#Наші_всюди: як волинянин у Києві перетворив любов до пива на бізнес. ФОТО

25 Березня 2021

Текст: Оксана ФЕДОРУК

Луцьк – чудове та затишне місто, та іноді стається так, що хочеться рухатися вперед або щось змінити, і саме переїзд стає тим варіантом, який потрібно.

Чому люди переїжджають в інше місто або навіть країну? З якими труднощами стикаються там? Як їх долають? Як змінюються? Про це ми вирішили поспілкуватися із колишніми волинянами (але ж колишніх волинян не буває насправді, ми знаємо)) у новій рубриці «Наші всюди».

І перший герой цієї рубрики – волинянин Тарас Савчук, який переїхав до Києва чотири роки тому. Яке захоплення він перетворив там на свою справу, як життєві негаразди допомогли стати сильнішим, як у його житті з’явилися спорт, біг, книжки, і до чого це привело, він розповів «Таблоїду Волині»:

ПЕРЕЇЗД ДО КИЄВА

Я народився у селі Щурин Рожищенського району. Після закінчення школи навчався і працював у Луцьку.

На той момент, коли ми з братом вирішили створити власний бізнес, я мав хорошу роботу у міжнародній компанії в Луцьку. Я відповідав за 13 областей, тому часто бував у відрядженнях і мав можливість бачити різні куточки України. Я був щасливий (як і зараз) та повністю задоволений роботою та зарплатою. У нас була прекрасна команда, ми робили дуже цікаві великі проєкти. А коли підгузки нашого бренду стали №1 в Україні – нашій радості та гордості не було меж. Я кайфував від роботи, кайфував від своїх тринадцяти дівчат, прямим керівником яких я був. (Так-так, тринадцяти, і цей досвід мало з чим можна порівняти))

Але з часом зрозумів, що починаю вигорати і хочу чогось нового. У шахах є таке поняття «цугцванг» – коли кожен твій хід веде до погіршення своєї позиції. Саме так я себе відчував: ніби все робиш правильно, а всередині відчуваєш, що хочеться чогось більшого, щось ніби муляє.

Одного разу ми поїхали з братом Андрієм у Мукачево. Погуляли, відвідали кілька крутезних місць Сили та замків.

Захотіли випити пива і знайшли там всього один нормальний пивний заклад. Там більше всі по вині. І ось сидимо, п’ємо пиво і я такий кажу брату: «Слухай, ми ж обоє любимо справжнє пиво, ми ще ж ті алкоголіки)) Давай на цьому замутимо бізнес?».

Раніше у мене були думки відкривати у Луцьку кав’ярню або книжковий магазин, бо дуже багато читаю і був затятим кавоманом: шість чашечок – норма, а коли по 7 годин за кермом – то і більше. Зараз кави не п’ю вже два роки, але це вже інша історія)) Та у той момент зрозумів, що ось воно – насправді хочу мати пивний магазин. Бо люблю цей напій, він об’єднує мене з друзями і його потрібно дуже поважати. Чому б не перетворити цю любов на власну справу?

Тоді я відчув, що пора звільнятися. Пішов у відпустку, списав кільки сторінок у блокноті і прийняв чітке рішення, куди рухатись далі.

ЯК ЛЮБОВ ДО ПИВА ПЕРЕТВОРИТИ НА БІЗНЕС

Мій брат тоді уже років п’ять жив у Києві. І я вирішив, якщо щось міняти – то кардинально. І ми з дружиною переїхали в столицю.

На той час брат уже підшукав приміщення і ми разом почали працювати над втіленням своєї ідеї. Євгеній Черняк сказав би, що ми склали детальний бізнес-план зі всіма математичними розрахунками. Звичайно, ми все порахували, але в результаті заплановані числа та реальність дуже відрізнялися і, напевно, в цьому була своя романтика. Знайшли приміщення І САМІ понад місяць робили там ремонт – ЦЕ БУЛО СПРАВЖНЄ ЩАСТЯ! Один із найкращих періодів у житті. Коли ти повністю вкладаєш душу у власний проєкт. І так, це все ми робили, попиваючи смачнюче пивко)) Ми горіли цією ідеєю, робили наше «хочу» і були впевнені, що все вийде. І я розумів, що важливий не так продукт, як щира емоція, яку ти даєш людям та сервіс.

Щоб виходити у нуль, середня каса нашого магазину мала складати приблизно 3000 грн. У перші дні ця сума могла бути навіть 500 грн, але ми так раділи, просто стрибали від радості, що до нас пішли люди. Потім поступово справи покращилися і пора було задумуватися про масштабування. Згодом відкрили ще один магазин. А ще згодом довелося закрити перший. Але наші плани незмінні: далі розвиватися та відкрити власну пивоварню.

Отже, найголовніше було – зробити перший крок, а плануванням можна зайнятися пізніше. Сила маленьких кроків, по-іншому ніяк. І обов’язково робити те, що любиш, що дає тобі енергію і те, що рве тебе на шматки при одній тільки думці. Твоя пристрасть.

Якщо ти на початку почнеш детально все планувати, то не захочеш і кроку ступити, бо скрізь ризики. Розум скаже: «Ти ж на нормальній стабільній роботі, нахєра воно тобі треба». І зараз, оглядаючись назад, дуже радий, що не слухав цей голос. Щоб мати результат, завжди треба йти на ризик, навіть не знаючи до кінця, як воно буде.

БУТИ «ПОРУЧ»

Мій київський друг Едуард разом із своїм татом мають власну майстерню пошиття рюкзаків. Вони робили круті та якісні речі. І я трохи допомагав їм продавати на Луцьк. Пізніше зрозумів, що це можливість запустити ще один проєкт.

Мене завжди харило, що люди купують в супермаркетах пакети. І я подумав: «Блін, а це класна ідея. Екосумки часто забувають з собою взяти, а от рюкзак – завжди з тобою, завжди ПОРУЧ».

Ми домовилися зайнятися цією справою разом. Але я тоді зробив одну помилку. Тепер знаю, що треба починати одразу. Що зроблене – краще ідеального, і що можна все покращувати та змінювати в процесі. А ми тільки сім місяців думали над назвою бренду, над концепцією.

Потім випадково почув пісню Піанобоя і Аліни Паш, де була фраза «Хочу бути поруч з такою, як ти». І все, бінго! ВОНО! І так з’явилася назва – «Поруч». У неї я вклав два смисли: що рюкзак має бути завжди ПОРУЧ (особливо при поході в супермаркет) і що українське завжди ПОРУЧ. Адже у нас є все круте, а ми чомусь постійно дивимося на інших.

Це стосується не тільки рюкзаків, а в цілому. І моя ціль – щоб український бренд «ПОРУЧ» продавався у США, Канаді, Європі. І він уже є – в Польщі, Італії, Угорщині.

Зараз наші рюкзаки підтримали деякі зірки українського шоу-бізнесу – «ТНМК», Аліна Паш, Анатолій Анатоліч та багато відомих бігунів.

Взагалі думаю над створенням колекції одягу під цим брендом. Гадаю, через декілька років ми це запустимо.

ЯК ОСОБИСТІ РАНИ ПЕРЕТВОРИТИ НА СИЛУ

Напевне, життя складне у кожного з нас, тому не буду нити про своє, але скажу лише, що свою «суперсилу» отримав після того, як втратив батьків.

Свій біль можна глушити алкоголем, наркотиками, або почати лікувати ці рани. І я пройшов і той, і той шлях. Хоча, звичайно, рани неможливо залікувати до кінця, але наша задача перетворити ці рани на шрами та нашу силу.

Ми з братом дуже хотіли якоїсь підтримки, але так її і не отримали. Були «молоді» і тоді ще не розуміли, що відповідальність за життя несемо самі і не потрібно свої «таракани» випускати на волю, чекаючи, поки їх хтось за тебе зачавить. Думаю, що 98% людей, які тебе оточують, абсолютно пофіг на тебе. Такий факт. Подобається нам це чи ні. Коли я це усвідомив, то перестав боятися труднощів та проблем, і знаю, що навіть найгірші ситуації мають свій кінець і все пройде.

Як вдалося залікувати?

Перше – це книги. Я ними просто захлинався, і це найголовніше, що змінило моє життя. Прочитав близько 500 книг, але радив би всім почати з Робіна Шарми, будь-яких його книг, їх можна перечитувати в різний час по-різному. Особисто на мене найбільше вплинули “Лідер без титулу” і “Святий, серфінгіст і директор”. Також “Досягнення максимуму” Браяна Трейсі. Прочитавши їх, я почав думати і дивитися на все по-іншому. Зрозумів, що можна жити по-іншому і скільки помилок ми насправді робимо.

Раджу прочитати їх і 15-річним підліткам, і 60-річним пенсіонерам. Я би взагалі хотів, щоб учням на випускному в школі давали разом із атестатом книгу Робіна Шарми.

Я дуже поважаю та люблю своїх вчителів, вони мені багато чого дали в житті хорошого, за що я їм щиро вдячний, але нашу систему освіти треба змінювати. Головний урок, який треба дати дітям, – це те, що ти і я – найважливіші люди у нашому житті. Наше покоління не знало цього. Ми думали – наші батьки, діти, родичі, друзі, партнери. Так, вони важливі. Але на першому місці – ти.

Учитель може поставити дитині 2 чи 3 бали. Але потім на перерві підійти до неї, взяти руку і щиро сказати: «Так, сьогодні 2. Але це не означає, що ти чимось гірший за того, кому поставили 12. Можливо це просто не твій предмет, у якому ти сильний. Ти для себе все одно найкращий і найважливіший». Це стосується і батьків.

ЯК ПОМИЛКИ РОБЛЯТЬ НАС КРАЩИМИ

Я завжди буду себе називати сином директора школи)). Тому в школі мав тримати марку. Отримати 3 бали мені було соромно. Помилятися для мене було неприпустимо.

І лише з роками я зрозумів, що найбільша цінність для людини – помилятися. Бо не помиляється тільки той, хто нічого не робить. За своє життя я зробив багато помилок, але мене мотивує, що в майбутньому зроблю їх не менше. І це афігєнно насправді.

А нас з дитинства вчать навпаки, що помилки – це погано. Що 2 бали – це погано. І ще гірше, можуть порівняти: “А ось в Зіни краще, в Зіни 12 балів”. Замість того, щоб вчити дитину порівнювати тільки себе з собою. З вчорашнім собою. І не протиставляти дітей, хто розумніший, хто гірший, бо це може викликати лише заздрість. А краще вчити порадіти за того, в кого вийшло. А наступного разу вийде і в тебе. Підтримувати і вміти вислухати до кінця, не перебиваючи.

І з цього все починається.

Не буде президент чи влада краще, ніж ти і я. Ніж та людина, яка викинула сміття на вулиці або послала когось нах… А якщо ти станеш краще – то зміниться і країна на краще.

Так само в сім’ї. Якщо ти хочеш, щоб твій партнер став кращим – не змінюй його, а почни з себе.

Запитай у свого партнера: «Що я можу зробити для тебе класне, щоб наш тиждень пройшов вдало?». Одне питання, яке змінить ваші стосунки. Зазвичай нічого суперскладного і не треба робити – просто підтримати, обняти, поцілувати, сказати, що любиш, що в нас усе буде добре. Ми чомусь звикли бачити у людині найгірше і доколупуватися до цього. Але ж у кожного з нас є щось добре, і на цьому потрібно акцентувати.

Те ж саме з дітьми. Виховуй їх, не виховуй, дитина завжди дивиться на тебе і все бачить. Якщо мама заганяє дітей до уроків, а сама в той час сидить в телефоні або тато дивиться телевізор – то, зрозуміло, що щось не працює.

ЯК БІГАТИ В КАЙФ

Також гарно заліковують стрес спорт, медитація та писання у блокноті всього, що в голові – і позитивного, і негативного. Це і є мої щоденні ритуали.

Дуже радий, що відкрив для себе біг. Пам’ятаю, у школі мені дуже складно було пробігти навіть 3 км. Коли я, вже в дорослому віці, подивися в ютубі, як бігати правильно, як дихати, зрозумів, що робив усе неправильно. Багато значить техніка бігу. Швидко – не означає добре. Потім пішов на тренування до легенд легкої атлетики Олександра Кізіна та Тетяни Петлюк.

Основне правило – бігти в кайф. Ти маєш бігти і так усміхатись, щоб людина, яка їде на машині чи на вєліку, дивлячись на твій фейс, теж захотіла бігати)) Тепер 15 км для мене – взагалі не проблема. А ще біг робить тебе більш позитивним. Бо за 15 км «вибігається» увесь негатив, ніщо погане в тобі сидіти не буде.

Класно, що я зрозумів раніше, що треба займатися своїм здоров’ям. Але ніколи не пізно. Не один раз бачу, як на турніках підтягуються 60-70 річні дідусі. І це круто. Це стимулює.

Найголовніше, що я хочу передати своєю розповіддю – це любов, любов до себе. Це джерело щастя. Тому пропоную зараз все відкласти, глибоко подихати та подивитися на свої плани в житті. Бо всесвіт дає тобі стільки енергії, скільки тобі потрібно для здійснення своїх планів. Немає планів – немає енергії.

І пам’ятай: найголовніша людина у житті – це ти!


***

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

14

Коментарі

Яна

Дуже позитивний! ))))

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter