Love story: романтика та креативний активізм подружжя Бут-Гусаїмів. ФОТО

^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Лідія КОЖЕВНІКОВА
Настрій: Кав’ярня «Ring Coffee» (пр-т. Президента Грушевського, 2, РЦ «Промінь»)}

Дивувати романтичними вчинками, підтримувати за будь-яких обставин та рухатися вперед, зберігаючи свіжість почуттів, – такими принципами керується подружжя Володимира Бут-Гусаїма та Ангеліни Гулюк.

У розмові з «Таблоїдом Волині» луцький активіст та його дружина пригадали свою історію знайомства, пояснили, чому не визнають розподілу домашніх обов’язків та розповіли, як вирішуються конфлікти між партнерами з «італійським» темпераментом.

Якщо також бажаєте розповісти історію вашого кохання – напишіть нам на пошту [email protected].

– Розкажіть вашу історію знайомства.

А: Я влаштувалася на роботу в «Сільпо», аби трохи підзаробити. Це було в жовтні, а в лютому прийшов Володя. Новеньких, якщо чесно, приходило багато, тому я не звернула на нього уваги. Але Володя почав спостерігати за мною, дивитися, як я працюю…

В: Я був в адміністративному корпусі.

А: Одним словом, я йому сподобалася. Іноді він приходив мені допомагати, або присилав вантажників.

В: Мені одразу сподобалися її посмішка та очі. Вона була наймолодша в колективі – така маленька, худенька. Виникло бажання якось їй допомогти та підтримати.

А: Десь рік ми продовжували спілкуватися як друзі. Я дуже боялася починати з ним стосунки через те, що він займається благодійністю. Думала, просто не зможу його в цьому підтримати, відчувала себе морально не готовою.

Але якось Володя взяв мене з собою в Рожище, в дитячий реабілітаційний центр. Я хвилювалася страшенно, вночі не могла спати. Проте ці дітки виявилися такими класними та добрими, що мої страхи миттєво розвіялися. Після цього я погодилася на стосунки.

Потім, коли ми почали зустрічатися, Володя часто казав, що зробить мене щасливою. На той час я в такі «штучки» вже не вірила (посміхається), але пізніше зрозуміла, що це були не пусті слова.

– Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що ви більше, ніж друзі?

А: Це все розтягнулося у часі… Ми так плавно перейшли з одного етапу на інший, що я навіть не помітила.

– Які найромантичніші моменти були на початку стосунків?

А: Напевно, наші подорожі. Відзначити перший місяць стосунків ми поїхали у Тернопіль, другий – у Буковель. Досі згадую цю поїздку, мені дуже там сподобалось.

В: Тоді у нас було таке захоплення: кожного місяця їздили на 2-3 дні у нове місто.

Ми завжди прагнемо чогось нового, навіть зараз, коли живемо разом. Наприклад, мені хочеться частіше долучати сина до своїх проектів, щоб він розумів важливість добрих справ.

– В яких проектах Владику вже доводилося брати участь?

В: Того року Влад отримав свою першу грамоту від міського голови. В Ківерцях щороку влаштовують проект, в якому змагаються косарі. Влад всіх поборов (посміхається). Так само буде і цьогоріч: косу в руки – і вперед. Йому це цікаво, адже він пізнає світ, задає багато питань.

– Чи складно привчати чотирирічного хлопця до відповідальності?

В: Ні. Навіть коли треба працювати на городі, він нам каже: «ви сидіть, а я буду робити». Влад вже розуміє, що менших дітей треба захищати. А до старших іноді каже: «того не роби, бо тато казав, що не можна».

А: Тільки мама іноді дає слабинку (посміхається).

В: Так, коли мене немає вдома, мама все дозволяє.

А: Мама – вона на те і мама, щоб іноді давати дитині робити те, що заборонено правилами.

– Тобто Володимир бере на себе роль суворого батька?

В: Насправді я не суворий. Просто готую Влада до майбутнього, адже колись йому доведеться виховувати і своїх дітей. А незабаром у нього з’явиться менший братик, якому також треба подавати приклад.

А: Наш Влад у свої чотири поводиться зовсім як дорослий. Він прагне самостійності, не любить, коли йому допомагають.

– Що йому зараз найбільше подобається?

А: Йому подобається футбол. Раніше він просто бавився м’ячиком, а тепер хоче команду збирати.

Також ми вивчаємо англійську. Було важко йому пояснити, чому «червоний» – це не «червоний»,а «red». Але зараз з англійською навіть краще, ніж з українською.

– У нього є улюблена іграшка?

А: Зараз він дивиться різні відеоблоги і замовляє нам усілякі популярні іграшки. А ми з татом беремося за голову і думаємо, де їх шукати (посміхається). Був період Бейблейда та Нерфа (це такий бластер). Потім був Зомбі Страйк – те ж саме, що Нерф, тільки іншого кольору. А нещодавно подарували керамічний конструктор на 1700 деталей.

В: Якщо малий чогось бажає, ми намагаємося це реалізувати. Взагалі, у мене принцип: рідних завжди треба підтримувати. Наприклад, Аліна з дитинства хотіла займатися пошиттям одягу. Я замовив швейну машинку, а у майбутньому, можливо, запустимо невеликий сімейний стартап.

– Володимире, ви зробили пропозицію Ангеліні на вершині Говерли. Чому саме там?

В: У мене в голові часто виникають цікаві ідеї, тому й освідчення хотілося зробити оригінальним. Таким, щоб моя майбутня дружина запам’ятала. Цього року ми знову туди поїдемо та візьмемо з собою Влада, щоб він побачив місце, де все відбувалося.

– Чи були інші варіанти, коли планували освідчення?

В: Планував зробити це у замку Любарта, але потім передумав. Також була ідея освідчитися на човні, що ходить «Волинською Венецією». Але, враховуючи те, що Ангеліна трохи побоюється води, відмовився і від цього варіанту. А на Говерлу вона якраз хотіла, адже ніколи там не була. Тож наприкінці подорожі, коли ми дісталися вершини, на Аліну чекали обручка та шампанське. Це було класно, буде, що розказати дітям та онукам.

А: Перед цією поїздкою бабуся сказала мені: «Аліна, як будеш підніматися на Говерлу, одягни плаття і нафарбуйся. Обіцяєш?».

В: Так, перед освідченням я спілкувався з рідними Аліни, тому вони знали про мій задум.

– Ангеліно, ви здогадувалися, що Володимир зробить вам пропозицію під час подорожі?

А: Ні. На той час ми вже обговорювали майбутнє одруження, але потім відклали цю тему і вона забулася.

Коли баба казала про плаття, я здивувалася, але своєї обіцянки дотрималася: встала о четвертій ранку, нафарбувалася. Тоді, на вершині, я розплакалася – це був дуже емоційний момент.

– Володимире, як ви зрозуміли, що настав час перейти на новий рівень?

В: Для мене підтримка у стосунках завжди була на першому місці. Я переконався, що Ангеліна завжди підтримуватиме мене у громадській діяльності та вирішив, що досить чекати.

Владик також зі мною подружився та прийняв як батька. Було дуже приємно, коли він вперше назвав мене татом. У мене іноді запитують, як це – одружитися з дівчиною, яка має дитину. Я пояснюю, що це абсолютно нормально.

– Зараз ви з Ангеліною разом берете участь у соціальних проектах. Як вважаєте, наскільки важливо для подружжя мати спільні політичні погляди та громадянську позицію?

В: Щодо політики – наші з Ангеліною погляди відрізняються. Але у моїй діяльності вона завжди мене підтримує, за що я дуже вдячний. Наприклад, ідея розфарбувати зупинку виникла саме в Аліни, коли ми їхали у Володимир-Волинський. Приємно, що цю ініціативу вже перейняли інші області. Ми не можемо просто сидіти вдома: хочемо розвивати своє місто, рухатися вперед.

– Чи змінилися ваші стосунки після одруження?

А: Нічого не змінилося, хіба що обручка з’явилася на пальці. Просто до одруження ми вже близько двох років жили разом.

– Як розподіляєте домашні обов’язки?

В: Ми не визнаємо чіткого розподілу обов’язків. Коли Ангеліна затримується на роботі, я можу сам прибрати та зварити їсти. Головне – підтримувати один одного, навіть на побутовому рівні. Згадую, як одного разу мені довелося вирівнювати Аліні волосся, поки вона фарбувалася, бо дуже запізнювалися. Насправді, це було прикольно.

Якщо жінка замість того, щоб бути на господарстві, хоче себе реалізовувати в певній справі, вона мусить це робити. А якщо чоловік стає на заваді – родина, на мою думку, довго не протримається.

– Які у Володимира коронні страви?

А: Вова любить готувати деруни, борщ, м'ясо по-французьки, пасту… Коли ми починали жити разом, це були величезні порції. Їли всі: і ми з Владиком, і мама, і навіть кури.

В: До сімнадцяти років я жив у великій родині, тому звичка лишилася.

А: Зараз вже потроху привчився готувати не на вісімнадцятьох, а на трьох.

В: Ну вже на чотирьох…

– Як ви вирішуєте конфлікти?

В: Коли Ангеліна свариться – я мовчу. Я знаю: якщо зараз щось скажу, вона ще більше почне нервуватись. У підсумку п’ять хвилин проходить – і все нормально.

– Ангеліно, а вас дратує таке мовчання під час конфліктів?

А: Коли у мене був токсикоз, мені було настільки погано, що я просто лежала в ліжку, нічого не їла та пила тільки воду з лимоном. Тоді у мене були справжні спалахи гніву – не знаю, як Володя це пережив. Коли він мовчав, я кричала: «що ти за мужик такий, якщо навіть не можеш мені у відповідь крикнути!».

– Володимире, чи складно зберігати спокій у таких ситуаціях?

В: Оскільки я зростав у великій галасливій родині, я з власного досвіду знаю, що людині просто треба дати покричати. Згодом вона сама заспокоїться та вибачиться.

А: У нас такі конфлікти, насправді, тривають недовго – до наступного дня ніколи не доходить. Ми як італійська родина – дуже енергійні та імпульсивні (посміхається).

– Існує думка, що найміцніші стосунки створюють люди з протилежними рисами характеру. Дехто вважає навпаки. Чи багато у вас спільного?

А: Мені здається, в побутовому плані ми з Вовою складаємось як пазли. Взагалі у нас більше спільних рис. Наприклад, коли робили ремонт, суперечок щодо оформлення інтер’єру взагалі не виникало.

В: Ми намагаємося стежити за трендами, тому в коридорі у нас дуже прикольні, стильні шпалери. Всі, хто приходив, казали «вау!». Тільки бабці не сподобалося – вона хотіла з березами (посміхається).

А: Так, місяць ходила засмучена, але потім змирилася.

– Як ви проводите вільний час?

А: Його немає (сміється).

В: Зазвичай, якщо сильно втомлені, просто цілий день відпочиваємо вдома. Але буває, що їздимо в місто погуляти всією сім’єю, як сьогодні.

– Як ви звертаєтеся один до одного?

В: Аліна мене називає Вовою, Володею. А я і на неї, і на Владика кажу Сонечко, Зайчик, Котик. Навіть в телефоні Аліна у мене підписана «Сонечко».

– Як ви змінили один одного протягом ваших стосунків?

В: Знаєте, перед тим, як іти розписуватися в РАЦС, Ангеліна мене запитала: «Вова, а ти змінишся після того, як ми одружимся?». Я відповів: «а як ти хочеш»? Вона сказала, що не хоче змін. На мою думку, треба не стільки змінюватись, скільки протягом життя підтримувати те відчуття, яке виникло під час вашої першої зустрічі.

А: Коли ми починали разом жити, у нас були всього одна ковдра і одна подушка на двох. І як би не проходив наш день – ми завжди закінчували його лежачи поряд на одній подушці.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}