_{Текст: Юлія ДЗЬОБИК}

Ніколи не здогадаєшся, наскільки цікавими є люди, які щохвилини зустрічаються тобі на вулицях, сидять поруч у маршрутках, смакують каву за сусіднім столиком в кафе. А в кожному з них – особиста історія, яка заслуговує того, аби бути почутою.

У рубриці «Хвилинка слави» героєм або героїнею абсолютно несподівано можете стати саме ви, тож якщо побачите журналістів «Таблоїда Волині», – не соромтеся і ловіть свою хвилинку слави!

Цього разу нам випало познайомитися із Крістіаною Сирцовою, випускницею школи «PostPlay» театру, перформеркою та йогинею, яка приїхала до Луцька на один день проїздом, а залишилася на 3 тижні.

Як її змінило місто, що вона думає про характер та можливості лучан, які травми пережила і вчить переживати інших – усе це далі.

***

Розкажи, як ти приїхала до Луцька?

В якийсь момент я зрозуміла, що всі мої цілі насправді не мої, що вони мені не потрібні. Я тоді жила в Києві і відчула, що це місто мені не дуже пасує, захотілося щось змінити. Спершу була думка поїхати до Львова, а потім захотіла зробити собі такий тур різними містами. У Луцьку живе мій друг Ріст, з яким ми познайомилися ще у Києві і прожили там гарну історію спілкування. Він запросив мене до себе у Луцьк, мені захотілося прожити з ним ще спільну історію, от зараз власне вона вже прожита. Я приїхала до Луцька проїздом на один день, а затрималася майже на місяць.

Як так вийшло?

Ще у Києві я дуже хотіла викладати йогу. А коли вже була у Луцьку, то сказала про це своєму другові, і він відвів мене у «Територію йоги». Моя йога – незвичайна, вона поєднана із духовними практиками., тобто асани із мантрами та медитаціями. Вирішила, що у Луцьку працюватиму за донати, суто для людей, хто скільки готовий платити. Спершу прийшла одна людина, їй все сподобалося, потім більше. І я вирішила залишитися ще. А потім збагнула, що хочу зробити для цього міста ще щось, так і народилася ідея поетичного перформансу.

Якими були твої перші враження від Луцька?

Коли я ступила ногами на луцьку землю, то вона почала піді мною вібрувати. Я відчувала настільки прилив енергетичних сил! Дивилася довкола і очі вбирали щось легке – квіти, люди, яких я максимально відчувала. Я приїхала о 5-й ранку, а о 6-й ми з другом пішли на пробіжку. Отак я познайомилася із Луцьком. У Центральному парку я просто розчинилася… Насправді у Луцьку живуть дуже вільні люди ,не знаю, чи ви це відчуваєте.

За час, поки я тут жила, я збагнула, що тут достатньо багато людей, які роблять те, що хочуть, не заради грошей, але й задля натхнення. Тут наче в Києві, це далеко не провінція, але разом з тим тобі нікуди не треба бігти, не треба гризти землю.  А ще мене дуже вразив Музей сучасного українського мистецтва Корсаків! Це ж де таке ще в Україні можна побачити! Відчувається, що люди роблять з любов’ю, що немає лютої комерції.

Я зустрічала різних людей, і всі вони була зреалізовані, щасливі. Навіть п’яниці на лавках, і ті щасливі (сміється – авт.).  Ще в Луцьку помітила багатьох людей, які перебувають у духовному та матеріальному достатку. З цього можу сказати, що це місто землі. Запросила сюди багато друзів, бо якщо приїхати і відчути це місто, воно змінює.

Луцьк дав мені відчуття потоку, відчуття тут і зараз, яке я потім зможу ловити у будь-якому іншому місті. Під час практик тут я відчувала такі вібрації, наче землетрус, такого в Києві не було зі мною. Тут сформувалася якась нова я, вона дуже змінилася і рушає далі.

Ти влаштовуєш перформанси, ти режисерка, ти працювала баристою. Як ти сама ідентифікуєш себе?

Я не виокремлюю чогось, бо я – душа. І просто роблю те, що маю робити в той чи інший період.  Мені все цікаво, на все можна знайти час, якщо хотіти і все правильно розставити в голові. Головне не витрачати свою енергію на сварки, бо вони нас відкидають назад і ще й організм хворіє.

Моя мета – нести радість людям, малювати свій світ, а вже якими засобами і способами я це робитиму, то неважливо. Мені подобається поєднувати у своїй роботі соціальну, артистичну та підприємницьку складові.

Був довгий період, коли я займалася не тим, що любила. Мені здавалося, що гроші треба заробляти лише важким трудом. Потім я працювала баристою. Мене надихала кава, але ця філософія, що вона дає енергію, що кава допомагає зарядитися, це все фальш. Ту ж енергію можна зекономити на тому, щоб не витрачатися на безглузді дії та емоції. І тоді ти ходитимеш такий, наче напився кави. Спати по годині, спілкуватися, бути зарядженим і по обличчю втоми не буде видно – усе це всередині тебе, а не стимульоване кавою чи ще чимось.

Я для себе людина, яка займається режисурою, театральною і не тільки. Я – художник. Я – йогиня. І я підприємиця, яка постійно робить проєкти.

2

Тут хочеться нагадати, що тобі всього 20 років!

Я не відчуваю часу, не відчуваю, скільки мені років. У свій час я не пішла до універу, бо це вганяло мене в депресію. Я думала, он там цілий космос, а ми тут думаємо про такі дурні речі. Кожен обирає свій шлях, деяким людям потрібно піти до універу і здобути знання в конкретній сфері  та важливі соціальні контакти. А є люди, які ловлять те, приходить. От я саме з таких. Я слухаю дуже багато лекцій, читаю, для мене важливий саморозвиток. Ще одне моє вміння – це справді вчитися на помилках. Можна працювати на себе, можна на когось, головне робити все з любов’ю і розуміти, чому ти це робиш.

Крістіана – це твій творчий псевдонім?

Та ні, це моє ім’я по паспорту! (сміється – авт.).  Мене так мама назвала.  Коли я була маленька, то від якоїсь бабусі почула, що в мене жахливе ім’я. Тоді у школі та з друзями я почала називати себе Крістіною. І тільки цього року я збагнула, що в мене є моє дивовижне ім’я. Якось в один момент відчула, що воно моє. Уяви, до цього часу фактично не користуватися своїм іменем! Тільки зараз відкриваю себе і відкриваюся повністю людям.

Перформанси – це теж праця із собою, відкриття нових граней і нових досвідів. Це завжди переродження.

Подобаються книги?

Так, я багато читаю. Зараз, наприклад, читаю «5 драм» Ліз Бурбо. Це психологічна література, мене із 12-ти років тітка «підсадила» на психологію. Також читаю «Гру в бісер» Гессе, «Крізь стіни» Марини Абрамович, що, я думаю, не дивно. Часто обираю книги за рекомендаціями друзів або ж за цитатами в освітніх телеграм-каналах.

Книга Марини Абрамович читається на одному подиху! Я читаю і плачу, паралельно ще дивлюся відео про неї. Виявилося, що в нас схоже дитинство, спільні травми. Мене надихає, що вона через все це пройшла, і почала робити те, що хотіла. У неї це травматичні практики, але перформанс для мене – це дослідження, і дослідження власного тіла зокрема.

Є перформери, які ставлять на собі експерименти: лягають у ванну зі склом або ж п’ють синю фарбу і дивляться, як потім виходить синій піт.

Перформанс – це щось сакральне.

Що тебе зараз робить щасливою?

Їжа, спілкування, танці та емоції. Мені подобається спілкуватися з людьми навіть просто поглядами, часто це говорить про людину більше, ніж слова. А ще дотики, якими можна передати стільки сили і розповісти стільки історій.

Які твої поради людям, які так само хочуть почати нове життя, відкритися і досліджувати себе?

Не боятися. Ступати у невідомість і шукати можливості, які завжди є. Не ламати себе, знати, що в кожного є воля. Те, що з нами стається, це не завжди звички, це воля. Виходить, що кожна людина може все. Але ми маємо травми з дитинства, маємо нав’язливі думки, які тягнуть так вниз. Треба просто взяти свою волю в кулак і сказати, що я – сила , я буду йти до кінця. Зрозуміти свою мету, відпустити свої страхи і насолоджуватися.

Важливо збагнути, відчути, зрозуміти і почати щось робити. А почати треба те «коли мені буде 25» або «коли я закінчу універ», а просто зараз. У нас насправді немає часу, з кожним роком час йде швидше. Не можна його марнувати.

^{_***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}