«Я був готовий рано вставати та виїжджати»: Арсен Мірзоян розповів про концерт у Луцьку 24 лютого

03 Липня 2022

Нещодавно відомий співак, заслужений артист України Арсен Мірзоян побував у рідному Запоріжжі, вдруге за війну. А в перший день війни артист мав виступити у Луцьку з першим концертом нового туру. Проте війна весла корективи.

Журналісти «Індустріалки» поспілкувались із співаком та розпитали про його життя з 24 лютого:

— Арсене, згадайте, будь ласка, яким для Вас був перший день війни.

— 24 лютого мав бути перший концерт туру у Луцьку (присвячений 10-річчю творчої діяльності та виходу шостого альбому «Монархія». — Ред.). Тому я був готовий рано вставити та виїжджати. Скрізь темряву я почув, як Тоня (дружина Арсена Мірзояна, співачка Антоніна Матвієнко. — Ред.) спитала: «Арсен, ти чуєш, щось бухкає? Мабуть, почалася війна». Я не міг до кінця повірити.

Тільки коли вибіг надвір, наді мною пролетіли два винищувачі, побачив, що в районі Борисполя щось світиться і почав читати інтернет, все одразу стало зрозуміло. Застрибнув у машину, поїхав та заправив повний бак. Стояв на пагорбі й спостерігав, як прокидається Київ.

— Які були думки?

— Окрім ненормативної лексики нічого не було. Мені не вірилося, що у XXI столітті цивілізовані країни можуть ось так, без обґрунтувань, без жодних причин, на якихось вигаданих пропагандою історіях, взяти та напасти.

— Що робили потім?

— Вирішили добу поспостерігати, як розвиватиметься ситуація. Тому, що Київ стояв у пробках і сенсу виїжджати не було. Наступного дня у мене на подвір’ї з’явилися знайомі бійці та сказали: «Вивози своїх». Я запропонував їм лишитися у мене, так би мовити розквартирував. Оскільки була загроза захвату урядового кварталу і вони мали бути поряд. А я повіз своїх дівчат подалі від Києва.
Ніна, Уляна, Тоня та Ніна Митрофанівна (Ніна – дочка Арсена Мірзояна та Антоніни Матвієнко, Уляна – дочка Антоніни від першого шлюбу, співачка Ніна Митрофанівна Матвієнко – мати Тоні. – Ред.) залишилися в Яремчі. А я повернувся до Києва.

— Чи не думаєте про те, щоб відправити своїх синів із Запоріжжя, наприклад, за кордон?

— Що стосується війни і дітей, то Ніна ще маленька. Для неї це психологічно складно. Вона вже набігалась по підвалах. А пацани вже дорослі й психологічно сприймають спокійно. В будь-якому випадку я продовжую шукати вихід, а в екстреній ситуації я точно примчу в Запоріжжя боронити рідне місто, а малих і маму обов’язково кудись відправлю.

«І ми почали приганяти з-за кордону автомобілі для потреб армії»

— Що потім робили у Києві?

— У Києві ми з Олександром Положинським приєдналися до одного спецпідрозділу, ми вісім років їздимо на фронт і маємо багато знайомих бійців. Нам видали зброю, позначили ділянку. Ми там чергували, доки фронт не зупинився на річці Ірпінь. Після того всіх розгрупували.

І ми почали приганяти з-за кордону автомобілі для потреб армії. Скільки машин я доставив? Не пам’ятаю. Швидких було три, ця – третя. А перед тим були джипи, мінівени, мікроавтобуси, на жаль і рефрижератори.

– Скільки кілометрів проїжджали за добу?

— Приблизно 1500 км. На добу було дві-три години на сон, перед світанком.

— Чи траплялися в дорозі екстремальні ситуації?

– Якось довелося терміново пірнати у кювет. Добре, що я був на джипі та зрозумів, що на цій машині можу собі дозволити. Тому, що переді мною бус просто розтрощив мазду. На автобані все відбувається на великій швидкості. Уламки від мазди полетіли на мене. Я встиг загальмувати, коли мазда почала перекидатися. А коли вона зненацька вискочила з кювету на мене, мені довелося вивертати в кювет. Машини в колоні на автобані рухалися зі швидкістю щонайменше 130 км на годину. Тому в такому разі з автобану краще з’їжджати, якщо є можливість. Інакше, якщо ти зупинишся, у тебе хтось в’їде.

— Ви давно займаєтеся волонтерством?

— Року з 2011. Перший раз, коли ми з колегами-артистами рятували маленьку доньку нашого товариша Анатолія Остапенко Поліну. Їй була потрібна трансплантація печінки. Ми організували благодійний концерт. А дали я познайомився с благодійним фондом «Запорука», що рятує життя дітей. Став його фандрейзером (людина, яка займається залученням матеріальних, грошових, інформаційних або людських ресурсів. — Ред.).

А з 2014 року став допомагати військовим. Почав з того, що взяв на себе окрему роту снайперів 95-ї бригади, купував необхідні речі. Наприклад, дві кікімори придбав на Бабурці.

«Такі пісні, як «Вальс Ірпінь», приходять дуже швидко, самі»

— Під час війни ви випустили дві пісні. Як написали пронизливий «Вальс Ірпінь» ?

— Одна наша база знаходиться у 2 км від Ірпеня. Ми бачили висадку російського десанту метрах у 800 від нас. У двір забіг розвідник й сказав, що потрібно дуже швидко вивозити всіх жінок та дітей. Почалась евакуація. Всі ці історії були і розказані, і побачені. Там багато знайомих. Всі бачили відео, як російські солдати стріляють у спину двом чоловікам. Один з них — наш товариш, ми його називали Серьога-Караоке. Коли він приїжджав, то завжди привозив колонку й мікрофон.

Такі пісні, як «Вальс Ірпінь», приходять дуже швидко, самі.

— А життєствердна композиція «Моя країна»?

— Була написана на початку війни. Коли ми з Сашком Положинським сиділи в підвалах, зі зброєю і міркували, щоб ми могли зробити. Я сказав, що в будь-якому випадку, щоб не сталося, вміємо ми воювати чи ні, ми тут, зі зброєю в руках.


— Щось ще пишеться?

— Є одна пісня. Але вона важка, ще важче, ніж Ірпінь. Не знаю, як з нею бути. Вона називається «Кошеня Маріуполь». Мені важко її навіть виконувати.

— Чи даєте концерти?

— Поки тільки для військових, на позиціях, коли привозимо туди машини. Як, концерти? Я й гітара.

— Спілкуєтеся з колегами з Росії, зокрема, з вашим наставником у «Голосі країни» Стасом П’єхою?

— На початку війни я написав Стасу повідомлення в «Інстаграм»: «Стас, я надеюсь, ты понимаешь, почему я не сплю. Жду от тебя поступок мужчины». Він мене заблокував одразу. З іншими не спілкувався й не було такого бажання з 2014 року.

— Чи вдалося зустрітися з дружиною та донькою після їхнього від’їзду з Києва?

— Несподівано для всіх Ніна Митрофанівна Матвієнко з її подругою з Магдебурга вирішили зробити там благодійний концерт. Відповідно, запросили Тоню. А я сказав, що якщо в цей час буду гнати в Європі автівку, то обов’язково заскочу. І мені вдалося заїхати туди на добу.

Ніна Митрофанівна й Уляна вже повернулись у Київ. А Тоня з малою зараз в Британії. Скучаємо. І думаємо, як тепер.

«Вирішили ризикнути й концерт відбувся»

– Ви відзначили 10-річчя творчої діяльності. Який був найяскравіший момент за ці десять років у творчості?

— Те, що нам таки вдалося провести свій ювілейний концерт у Палаці «Україна» (у листопаді 2021 року. — Ред.). Спочатку ми переживали із-за пандемії, карантинних заходів. На фоні цього продажі квитків були не дуже. В найкритичніший момент, коли потрібно було приймати рішення, наш бюджет становив мінус 800 тисяч гривень. Вирішили ризикнути й концерт відбувся.

— А з особистого?

— День народження Ніни. Вона народилася 15 січня, тому я називаю її Сніжинкою. Ми всі робили ставки, коли Тоня народить. Дати 15 січня не було. Я скасував всі концерти, окрім цього дня, у Миколаєві. Їду на концерт, а Тоня мені дзвонить: «Я у пологовому будинку».

— Що б Ви хотіли сказати своїм землякам-запоріжцям?

— Мені здається, що Запоріжжя росіянам поки не по зубах, це точно. Тим паче, коли в місті є такі люди, як Вася Бушаров (відомий волонтер. — Ред.). Але противника не можна недооцінювати.


0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter