^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Світлана СОЛТ
Настрій: солодощі від ТМ «Теремно»}

Цього літа «Таблоїд Волині» познайомив читачів з луцьким рестораном-таверною «Старий Лис», яким керує подружжя Олександра Лиса та Ліліт Варданян.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «СТАРИЙ ЛИС»: ЯК ВІРМЕНКА ТА УКРАЇНЕЦЬ ВІДКРИЛИ УНІКАЛЬНУ ТАВЕРНУ В ЛУЦЬКУ. ФОТО

Одного разу амбіційний підприємець завітав до луцького ресторану кавказької кухні. Чоловік не очікував, що цей візит стане для нього доленосним: саме тут йому зустрілася молода вірменська красуня, яка працювала в закладі офіціанткою. А далі були закоханість та приємні несподіванки, щастя та серйозні життєві виклики.

 Ми не могли залишити без уваги незвичну, насичену пригодами історію кохання Саші та Ліліт, тому запросили їх у нашу рубрику «Love story». У затишній атмосфері, за келихами напівсухого та тортом ТМ «Майстерня смакоти» від «Теремно», ми поспілкувалися про «вимушений медовий місяць», вірменське виховання та секрети сімейного щастя. 

– Як ви вирішили одружитися?  

О.: Офіційне освідчення в коханні було з боку Ліліт, в той самий день, коли я дізнався, що вона незаміжня. Ввечері я прийшов додому, а вона написала на фейсбуці, що любить мене. Спочатку подумав, що Ліліт просто не до кінця розуміє українську мову і має на увазі, що я їй просто подобаюся. Але зрадів я сильно. Наступного дня перепитав її та переконався, що все дійсно так.  Ми почали зустрічатися буквально наступного дня, і вже знали, що будемо одружуватися. Через два тижні взагалі вирішили, що працюватимемо разом. Ліліт вже планувала розмову зі своїм тодішнім начальником, вірменином Робертом. Він опікувався нею, а Ліліт завжди плакалася йому, коли я довго не приходив до закладу.

Л.: Я не знала, коли Саша знову прийде, і кожного дня його чекала. Одного разу його не було два тижні, і я почала плакати.

– У вас обох це вже не перший шлюб. Розкажіть про ваші попередні стосунки.  

О.: Раніше у мене були важкі стосунки, які будувалися на негативі. Це вже третій мій шлюб. Вперше я одружився через бунтарство, у 19 років. Другий шлюб базувався на суцільному обмані. Після нього я взагалі не довіряв людям, було дуже важко з кимось зійтися. Ліліт мене якось підлікувала. Якщо раніше мені вказували, що я якийсь не такий, то вона переконала мене в тому, що я найкращий. Мабуть, це досі єдина людина, якій я повністю довіряю. Не приймаю жодних рішень, не порадившись з Ліліт.

– Ліліт, чому не склався твій попередній шлюб?  

Л.: В тих стосунках все вирішувала мама чоловіка. В родині були три брати та батько, і вона ними всіма керувала.   

О.: Там проблеми були через дитину. Коли Ліліт та її чоловік вже жили окремо, його батьки почали забирати Аріну до себе і не віддавати. Це у Вірменії розповсюджене явище, коли дитину забирають у матері. А батьки дівчини, яка розлучилася, можуть ще й вигнати її з дому. Ліліт пощастило з батьками, вони більш європеїзовані та сучасні, тому підтримали її.

– Минулого разу ви згадували про «вимушений медовий місяць» в Єревані. Пригадайте цю історію детальніше.

О.: Це було пов’язано з процесом розлучення Ліліт. Він вже завершився, але був дуже складним. На неї подавали в розшук через те, що вона начебто викрала дитину.

Л.: А я ніяк не могла її вкрасти. Мене просто не пропустили б на кордоні.

О.: Все сталося рік тому. Щоб стати громадянином України, потрібно відмовитися від громадянства іншої країни. Ліліт написала відмову, згодом отримала український паспорт. Потім одружилася зі мною, та навіть вже голосувала на виборах. І тут через певний час приходить нам цікавий лист про те, що у консульстві щось наплутали – нібито дали відмову не тій Ліліт.

Л.: Тому мою відмову скасували.

О.: І на основі того, що у неї знову стало подвійне громадянство, її позбавили українського паспорта. Процедуру треба було починати заново, подавати новий пакет документів. Але, оскільки вірменський паспорт вже здали у консульство, він став недійсним. Тому Ліліт доводиться вилетіти в Єреван, щоб отримати громадянство, а потім повернутися сюди.

Л.: Дочка якраз пішла до першого класу, а мені треба летіти у Вірменію.

О.: А тут ще й заклад, робота, немає кому допомогти... Отже, Ліліт відлітає в Єреван.

Л.: Я планувала справитися на три дні, навіть речей з собою не брала, лише маленьку сумочку з найнеобхіднішим.

О.: 9 вересня Ліліт в сльозах дзвонить мені з Борисполя. Її депортують з України на три місяці через те, що вона, як вірменка, перевищила період перебування в країні. Так сталося тому, що вже була українкою на той час.

Л.: Ми вирішуємо, що я повертаюся до Вірменії на три місяці, Саша летить до мене, а моя мама лишається у Луцьку з донькою.

О.: Протягом того часу ми вирішуємо всі проблеми. Виявляється, її відмову від вірменського громадянства скасували через те, що на неї відкрили розшук.

Л.: Через те, що я без відома чоловіка взяла дитину та полетіла до України. Хоча на кордоні сказали, що згоди одного з батьків достатньо. Тому юридично це було не викрадення.

О.: Отже, ми вирішили все і по закону, і чисто по-чоловічому. У колишнього чоловіка Ліліт тоді теж були проблеми.  

– Ти спілкувався з ним особисто?

О.: Ні. З ними дуже важко говорити, просто суцільний крик виходить. Вони навіть не слухають аргументів. З їхньої точки зору Ліліт тут вже ледь не проституцією займається, та ще й шестирічну доньку цьому вчить.

Л.: Врешті домовилися, що колишній чоловік відмовляється від дитини, а я від аліментів. Аріну вдочеряє Саша.

О.: Такий у нас був вимушений медовий місяць. Але мені дуже сподобалася батьківщина Ліліт – її історія, архітектура, ці тисячолітні християнські монастирі. Трагічна історія Вірменії дуже схожа на українську – геноцид, військові конфлікти.  

– Щодо паралелей між країнами. Саша казав про особливе виховання вірменських жінок. Ліліт, а чоловіки в Україні та Вірменії сильно відрізняються?

Л.: Це ж і вірмени будуть читати (посміхається). Насправді, коли вірмени приїжджають сюди, вони зовсім не такі, як в себе на батьківщині.

О.: У Вірменії, коли чоловік і дружина сам на сам, в них панує матріархат. Але при чужих людях жінка навіть не має права сісти за загальний стіл. Або, наприклад, сидить чоловік, обідає, а подалі стоїть стакан. Він не тягнеться за ним, а кличе дружину, щоб та його піднесла. Зі сторони це виглядає смішно, але насправді так і є. Тож, коли Ліліт зустріла мене, вона зрозуміла, що справжні чоловіки тільки в Україні (посміхається).

– Пригадайте найромантичніші моменти у ваших стосунках.

О.: У нас кожного дня романтика. Найяскравіші моменти, мабуть, пов’язані з днями народження, дитиною, недовготривалим відпочинком, поїздками.

На початку наших стосунків ми переїхали та вирішили відкривати ресторанчик ближче до траси. Тоді романтика і закінчилася (посміхається).

Л.: Зазвичай пари ходять на побачення, у кіно…

О.: А ми їздили разом у будівельні магазини.

Л.: Дівчатка гарно одягаються на побачення, а я ходила в одягу, який не шкода, бо треба було робити ремонт.

О.: Але знаєте, нас це зблизило. Періоду романтики не було, ми одразу почали доросле спільне життя.

– Ліліт, які подарунки тобі робить Саша?

Л.: Це його перший подарунок (показує кулон у вигляді лиси). Там написано «каждая лиса бережёт свой хвост». Я – лиса, а Саша – мій хвіст. Мене, до речі, дідусь в дитинстві лисичкою називав.

О.: У нас взагалі дуже багато різних знаків та збігів. Всіх одразу і не згадаєш.

Л.: Саша снився мені ще до нашого знайомства. Було три сни. Перший пов’язаний з молодістю: мій улюблений дідусь прийшов до мене і попередив: «не роби цього». Попередив про щось погане, що може відбутися. У другому сні мій перший чоловік піднявся по сходах, подарував мені троянду і пішов. Зараз я думаю, що цією трояндою була моя донька. Третій наснився, коли я була у Вірменії і ще не знала Сашу. Піднімаюся я в ліфті, відкриваються двері, а там стоїть він. Бере Аріну і ми разом ідемо. Клянусь, це був він!

– Існує думка, що найміцніші стосунки створюють люди з протилежними рисами характеру. Дехто вважає навпаки. Чи багато у вас спільного?

Л.: Характери у нас різні.

О.: Але думки однакові. Я завжди знаю, про що вона думає, навіть перепитувати не доводиться. А характерами відрізняємося. Ліліт така м’яка, хороша. А я… Ну, вона – рак, я – овен.

Л.: І цим все сказано (сміється).

О.: Але я швидше заспокоююся. Ліліт може ще довго ображатися. І тоді краще допитуватися, що сталося.

– Ліліт, на що ти можеш образитися?  

Л.: Та на будь-що, мені особливої причини не треба.  

О.: Ліліт просто як маленька дитинка, яку можна образити поглядом, інтонацією. Але знайшов підхід: просто треба підійти, обійняти, посюсюскати, поцьомати і все – вона вже сміється. А якихось серйозних проблем, я вважаю, у нас немає. Головне, щоб в родині не було брехні та зради. В нас, дякувати богу, такого немає, ми дуже відверті один з одним. І любимося, і сваримося відверто.

– Ви разом виховуєте доньку Ліліт, Аріну. Скільки їй років?

Л.: Скоро буде вісім.

– Що вважаєте найважливішим у вихованні дівчинки?

О.: Тут мають бути елементи вірменського виховання.

– Як це?

Л.: Нікуди не пускати (посміхається).

О.: Але тишком-нишком можна домовлятися з мамою. Розкажи, як було у тебе.

Л.: Мене батько та брат нікуди не пускали. У 17-18 років я ще ні з ким не зустрічалася.

О.: Розкажи, як тебе зі школи провели додому одного разу.

Л.: Я вже навчалася в університеті. Одного разу хлопець вийшов зі мною з маршрутки. Йдемо, спілкуємося, а тут мій брат їде на машині. Проїхав повз нас, потім вийшов і пішки пішов назад. Я кажу тому хлопцю: «якщо хочеш жити, біжи!».

І так було завжди. Коли хотіла піти на побачення, домовлялася з мамою. Ми йшли разом, щоб в разі чого мама змогла дати мені трубку і запевнити батька, що я поряд з нею.

– Всі вірменські мами такі?

Л.: Ні, така тільки у мене. А зазвичай вони суворіші. З дитинства дівчат вчать готувати, прибирати, готують до заміжжя. На освіті сильно не концентруються. А моя мама не така: «не вмієш – не готуй, не любиш прати – не пери». Хоча я теж змалку вчилася їй допомагати. Зараз я відповідно виховую Аріну. А от Саша хоче по-іншому.

О.: Просто батько має бути трішки суворішим. Це вона зрозуміє, коли підросте, а зараз її треба направляти – казати, що є правильним та неправильним, вчити бути сильнішою, не плакати з будь-якого приводу. Таке виховання вже дає свої результати. Я розумію, що не буду для неї близькою людиною, з якою можна про все поговорити. Але вона знає, що я не завдам їй шкоди, просто боятиметься мене розчарувати. А з Ліліт вони подружки, їй вона може все розповісти. У нас дуже класно виходить: я ставлю рамки, а Ліліт іноді дозволяє за них виходити.

– Як ви розподіляєте домашні обов’язки?

Л.: Хто що встигає, те і робить.

О.: Так, у нас завжди була проблема з часом – його завжди не вистачає. Які там домашні обов’язки? Нам би хоча б поспати (посміхається). Але мені подобається, що ми практично нерозлучні. Протягом всього часу ми не були разом всього два тижні, коли Ліліт полетіла в Єреван. Це був жах. Не думав, що за людиною можна так сумувати.

– Тобто, у вас не виникає потреби відпочивати один від одного?

О.: Було б у нас більше вільного часу, може б і втомлювалися один від одного. А так ми постійно працюємо разом.

– Наостанок поділіться власним секретом сімейного щастя.  

О.: Не боятися власних помилок. Не вестися одразу на зовнішність чи гарні слова – людину треба відчути зсередини, душею.

Л.: І завжди треба давати шанс. Коли тобі дають його, ти стараєшся змінитися.

О.: Потрібно більше веселитися, адже гумор рятує у різних ситуаціях, та більше займатися коханням. Може прозвучати непристойно, але без цього ніяк. Мова не про звичайний секс, а саме про заняття коханням, під час якого ти розкриваєш душу та тіло, стаєш з людиною одним цілим. Тоді відбувається щось по-справжньому потаємне. Такі наші секрети. Але кожна пара має віднайти власні.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}