Love Story: у сім’ї відомих луцьких освітян конфлікти завершуються сміхом. ФОТО

26 Серпня 2022

Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Даша МИХАЛЮК
Настрій: кафе PUR•PUR (вулиця Яровиця, 17)

У професійному середовищі вони успішні бізнес-партнери та одні з найяскравіших представників освіти у Луцьку, а в особистому житті – турботливі батьки та подружня пара, яка трепетно творить щасливе сімейне життя.

Лілія і Назар Михалюки добре знайомі читачам «Таблоїда Волині». Саме вони одними з перших познайомили Луцьк з сучасними форматами шкільної освіти, майже чотири роки тому відкривши приватну загальноосвітню школу ThinkGlobal.

Але цього разу – не про бізнес. У рубриці Love Story ми покажемо відому луцьку пару з нового ракурсу.

Як це – бути одночасно колегами та подружжям? Як нездійснена поїздка до Праги стала «щасливим квитком» для майбутніх закоханих? Як люди з такими різними характерами створюють такий неймовірний тандем?

Про все це – читайте у нашому інтерв’ю.

(Ця розмова відбулася ніби в минулому житті – до 24 лютого. Ми вирішили опублікувати її зараз, адже віримо, що такі історії здатні надихати та втішати, укріплювати віру в життя, добро та любов).

– Як ви познайомилися?

Назар: Ми були одногрупниками, але, як не дивно, не приглядалися один до одного до четвертого курсу.

Лілія: Так, Назар сподобався мені не одразу. Ну, хлопець як хлопець – харизматичний, душа компанії. Він сидів на першій парті, а я з друзями – «на гальорці». У Назара був червоний диплом, а я була така собі активістка – конкурси, концерти.

Почалося все тоді, коли ми з подругою вирішили їхати до Праги. Треба було похвалитися перед групою, тож якось у їдальні я запитала, чи не хоче хтось поїхати з нами. І Назар зголосився. Всі тоді почали жартувати: «О, Ліля з Назаром, Прага…».

Так ми почали спілкуватися активніше, і виявилося, що нам один з одним весело.

Назар: Найцікавіше те, що до Праги так ніхто і не поїхав. Натомість між мною та Лілею почалося тісне спілкування, з’явилися спільні інтереси. Я побачив її з іншої сторони, а вона зрозуміла, що не такий я вже і занудний.

Лілія: Ми приховували наші стосунки, але згодом всі почали щось підозрювати, бо Назар давав мені списувати. На п’ятому курсі вже всі одногрупники знали і були в шоці – разом виглядали наче ангел і демон. Ну, демон – це я (сміємося).

Назар: Була певна родзинка в тому, що ми тривалий час приховували стосунки. Це додавало елемент якоїсь інтриги.

Лілія: І було дуже мило.

– Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що знайшли «ту саму» людину?

Назар: Коли ми офіційно почали зустрічатися, я у перші ж дні зрозумів, що це вона.

Лілія: А я одного разу їхала у маршрутці на роботу, грала якась пісня, і я подумала, що напевно бачу Назара своїм майбутнім чоловіком. Якось в один момент зрозуміла, що це людина, як то кажуть, для життя. Він був такий перспективний, спокійний, розсудливий, розумний. Хоча нам тоді було всього по двадцять з чимось років.

Назар: Я відчував, що мені з Лілією комфортно, хоча ми дуже різні. Але тому й цікаво бути разом. Ті риси характеру, яких нам бракувало в собі, ми знайшли один в одному. Лілі не вистачало зваженості, мені – якогось драйву, авантюризму.

– Скільки часу ви зустрічалися перед тим, як одружитися?

Лілія: Два з половиною роки.

Назар: На той час ми вже спробували пожити разом, зрозуміти один одного на побутовому рівні.

Лілія: Нічого ми не розуміли, бо сварилися як дурні! Ну знаєте, як це буває – у мене одні правила вдома, в нього інші. Але любов все одно перемагає.

– Чи була офіційна пропозиція руки та серця?

Лілія: Так, 9 березня, на мій день народження. Напередодні ми пішли у мій улюблений заклад, а потім у «Срібні лелеки», де Назар забронював номер.

Я не здогадувалася, до чого справа йде, адже Назар чітко дав мені зрозуміти, що раніше, ніж через рік ми точно не одружимось.

Назар: Цей ефект несподіванки з Лілею завжди спрацьовує: спочатку сказати, що нічого не буде, а потім таки зробити. Як не дивно, вона досі ведеться (сміємося).

Лілія: У готельному номері, серед свічок і трояндових пелюсток, він просить мене повернутися і закрити очі. Потім я розвертаюся – а Назар стоїть на одному коліні з каблучкою! Він починає щось говорити, а я стою у шоці і просто не чую його. Кажу: «Я згідна, але повтори, будь ласка, ще раз». Так досі й не пам’ятаю, що він тоді говорив.

Назар: Не будучи дуже романтичною людиною, я все ж таки щирий і відвертий у стосунках, тому завжди стараюся Лілі віддаватися повністю. Мені хотілося, щоб той день їй запам’ятався.

Напередодні я понакупляв мішок пелюсток, власноруч все прикрасив. Радився з адміністрацією готелю, чи не згорить той номер до вечора, якщо я заздалегідь запалю свічки. Того дня я не міг розслабитися й дочекатися моменту, коли побачу її здивування і почую відповідь.

– Ліля каже, що не пам’ятає, які слова ви казали під час освідчення. А ви пригадуєте?

Назар: Ні. Я дуже переживав, руки тремтіли, забув всі слова. Я ту ситуацію пам’ятаю ніби не своїми очима, наче я збоку за всім спостерігав. Але все було добре: минула одна хвилина, і Ліля одразу сіла на телефон дзвонити до подружок.

– Як це – працювати разом в одному бізнесі?

Лілія: Коли ми одружилися, Назар казав, що ніколи не працюватиме з дружиною на одній роботі.

Назар: Не скажу, що суперскладно, але точно непросто.

Лілія: Так, непросто. Але ми виховуємо в собі позитивні риси, вчимося розділяти домашні та робочі стосунки. І головне – можемо стовідсотково покластися один на одного. Можливо, нас загартувало те, що ми колишні одногрупники, які вже навчилися працювати в одній команді.

– А вдома ви обговорюєте роботу?

Назар: Так. Дуже часто і багато.

Лілія: Часом хотілося б відпочивати від цього, адже, говорячи про роботу, ми спілкуємося як колеги.

– Чия була ідея створити бізнес в освітній сфері?

Лілія: Назарова. Все почалося зі школи іноземних мов Perfect School.

Назар: Будучи аспірантом, я розумів, що університетською зарплатою родину не забезпечиш. Тому мій прагматичний розум почав аналізувати, що з цим робити. Я помітив, що на той час рівень знань англійської у дітей був екстремально низьким, тому замислився про школу іноземних мов.

Лілія: А я тоді працювала у сфері маркетингу, тож мені це було цікаво зайнятися рекламою, брендингом, концепцією школи.

Пізніше, коли ми влаштували на базі Perfect School літній табір, який всім дуже сподобався, батьки почали цікавитися, чи не плануємо ми відкрити загальноосвітню приватну школу. Така ідея на той момент здалася нам просто недосяжною.

Назар: Ми усвідомлювали, що, відкривши школу, не можна буде закрити її через пів року, як магазин. Набравши дітей у перший клас, ми мусимо довчити їх до випуску. Така подія мала б докорінно змінити наше життя, трансформувати все, що ми робимо.

Лілія: Згодом ми почули про франшизу ThinkGlobal. Відвідали їхню презентацію у Луцьку, але вирішили не поспішати, адже якраз планували дитину. А потім, коли сину було вже три місяці, ми раптово поїхали до Києва й одразу підписали договір.

– Певно, народження дитини й спонукало до відкриття школи?

Назар: Безперечно. Ми мріємо, щоб наш син потрапив у класне освітнє середовище.

Лілія: Крім того, з народженням Лева наше ставлення до дітей сильно змінилося. Ми їх завжди любили, але, коли стали батьками, почали кожну дитячу проблему сприймати через призму батьківства.

– Ваші стосунки якось змінилися після народження сина?

Лілія: Я б не сказала. Просто стало важче, адже ми перестали належати тільки собі.

Назар: Особливо це відчувалося у перші кілька місяців.

Лілія: Народження сина скоріше вплинуло на стосунки мене з собою. Коли я народила, мені було майже тридцять – доволі солідний вік для материнства. У такому віці ти усвідомлюєш, яка це велика відповідальність, і коли тобі вперше дають дитя, думаєш: «О, боже, що з ним робити?!»

Назар: Згодом ми навчилися жити у новому ритмі, набули нових звичок. Але між мною та Лілею стосунки не змінилися. Ми завжди цікаво жили (посміхається).

– Лев – не надто поширене ім’я. Як ви його обрали?

Лілія: Ми його обрали роки за чотири до народження сина. Якось зі знайомими зайшла мова про дитячі імена, і прозвучало ім’я Лев. Воно мені одразу закарбувалося в пам’яті. А потім, коли ми дізналися, що буде хлопчик, я запропонувала його Назару, і йому сподобалося.

Зараз вже так звично: Лев, Левенятко, Левик, Левуся… Обожнюю це ім’я.

– Поділіться власними лайфхаками, які допомагають вам у вихованні дитини.

Лілія: Головне – любити. Дехто хвилюється, що дитину можна розбалувати, перелюбити. А мені здається, що її треба просто плекати в любові. Батьки мають бути наче величезне серце, яке цю дитину огортає. Усі невдачі, перші помилки – все лікується виключно любов’ю. Це мій єдиний секрет.

Назар: У будь-якому віці до дитини треба ставитися як до дорослого, адже вона – маленька індивідуальність. Таке ставлення передбачає повагу до її бажань, вподобань, особистого простору, звичок, настрою.

Лілія: Усі моменти виховання, навіть коли дитині всього три роки, відгукнуться, коли їй буде тридцять. Чому люди нашого покоління стоять у черзі до психолога? Тому, що методи виховання у наших батьків були дуже інтуїтивними. Їх здебільшого турбували питання «чи ти вдягнутий?» і «чи ти ситий?». Наші невпевненість у собі, комплекси, страхи – все з дитинства.

– Яким ви уявляєте собі Лева у 18 років?

Назар: Раніше у нас були ідеї виховувати Лева то спортсменом, то лікарем, то науковцем купляти йому відповідні іграшки, прищеплювати певні звички. Але згодом ми зрозуміли, що він сам має обрати шлях, а наше завдання – підтримати його і дати спробувати побути у різних ролях. Нам головне, щоб він був здоровий і щасливий.

Лілія: Ми радіємо будь-яким його інтересам. Ми живемо у такі часи, коли у суспільстві стало менше упереджень і рамок, молодь зараз така вільна. Це дуже круто.

Назар: Працюючи в освіті, ми часто спостерігаємо, як батьки намагаються реалізувати у дітях власні амбіції та нереалізовані плани. І чимдалі дитина дорослішає, тим сильніше це проявляється у її поведінці: помітно, коли вона робить щось не тому, що вона це любить, а через те, що треба.

– Хто у вашій парі відповідає за домашній побут?

Назар: Напевно, Ліля.

Лілія: Графік дозволяє мені займатися хатніми справами. Найбільше я люблю готувати – це моя «віддушина», моє хобі. Також у нас є няня, яка допомагає з дитиною.

Назар: Але побутові обов’язки ми розподіляємо між собою.

Лілія: О, цікаво послухати!

Назар: Ну а що? Я, наприклад, кожного вечора вкладаю малого спати.

Лілія: І виносиш сміття.

Назар: Так. І за покупками здебільшого ходжу я.

Лілія: На цьому список закінчується (сміється). Та ні, Назар справді допомагає.

– Назар, а яка з Ліліних страв вам найбільше подобається?

Назар: Мені дуже подобається, як готує Ліля, але я не знаю більшості назв того, що їм (сміємося). До речі, є коронна страва, якою вона мене підкорила.

Лілія: Так, це стовідсотково був шлях до серця через шлунок. Ця страва називається курник. Млинці з різними начинками запікаються у тісті, й виходить такий собі пиріг.

Назар: Це дуже смачно, просто космічний рівень смакоти. Але насправді я до їжі дуже невибагливий – відбивні люблю, печену картопельку, борщ...

Лілія: Та це все можна одною рукою приготувати! А я тут виготовлюю! (сміється).

Назар: Я взагалі з тих людей, які рідко змінюють звички. Є декілька закладів, де я вже років десять-п’ятнадцять замовляю одні й ті самі страви.

Лілія: Він п’ятнадцять років їсть одну й ту саму піцу. П’ятнадцять років, клянусь! Ми бачили, як протягом років змінювалася рецептура цієї піци.

– Чи бувають у вас конфлікти, і як ви з них виходите?

Лілія: Я дуже емоційна людина швидко запалююся, й так само швидко заспокоююсь. Тому, коли я вже збираюся миритися, Назар все ще хоче мене вбити.

Назар: Як і в будь-якій родині, у нас бувають конфлікти. Все вирішується дуже просто: є усвідомлення, що, якими б різними не були погляди, ми все одно разом і треба знаходити спільне рішення. Коли емоції вщухають, ми сідаємо і вирішуємо.

– Які риси вам найбільше подобаються один в одному?

Назар: Я Лілі майже кожного дня кажу: «Як цікаво з тобою живеться!». Якби не вона, моє життя було б дуже нудним. Раціон складався б з трьох продуктів, які я міксував би до кінця життя.

Ліля: У нас є одна суперсила: ми з Назаром разом сміємося. Ніколи б не подумала, що спільне почуття гумору настільки важливе. У нас воно трохи дивне, але ми можемо реготати просто до сліз. У такі моменти розумієш, наскільки це твоя людина.

Назар: Ліля дуже турботлива, вона вміє робити затишок такий душевний, атмосферний. Вона вміє любити, а це не кожному дано.

Також вона дуже весела (навіть сварка іноді закінчується сміхом), але й водночас дуже вразлива. Коли ти проявляєш увагу і турботу, вона розквітає. Вона вміє дивуватися, як дитина, а ще мотивувати та надихати.

Лілія: Я за Назаром, як за кам’яною стіною. Буває, жінкам доводиться все контролювати, а я спокійна, бо знаю, що Назар допоможе і все вирішить. Я насправді дуже щаслива жінка у всіх сфера життя. Навіть не знаю, як мені так пощастило.

Назар: Дійсно, за які такі заслуги? (сміються).

Лілія: А ще Назар настільки начитана, глибока людина, що йому будь-яке слово скажи – і він тобі цілу лекцію прочитає. Він як енциклопедія! Це дуже круто, коли з людиною завжди цікаво.

І він дуже добрий, іноді аж занадто. Ми живемо в жорстокому світі, де добротою часто зловживають. Тому добре, що в Назара є я. А ще він любить тварин, тому ми завжди когось рятуємо і потрапляємо у різні пригоди. Добрий він, люблю його.

Назар: Ага, як плюшевого ведмедика (сміємося).

Лілія: Ну от знаєте, як кажуть: світла людина. Назар саме такий. Люди завжди чомусь думають, що я зліша.

Назар: Бо так і є (посміхається).

Лілія: Але ми доповнюємо один одного.


***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

5
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter