Love Story: Наталія та Максим Благовірні знають один одного з дитинства. ФОТО

^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Ірина КАБАНОВА
Настрій: ресторан «Вандервіль» (вул. Карбишева, 1) та солодощі від ТМ «Теремно»}

«Таблоїд Волині» продовжує розповідати історії кохання відомих волинських пар в рамках рубрики Love Story.

Максим і Наталія Благовірні знають один одного майже все життя. Одного разу колишні однокласники зрозуміли, що вони можуть стати більше, ніж друзями. А далі були стосунки на відстані та романтичне листування, студентське одруження та початок сімейного життя…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЖІНКА-КЕРІВНИЦЯ: ПРОРЕКТОРКА З НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ ТА КОМУНІКАЦІЇ ВНУ НАТАЛІЯ БЛАГОВІРНА. ФОТО

У затишку ресторану «Вандервіль», з тортом ТМ «Майстерня смакоти» від «Теремно», ми поспілкувалися про секрети сімейного щастя, батьківство та найромантичніші спогади цього харизматичного подружжя.

– Якими ви пам’ятаєте один одного за шкільних часів?

М.: Знаєте, в кожному класі є відмінниця в окулярах? Такою була Наталя. Списувати вона мені не давала, от тепер і розплачується.

Н.: Максим завжди був активним та інтелігентним, багато читав, цікавився театром. Щиро кажучи, за шкільних часів ми мало спілкувалися. Тільки в останні тижні перед випускними іспитами ми ніби побачили один одного. Максим запросив мене на побачення.

М.: Наталя не зізнається, але певна симпатія була класу з десятого, а може й дев’ятого.

Н.: Очевидно, симпатія була. Жодна дівчина не піде на побачення, якщо не відчуває якоїсь спільності з хлопцем на рівні дружби.

– Максим, ви довго наважувалися запросити Наталю на побачення?

М.: П’ять хвилин. Це якраз було перед екзаменом з англійської. Я планував поступати на іноземну філологію, тому добре «шпрехав» цією мовою. Написав Наталі англомовну записку, щось на кшталт: «Чи не зустрінешся ти зі мною біля фонтану о такій-то годині?».

– Наталя, якою була ваша реакція?

Н.: Я посміхнулася. Це було наше звичне спілкування – веселе, легке. Я подумала, чому б і ні.

– Яким було побачення?

Н.: Побачення тоді не вдалося, відчувалася певна штучність. Спілкування нанизувалося не до кінця легко.

М.: Ну не штучність, а ніяковість, коли не знаєш, що сказати.

Н.: І я подумала, що це було перше й останнє побачення, і ми просто залишимося приятелями.

М.: Але в кінці вона зробила одну помилку…

Н.: Коли ми вже сиділи на лавочці й відчували, що спілкування не будується взагалі, пішов сліпий дощ. Максим радісно підхопився – мовляв, час провести мене додому. Я відреагувала на це з внутрішньою посмішкою.

М.: Прощаючись зі мною, вона вирішила поцьомати мене в щічку. І я зрозумів, що дарма переживав. Наступного дня, перед консультацією з іспитів, я вже чекав її на якомусь з поверхів нашої червоноградської школи №3, окрилений і готовий до перемог.

– Як далі розвивалися ваші стосунки?

Н.: Ми були студентами в різних містах: Максим – у Луцьку, а я – у Львові. В цьому спілкуванні на відстані теж була своя родзинка, адже бачилися ми нечасто. Пам’ятаю, як одного разу випадково зустрілися на ринку: так неслися один до одного, наче роками не спілкувалися. Це був і період листування. Максим був дуже романтичним хлопцем.

М.: Так, я писав товстезні листи. Там було і романтичне, і побутове. Пам’ятаю, як пісні Скрябіна розшифровував.

– Чи робив Максим офіційну пропозицію руки та серця?

М.: Нам було по 21 року, і ми прийшли до цього якось поступово. Зараз я б зробив все по-іншому. З роками починаєш цінувати ці миттєвості.

– Як батьки поставилися до вашого рішення?

Н.: Вони нас підтримали. На четвертому курсі стало очевидно, що нам треба планувати подальше життя.

– Сумнівів щодо одруження не було?

М.: Ми дуже довго зустрічалися, тому просто втомилися від «нелегальних» стосунків.

– Яким був початок вашого спільного життя?

М.: Ми жили в гуртожитку ВДУ. Я був активістом, головою волинської філії Української студентської спілки, тож мені було простіше отримати кімнату в сімейному гуртожитку на Молоді. Там ми жили протягом року, а коли народилася донька, переїхали до окремого помешкання.

Н.: Пам’ятаю, як я вперше пробувала готувати. Знаєте казку про «горщик, не вари»? Так я варила свій перший плов. Взяла невеличку каструлю, всипала туди кілограм рису… І горщик почав варити. Я брала весь посуд, який був, щоб перекладати туди рис, а його ставало все більше. Спочатку мене це смішило, але потім я вже панікувати почала.

М.: Дуже смачний вийшов плов – кілограм м’яса і трішки рису.

Н.: Ми вчилися всьому разом. Перевага студентського шлюбу полягає в тому, що люди формуються одночасно. Відтоді вдосконалюємося, як можемо. До речі, першим словом, яке сказала наша донька, було «мато» – так вона назвала нас обох.

М.: Наталя дуже відповідально ставиться до будь-яких рішень, але завжди лишає останнє слово за мною.

– Тобто, можна сказати, що Максим – головний в родині?

М.: Так і є. (Наталя сміється). А що, хіба ні?

Н.: Все так і є, однозначно.

М.: Насправді, ми все вирішуємо спільно, через розмови, дискусії. Наприклад, все, що стосується облаштування помешкання – меблювання, підбір кольорів – це до Наталі. Вона обирає, а я далі керую процесом.

Н.: Я визначаю, які питання поставити на порядок денний, а Максим їх вирішує. Наші стосунки – це результат щирих спільних зусиль. Крім того, рішення рідко бувають глобальними. Часто проблемою опікується той, хто зараз ближчий до її вирішення.

М.: Наприклад, я вирішував, на які гуртки віддавати дітей, бо потім мені їх возити.

Н.: Моя робота потребує постійної локальної задіяності. Максим, як приватний підприємець, більш вільний у своєму графіку, тож таймменеджмент – це повністю його відповідальність і його вміння.

– Максиме, як вам вдається все встигати?

М.: Нам дуже допомагає дідусь, мій тато. Він «закінчував» одинадцять класів з нашою старшою донькою, зараз почав навчатися у третьому із середньою, і знову став «першачком» з онуком. Я щиро вдячний йому за підтримку, це має велике значення для нас.

Н.: Вийшовши заміж, я отримала двох чоловіків за ціною одного шлюбу (усміхається). Чимдалі, тим більше я усвідомлю, що чоловіки мають безліч талантів. Як от кулінарія.

М.: Я багато готую. Не завжди смачно, але багато.

Н.: Деякі м’ясні страви він готує так, як ніхто не вміє. І борщ він варить дуже смачний, однозначно смачніший, ніж в мене.

М.: Але якщо це якісь особливі смаколики, їх робить дружина.

Н.: Коли ми жили з Максимовим батьком, він також багато готував. Це, напевно, сімейне.

М.: Зараз онуки разом з дідусем ліплять вареники, пельмені.

– Між вашою старшою донькою і двома молодшими дітьми – велика різниця у віці. Як ця відмінність сприймається батьками?

М.: Батьківство в 38 і в 20 років – це зовсім різні відчуття. У старшій дитині ти бачиш втілення своїх цінностей, сімейних традицій, радієш, що вона вже доросла. А з меншими дітьми ти більш усвідомлений, ставишся до всього спокійніше, зі знанням справи.

Н.: Рішення народити ще двох дітей було спільним. В той період декретної відпустки Максим дуже активно мене підтримував. Я взагалі жартую, що післяродова депресія була не в мене, а в чоловіка.

М.: Я був присутнім на пологах, коли народжувалася Богдана, і перший тиждень доглядав за нею, поки Наталя була в лікарні.

Н.: Це були дуже складні пологи. Богу дякувати, що я була не одна. Я тоді залишилася з ускладненнями, а як тільки стало легше, попросила лікаря відпустити мене додому хоча б на одну ніч. Вдома зустріла Максима з отакими великими очима, дитиною на руках і словами: «Я справляюся». Я кажу йому, що цієї ночі він може відпочити, на що він суворо так відповідає: «Тебе вже виписали? От випишуть – тоді поговоримо». Тієї ночі я так жодного разу і не встала. Потім повернулася до лікарні і сказала: «Ви знаєте, я думала, це легка буря, а там штормить по повній. Відпускайте мене додому».

М.: Хочу сказати тим парам, які сумніваються щодо дітей, що це як в армії: солдат спить – служба йде. Так само і дитина росте, як би важко не було. Вона виростає, і врешті ми сидимо з вами й спокійно розмовляємо, Назар вдома робить уроки, Богдана – в школі, і у нас є вільний час.

Н.: Залучення тата у виховання дітей дуже позитивно впливає на їхню самостійність. Я інколи дивуюся, що мої діти роблять такі речі, які я не наважилася б їм доручити. Моя третьокласниця може сама підігріти суп, поїсти та помити посуд.

М.: Знайшла, чим здивувати.

Н.: Ну знаєте, мама намагається мінімізувати участь дитини, а тато – навпаки. Він швидко всіх організовує.

– Максиме, чи складно привчати дітей до самостійності?

М.: Ні, бо вони самі цього прагнуть. Згадайте себе в дитинстві.

Н.: Максим в цьому плані дуже відважний.

М.: Якщо вони хочуть робити щось самі, слід їм дозволяти. Просто треба у всьому знати міру.

– Дехто вважає, що побут вбиває романтику. Що ви про це думаєте?

Н.: Ми одружені 22 роки, і я вважаю, що перевага тривалих стосунків в тому, що ти органічно чуєш людину, розумієш її. Ти вже багато разів йшов їй назустріч, можеш спрогнозувати її реакції на ті чи інші речі.

М.: Я знаю, як влаштувати для Наталі ідеальний романтичний вечір, вмію дивувати.

Н.: Я насправді не люблю сюрпризи, але Максим цього не визнає. Ми як дві стихії: я більш спокійна, виважена, можу аргументувати будь-що, підвести теоретичну базу, а Максим – це полум’я, емоція та дія.

– Тобто, це саме той випадок, коли протилежності сходяться?

М.: Я б сказав, що ми зійшлися не як протилежності. Скоріше, як доповнення один до одного.

Н.: Треба визнати, що на якісь глобальні речі у нас однакові погляди. Ми можемо по-різному їх відчувати, але доходимо до однієї думки різними шляхами. Це, в принципі, уможливлює діалог.

– Наталя, ви неодноразово згадували, що Максим любить робити подарунки. Який з них був найромантичнішим?

Н.: Це був подарунок на мій день народження. Я підійшла до вікна і побачила, як Максим з Уляною викладають слова вітання перед нашим будинком. Вони тоді купили цуцика кокер-спаніеля – нашу Мусю. Для мене це була дуже сильна емоція, адже я довгий час хотіла завести собаку. Напевно, це найкращий подарунок, який я отримувала.

Взагалі, Максим любить робити маленькі приємності, як от передати квіти на роботу. Особливо, коли в мене важкий день або поганий настрій. Це дрібні речі, але вони справді емоційно підносять.

М.: Хочеться, щоб дружина відчувала в мені підтримку.

– У вас бувають конфлікти?

Н.: Звісно. Але конфлікт – це не проблема, а джерело кращого взаєморозуміння.

– Хто зазвичай першим іде назустріч?

Н.: Буває по-різному. Але ми це цінуємо. Перебороти себе й першим подати руку насправді дуже важко.

М.: Колись Наталя робила це частіше. Я відзначив це, і теж почав старатися.

Н.: Максим перший заводиться. А коли я сама входжу в цей стан і він бачить мій погляд, його погляд теж змінюється, ніби він вже передумав сваритися. Ми обоє дуже емоційні, просто в різні періоди. Треба вміти побачити проблему очима іншої людини, адже істина – завжди посередині.

– Що ви найбільше цінуєте один в одному?

М.: Наталя – дуже хороша дружина. Дуже добра, розумна, романтична, мудра. Гарна та стильна.

Н.: О, я б вийшла за тебе ще раз!

Максим дуже щедрий, романтичний, галантний. Він завжди готовий допомогти, і це тішить. Дуже добре, коли в чоловіка є постійне бажання бути задіяним в житті родини, коли не виникає питання розподілу, на кшталт: «А чому я? Зроби сама».

М.: А що, так можна було? (сміємось).

– Поділіться власними секретами щасливих стосунків.

Н.: Не бути відсутнім, коли ти присутній. Не втомлюватися бути творчими в стосунках. Бачити людину, йти їй назустріч, проявляти увагу. Спілкування, його глибина та інтенсивність, творять міцну родину.

М.: І визнавати свої помилки.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}