лейтенант, але ми всі друзі на службі.

Щороку ми проходимо психологічні тести, лікарів. Раз на рік здаємо фічизну підготовку: від бігу – до прийомів рукопашного бою. На мою думку, працівник поліції має бути зразком та захисником. Щоб коли людина дивилась на правоохоронця, то розуміла, що вона захищена.

«Я, ЯК ДЖЕКІ ЧАН, ЗАЛЕТІВ У НАТОВП І ПОЧАВ КРИЧАТИ: «ПОЛІЦІЯ, ВСІМ ЛЕЖАТИ!»

Поліцейський – це не лише форма. Для мене, в першу чергу, це десь в серці і в голові. Бо якщо вдягати форму і виконувати свою роботу, а, знімаючи, робити погані речі…То я не вважаю, що ця людина – поліцейський.

У мене був випадок, коли я ввечері повертався з роботи, вже був без форми, і в дворі на Соборності була масова бійка. Спочатку я завагався, бо ж був один і міг добре «отримати». Але потім подумав, що не пробачив би собі, якби пройшов повз. Я, як Джекі Чан, залетів в той натовп. Почав кричати: «Поліція! Всім лежати, бо я вам тут зараз всім наваляю». Намагався їх розборонити, хтось вдарив мене кулаком в голову. Але тоді вдалось все владнати та заспокоїти людей.

Але, загалом я вважаю, що з кожною людиною можна знайти спільну мову без застосування фізичної сили. Адже, якщо ти поставишся по-людськи, то і з тобою спілкуватимуться стриманіше. Якщо постійно кричати, що ти поліцейський і махати наручниками, то люди будуть налаштовані агресивно не тільки до поліцейського, а й до всіх правоохоронних органів.

Поліцейські – це частина громади. Вони повинні завжди залишатись людьми, брати участь в повсякденному житті міста. Не просто приходити на роботу, а бути активною частиною соціуму. Тоді у людей буде довіра і повага до правоохоронних органів, без отого «мєнти».

На сьогодні криміногенна ситуація в Луцьку знизилась у порівнянні з іншими роками. Найчастішими проблемами є розпивання алкогольних напоїв в громадських місцях, багато випадків вчинення домашнього насильства.

Важко сказати, які райони в Луцьку – найнебезпечніші. Ще декілька років тому 40-ий квартал, ЛПЗ, Балка були дуже криміногенними. Я працював дільничним на Балці півтора року, то я знаю, що це таке. Хоча вже тоді там було спокійніше. А зараз взагалі такого немає. Я думаю, що в цьому є заслуга правоохоронних органів.

Також важко сказати, який район в місті є найбезпечнішим, адже людина, яка знаходиться в стані алкогольного сп’яніння, може зайти і в центр, і почати там бушувати. Дуже багато правопорушень вчиняють саме в стані алкогольного сп’яніння.

На мою думку, якщо оцінювати безпечність у Луцьку за 12-ти бальною системою, то я б поставив 9-10 балів.

Адже для покращення безпеки в Луцьку наразі не вистачає кадрів в правоохоронних органах. Наразі є велика нестача працівників як в патрульній поліції, так і в Луцькому відділку поліції. Колись на одному дільничому пункті поліції працювали сім людей. На сьогоднішній день ці райони обслуговує одна людина. А в відділі превенції не вистачає понад 10 кадрів, які могли б забезпечити нормальне функціонування роботи.

Я не кажу, що люди масово звільняються. Бо так говорять і про патрульну поліцію. Просто не всі можуть бути працівниками поліції, так само, як пожежниками чи медиками. Це простий відбір, який є у кожному підрозділі. Люди часто ростуть, розвиваються, переходять в інші підрозділи. Шукають для себе щось нове. Люди нові також приходять, але вже немає такого напливу, як декілька років тому.

Взагалі зараз всередині поліції відбуваються суттєві зміни. В колективі дружніші відносини, немає такої субординацї великої, як була колись. Я думаю, це наслідок того, що наше суспільство міняється, люди міняються.

2

«МЕНІ КАЗАЛИ, ЩО БЕЗ АЛКОГОЛЮ В ПОЛІЦІЇ В МЕНЕ ДУЖЕ ШВИДКО ПОЇДЕ ДАХ, І Я ЗЛАМАЮСЬ».

Було багато цікавий історій, коли я ще працював дільничним. Одного разу на мене наскаржились, що я вкрав 100 доларів з квартири. Сусіди написали скаргу на громадянина, який часто розпивав алкогольні напої та дебоширив. Я прийшов, хотів написати протокол на нього, а діти сказали, що немає нікого вдома. В квартиру я навіть не потрапив. А коли повернувся на дільничний пункт поліції, то на мене той чоловік поскаржився, що я з його квартири викрав 100 доларів. Потім з мене сміялись колеги і питали, як я міг вкрасти ті гроші.

Дільничний ходить на кожну раптову смерть, щоб зафіксувати цей факт. Тому в моєму житті було багато трупів: на вулиці, в дворах, вдома люди помирали. Це дуже впливає на психіку, якщо бачити таке кожного дня. Хоча, я був до цього підготовлений, я знав, куди йду. Мені розслабитись допомагає і досі спорт. Після важкого стресового дня я йшов в спортзал або бігав. Це хороше моральне розвантаження.

Колись мені говорили, якщо я не буду пити і працюватиму в поліції, то в мене або поїде дах, або просто довго не попрацюю. Я не вживаю алкогольні напої, і в мене все добре. Після роботи не сиджу «зі стаканом».

1

«ГОЛОВНЕ – ЗАЛИШАТИСЬ ЛЮДИНОЮ»

За період своєї роботи в правоохоронних органах ворогів собі не нажив. Зараз я зустрічаю людей, яких колись притягав до адміністративної відповідальності, затримував, чи які були в мене в адміністративному нагляді, то вони часто вітаються. Я мав справу з дуже різними категоріями населення. Але я завжди кажу, що головне – залишатися людиною.

Буває, що п’яні люди, яких затримуєш чи робиш зауваження, починають погрожувати розправою, обзивають «мєнтом». Але зазвичай зранку вибачаються.

Окрема категорія – то п’яні дівчата. З п’яним хлопцем ще можна знайти спільну мову, застосувати силу, якщо треба. А з дівчатами так не зробиш. Я не можу підняти руку на жінку, бо мене так виховали. Тому, якщо доводиться мати справу з п’яними дівчатами, то це вже важче.

Також трохи більше проблем маємо з молоддю. Якщо чесно, то мені легше знайти спільну мову із старшими людьми. От робиш зауваження хлопцю, якому 18 років, а він починає качати права, кричати: «Та ти, мєнт». Мені від цього дуже дико. Молоде покоління виховане на бойовиках, і всі вони «модні перці». Це все залежить від виховання. Як виховаєш змалечку, такою людина і буде все життя. Але я не кажу, що всі погані, це просто окрема категорія осіб. Є дуже багато хороших людей.

Також доводилось притягати до відповідальності знайомих. Доводиться казати: «Вибачай, але ти – чоловік і повинен нести відповідальність за свої дії».

2

На сьогоднішній день багато громадян співпрацюють з поліцією. В нас є «Самооборона Волині», яка нам давно допомагає з нічними чергуваннями. З боку громадськості є більше підтримки, ніж було колись. Старші люди ще часто більш відсторонені, не завжди хочуть бути свідками, якщо треба. Що стосується молоді, то вони більш ідуть назустріч.

Часто, коли я йду у формі, то батьки кажуть своїм дітям щось на зразок: «Будеш себе погано поводити, то дядько поліцейський тебе забере». Я завжди намагаюсь пояснити їм, що це неправильно. Що поліцейський не буде красти дитину. Не можна виховувати дитину так, щоб вона боялась поліцейських. Їй треба пояснювати, що поліцейський – це захисник, який може прийти на допомогу. Коли ти бачиш поліцейського, то маєш відчувати спокій та захищеність.

2

Я завжди ношу такий шеврон з написом «Thin blue line» (Тонка синя лінія). Це фраза, яка означає, що громадськість підтримує поліцію. Вказує на становище поліції в суспільстві як сили, яка стримує хаос і дозволяє процвітання порядку та цивілізації. В Штатах громадяни часто вивішують прапор із цим зображенням на своїх оселях і цим дають зрозуміти, що вони підтримують правоохоронні органи.

Тому я вважаю, для того, щоб змінилось ставлення до поліції, поліція повинна співпрацювати з людьми. Тоді буде повага і тоді буде все добре.

Я був у Львові, Тернополі, Житомирі, Києві і можу сказати, що лучани – особливі люди. Ніхто нікуди не спішить, часто приходять на допомогу. Тут спокійніше. Лучани не надто хуліганять.

Під час навчання я був командиром взводу, потім виконував обов’язки помічника начальника курсу. В моєму підпорядкуванні було 130 людей. Це важко, коли ти за кожну людину відповідаєш. Мені пропонували лишатись і працювати в Києві, але Луцьк — це моє місто. Я хочу працювати в Луцьку, хочу допомагати тут людям, я хочу розвивати саме це місто.

_{Текст: Еля СЕРКОЖАЄВА}