Хвилинка слави: юний хімік, що навчається у найпрестижніших університетах світу.ФОТО

^{Текст: Ірина ТВЕРДА}

^{Фото: Софія ГУДИЧ}

Ніколи не здогадаєшся, наскільки цікавими є люди, які щохвилини зустрічаються тобі на вулицях, сидять поруч у маршрутках, смакують каву за сусіднім столиком в кафе. А в кожному з них – особиста історія, яка заслуговує того, аби бути почутою.

У рубриці «Хвилинка слави», героєм або героїнею абсолютно несподівано може стати будь-який житель міста. Cловом, якщо побачите наших журналістів, то не соромтеся і ловіть свою хвилинку слави!

***

З героєм сьогоднішньої рубрики ми познайомилися ще влітку на «ФРІ Media Camp». Мабуть, він так і залишився б одним із 70 учасників табору, що цікавляться журналістикою, якби не організована ним вільна лекція про життя у Канаді. Знайомтесь – лучанин Роман Король, студент Торонтського університету та Каліфорнійського технологічного інституту.

– Розкажи про себе кілька слів.

– Мені 21 рік. Народився у Володимир-Волинському, але більшість життя прожив у Луцьку. Я випускник луцької гімназії №21. Закінчив Торонтський університет, бакалавр зі спеціальності «Хімія». З вересня цього року навчаюсь в аспірантурі Каліфорнійського технологічного інституту у США.

– Як правило, у школі учні не надто люблять хімію. Звідки таке бажання її вивчати?

– Я був допитливою дитиною змалку. Пройшов всі олімпіади та турніри з фізики, хімії, математики, біології, екології, інформатики, брав участь у конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів членів Малої Академії наук України, був за крок від участі у найбільшому міжнародному науковому конкурсі «Intel lSEF», проходив відбір на міжнародну олімпіаду з хімії. Найбільшою перемогою була золота медаль на міжнародній олімпіаді з екології у Стамбулі в 2013 році. Мене назвали тоді «Учнем року» в області, довгий час був першим у всеукраїнському рейтингу цього конкурсу. Саме це дало змогу зрозуміти, що я хочу займатися наукою. З 7-ого класу я знав, що буду хіміком, але не знав яким саме, оскільки є різні галузі хімії. На другому курсі університету я знайшов себе в теоретичній хімії .

Я вивчаю хімічні процеси не в лабораторії, а за допомогою комп’ютерного моделювання. Це таке собі поєднання хімії, фізики, біології, математики та інформатики. Якщо все складеться, буду професором в одному з провідних вишів. В Північній Америці професори викладають лише один чи два предмети на рік. 80-90 % їхнього робочого часу – це наука і менеджмент групи: найняти нових студентів, направити їхні дослідження в продуктивне русло, писати статті, шукати гранти від уряду чи компаній для реалізації нових проектів і, звичайно, придумувати цікаві ідеї для своїх студентів.

– Яким чином обрав для навчання Канаду та університет у Торонто?

– В 11-ому класі я зрозумів, що хочу навчатися за кордоном, однак довгий час планував залишитися в Україні і вчити хімію тут. Але так склались обставини, що вирішив все-таки здобути освіту за кордоном.

Коли я випускався зі школи, мені було 16 років. Англомовні університети Європи мають вікове обмеження на вступ - з 18-и років. Німеччина вимагає 12 років навчання в школі, а у нас тільки 11. Я обирав між США і Канадою, вибрав останню. Подав документи в 4 різні університети у Торонто і коли пройшов на навчання, то довго не думав й зупинився на University of Toronto (Торонтський університет), який вважається найпрестижнішим в Канаді.

– Як реагували твої рідні та друзі, коли сказав, що будеш навчатись за океаном?

– Різні реакції. Багато хто був у захваті, а хтось неоднозначно сприйняв. Одні зраділи, інші казали, щоб я вчився і приїжджав, хтось говорив, що сумуватиме без мене цих 4 роки. Частенько питали чи планую повертатись і чи надовго їду.

– Не страшно було летіти у 16 років на інший край світу?

– Трохи страшно. Коли ми починали цей процес, то не було страшно, був такий запал. Я сконцентрувався, щоб добре здати екзамени, вивчити матеріал англійською мовою. За тиждень десь до відльоту почав брати страх. Я прийшов до мами і кажу: «Мам, я не знаю чи справлюсь, чи зможу». Мама сказала, що тоді варто все відміняти, якщо не впевнений у своїх силах. А я такий: «Ні, все-таки летимо».

– Ти згадав про екзамени. Що потрібно для вступу у канадський виш?

– В першу чергу потрібно перекласти шкільні оцінки, нотаріально завірити їх. Цим треба займатися зарання, тому що у них дати вступу набагато раніше. У нас це в травні-червені, а в Канаді для їхніх студентів десь вже у грудні-січні. Для іноземних студентів аж за рік до самого вступу, тобто у вересні 11-ого класу я вже почав про це думати. І, в принципі, вскочив у останній вагон, бо запізнювався за всіма мірками. Ледве встиг, бо тоді готувався до міжнародної олімпіади з хімії, був насичений графік. Крім оцінок, перекладених англійською мовою, треба ще здати тест, який підтверджує знання англійської мови - TOELF або академічний рівень IELTS. За результатами цих оцінок і тесту вас університет приймає або ж не приймає. У разі вступу може запропонувати вам певну стипендію.

– Цієї стипендії вистачає для покриття витрат на навчальний рік?

– Ні. Переважно це невелика сума. На бакалавраті я навчався платно, тому багато працював. Займався індивідуально з учнями із різних предметів, працював по спеціальності та на лінгвістиці з україномовним проектом, трохи допомагали батьки. В Канаді не існує державної форми навчання. Є спеціальні пільги, стипендії для малозабезпечених сімей. Іноземним студентам в Канаді набагато важче отримати фінансову допомогу, але теж можливо. Проте варто зважати: зазвичай чим престижніший університет, тим важче отримати стипендію. В мене була одноразова стипендія при вступі, потім ще кілька за результатами навчання. Стипендії є на різні суми, але таких, які покривають всю вартість навчання дуже мало. Тим не менш, я знаю кількох таких стипендіатів з Луцька, які зараз так навчаються у США.

– З якими проблемами стикнувся, коли вперше прибув до Канади?

– Перша проблема очевидна – це мовний бар’єр. Я переслухав багато англомовних лекцій з різних предметів ще в Україні, тому з науковою лексикою мені було легко, нею я володів бездоганно. А от з розмовною лексикою в мене були величезні проблеми, було дуже важко комунікувати, через те в мене було мало друзів-канадців. Я спілкувався з емігрантами із інших країн, з ними було комфортніше, бо говорили вони повільно, не вживали сленг, в них не було місцевого акценту. Дуже важко зрозуміти людей, у яких англійська мова рідна, але вони народились в Африці чи Новій Зеландії. В них інша англійська, інакша вимова. Тому я був трошки таким відлюдьком на першому курсі. Спочатку я рік жив в українській сім’ї, тому що мені було 16 років і з точки зору закону я не мав права жити сам, тому мої батьки підписали договір про опіку з цією сім’єю. За канадським законодавством вони називаються «кастодіан», тобто це люди, які несуть відповідальність за мене, якщо щось трапиться. Вони емігрували з України десь 12 років тому, але все одно залишились дуже близькими до України, щороку приїздять сюди. Саме вони познайомили мене з українською громадою в Канаді. Українську сім’ю ми знайшли через особисті зв’язки, це родичі наших знайомих. Знаю, що є українсько-канадські агенства, які допомагають з вступом, але їхні послуги платні. Ми до них не зверталися, вирішили все взяти у свої руки. Мені було майже 18 років, коли я поселився у гуртожиток, а з часом почав знімати квартиру з своїми друзями. Жити в гуртожитку часто дорожче, ніж знімати квартиру. По-перше, вони у хорошій частині міста, одразу біля університету, з непоганим ремонтом. По-друге, у них зазвичай окрема кімната для кожного студента, спільна тільки кухня і ванна.

– Розкажи про особливості навчання в канадському університеті. Чим воно відрізняється від українського?

– В Україні на чотири роки є спланована програма, яку потрібно пройти. В Канаді лише предмети за спеціальністю є обов’язковими. Приблизно третину предметів студенти обирають самі, частина з них має бути непов’язана зі спеціальністю. Тобто немає такого як в Україні, що всі повинні вчити психологію, філософію, соціологію і т.д. Ви самі обираєте предмети, складаєте собі розклад, вирішуєте які дні вам варто розвантажити, або який рік навчання зробити більш інтенсивним. Щоправда, деякі предмети можна взяти тільки вивчивши попередні, тобто це все треба планувати самому. Я, наприклад, деякі предмети з четвертого курсу взяв на третьому.

Тривалість пари 50 хв. В університеті була цікава система: якщо по розкладу пара о 12-ій, то насправді вона почнеться о 12:10 і закінчиться о 13 годині. У студентів є 10 хвилин перерви, інколи цього вистачало тільки, щоб встигнути перейти з однієї лекційної зали в іншу у протилежній стороні студмістечка.

– Викладачі за кордоном вимогливіші?

– В Україні серйозно відносяться до питання хто присутній на парі, а хто відсутній. У нас же, в Канаді, це абсолютно не відслідковують. Єдина вимога – бути на лабораторних заняттях, це як практичні. Якщо вас немає на них, то вам ставиться нуль за заняття і це негативно впливає на вашу оцінку. Варіанту здати предмет, не відвідавши жодну лабораторну, майже немає. Хіба що все решта здати на відмінно і тоді кінцева оцінка може бути трійка.

В Америці все у відсотках. На початку семестру вам кажуть, що ваша найвища оцінка – це 100%. Ці відсотки розбиваються. Зазвичай, екзамен складає від 30% до 70% вашої оцінки, решта – це лабораторні заняття, індивідуальна робота та в групах, може бути проект-презентація, письмові домашні роботи, тести. В середині семестру є так звані «midterms», невеликі тестування, щоб зрозуміти чи ти «в темі» цього предмету. Вони становлять від 5% до 30% кінцевої оцінки. Екзамен в кінці обов’язковий. Є варіант, що інші види оцінювання ти здав на відмінно і ще до початку екзамену набрав більше 50% кінцевої оцінки, тоді можна не прийти і у тебе стоятиме оцінка одиниця, але предмет зарахується. Набравши оцінку нижче 50% - з предмета ставиться F (Fail, провал). Якщо це обов’язковий предмет, то студент вивчатиме його ще раз наступного семестру, а якщо ні, то він просто не зарахується.

– Ти проводив у Канаді багато часу. Чи складно тобі потім спілкуватись українською?

– За останні 4 роки я щоліта бував в Україні близько місяця, решта – переважно в Канаді. Перші дні мені трошки важко висловитись, оскільки слова в голові вже англійською. В різних ситуаціях я думаю двома різними мовами. Парадоксально, але коли я був в Україні, мені було легше перекладати. Зараз в мене йде думка або англійською, або українською і пов’язати їх значно важче. Минулого року я приїхав з Торонто, зайшов з татом в магазин, він почав говорити українською до продавця, а я за звичкою такий – як це так, вона ж не розуміє. Потім згадав, що вже в Україні. Але це швидко минає. Мова – це як вміння кататись на велосипеді, якщо вмієш, то не забудеш.

– З тобою на навчанні у Торонто були інші українці?

– Так, на другому курсі я познайомився з українцем із Києва, Глібом. Він мене знайшов через олімпіадників-хіміків. Ще я познайомився з багатьма українцями в діаспорі, як переселенцями, так і вже народженими у Канаді. Діаспора мені дуже допомогла, тому що повертаючись в Україну лише раз в рік влітку, я сумував за українською мовою, за культурою, за їжею, за людьми. Свою маленьку другу Україну я знайшов саме там. У них потужні та розвинені організації Пласт, ОУН, вони проводять багато подій, зокрема День вишиванки, Маланку (святкування Старого Нового року), коляду на наше Різдво. Є ще відомий фестиваль «Bloor West Village Toronto Ukrainian Festival», який проходить щорічно в середині вересня у Торонто. Перший рік я там був спостерігачем, а після того - учасником. В Луцьку я танцював у дитячому народному ансамблі «Радість». Вже переїхавши, почав з другого курсу танцювати із двома українськими ансамблями у Торонто - «Веснянка» та «Десна». Ми виступали на різноманітних заходах, як от на вищезгаданому фестивалі, до сторіччя української православної церкви в Канаді, а також на весіллях в українців.

Розкажи більше про українські квартали в Торонто, які часто називають «Ukraine Village» («Українське село»).

Це частина міста, де живе багато українців. Всі важливі події для діаспори відбуваються там. Є магазини з українськими вивісками, з україномовними продавцями, є українські кредитові спілки (такі собі невеличкі банки). Вони, до речі, також підтримують українських студентів і дві найбільші українські кредитові спілки давали мені одноразову стипендію. Український фестиваль, про який вже говорив, також проводиться на вулиці Bloor, де знаходиться так зване «українське село».

Якось я їхав велосипедом у футболці, де написано Бандерштат, місцеві оглядалися на мене, віталися. Така малесенька собі Україна. Мені казали, що раніше було більше українців, зараз трошки розсіялися по всьому місту. Але там залишилися українські центри, музей Шевченка, греко-католицькі та православні церкви, українські магазини. Я ходив у церкву на Різдво та Пасху, дуже багато людей там було, всі вітаються, тобто церква є місцем для зустрічі. Зазвичай є 3-4 служби на тиждень, одна з них англійською, решта - українською.

– Проводив паралелі між канадськими та українськими святами? Діаспора святкує так як і ми, наприклад, Різдво?

– Цікаво те, що українці, з якими я там спілкуюсь, Різдво святкують двічі. У них державне свято 25 грудня, вихідні з 24 по 26 грудня. А ще в Канаді є такі 2-3 тижні відпустки, які вони можуть взяти будь-коли, тому що країна багатонаціональна, в людей різні свята у різний час. Зазвичай ці 2 тижні українці використовують на січневі свята. Святкування Різдва, мені здається, таким самим як і в Україні, я бачив його в декількох сім’ях, а от на Старий Новий рік у них цікаві традиції - святкують Маланку. Завжди є вечірка. Спочатку грає частково українська музика, частково англійська, гості танцюють, співають, їдять. А близько опівночі починається друга частина - коломийка. Всі збираються у коло і вмикається виключно українська музика, інколи навіть й жива, як правило в карпатському стилі, гуцульські мелодії, і всі показують якісь трюки: хлопці стрибають, роблять присядки, дівчата крутяться, танцюють у парах. Так вони зберігають наші традиції у танцях. В Україні, мабуть, відсотків п’ять максимум вміють танцювати українські народні танці, в Канаді цей показник ближче до 80-и, а то і вище. З якими б українцями в Канаді я не говорив, всі вони якийсь час танцювали у народному колективі.

– Чи спілкується діаспора ще українською?

– Саме про мову можу говорити багато, тому що брав участь у проекті з лінгвістики в університеті, де якраз вивчали як спілкуються мігранти з різних країн. Я працював над українською мовою, розмовляв з різними поколіннями емігрантів з України. В другого чи третього покоління, народжених вже там, в Канаді, все залежить від сім’ї. Деякі з них вільно володіють мовою, хоч проскакують англійські слова і є акцент, але вони добре її розуміють, а деякі вже ні. Для цього створено багато можливостей, як от українські школи: з 1-ого по 8-ий клас ви можете водити свою дитину в україномовну школу, де більшість учнів українці, і де друга іноземна мова не французька, як переважно в школах Канади, а українська. Там також є уроки української історії, культури, народних танців і т.д. Для охочих є ще й суботні та недільні школи при церквах і українських товариствах.

– У чому канадці та українці подібні, а в чому різняться з українцями?

– Канадці є дуже ввічливими, вони завжди тебе пропустять, вибачаються, коли ти наступив їм на ногу. Я бачив величезні черги за кавою і не розумів як люди так просто стоять в черзі, стільки чекають. Думаю, наші не чекали б стільки, і я, мабуть, теж не чекав би. Але інколи ця ввічливість доходить до маразму, вони ніколи не скажуть, що про тебе думають. Саме через цю ввічливість, мені здається, вони не є такими щирими, як ми. Вони можуть приємно посміхатися і казати який ти класний, а насправді думати щось інше. Тому мені було досить непросто спілкуватися з канадцями спочатку, важко стати друзями з ними. В Україні легко познайомитися, одразу помітити чи на одній хвилі ми, зрозуміти чи подружимось. В Канаді це давалося набагато важче, вони тримають дистанцію, приватність. Всім іншим, думаю, ми схожі.

– Мав можливість подорожувати?

– Зовсім трохи. Після першого курсу я поїхав у Ізраїль на літню наукову школу, там працював два місяці, після другого - залишився у Торонто. На останньому курсі поїздив трохи по Штатах, тому що пройшов на аспірантуру у різні університети, і я повинен був відвідати Дні відкритих дверей. Ці університети оплачували переліт, проживання та харчування, вони були зацікавлені в тому, щоб ми працювали у них, тому старалися показувати, що вони кращі за інших. Таким чином, я побував у Чикаго, Ньо-Йорку, Бостоні, Лос-Анджелесі і Сан-Франциско. Цього року я подорожував по Канаді з конференціями, літав у Іспанію на наукову конференцію, яку також оплачував мій університет в Торонто.

– Цьогоріч ти закінчив навчання у Канаді та вступив у аспірантуру California Institute of Technology (Каліфорнійський технологічний інститут). Чому змінив країну та університет для подальшого навчання?

– Я планую в житті займатися наукою, тому до якоїсь країни не дуже прив’язуюсь, Канада це чи США – значення вторинне. Для мене важливі рівень університету та науковий керівник, з яким я буду працювати. Цей переїзд зумовлений тим, що Калтех («Caltech» - скор. назва) є одним з провідних у світі та другим у рейтингу по спеціальності «Теоретична хімія». У перший в цьому рейтингу університет я теж вступив, але обрав Калтех саме через наукового керівника.

– Наскільки складно вступити в один з найкращих університетів світу?

– Після третього курсу я і мої друзі почали думати куди ми хочемо вступати в аспірантуру. Подача документів для цього досить складний процес. Треба написати мотиваційний лист, попросити наукових керівників дати рекомендації, потрібно заповнити різноманітні анкети про себе, попросити університет переслати свої оцінки іншим університетам, тобто це забирає багато часу. У Північній Америці система вступу в аспірантуру ґрунтується на стандартизованому екзамені, схоже щось до нашого ЗНО. Вступний екзамен складають у вересні щороку. Я склав його, будучи студентом 4-ого курсу ще в Торонто. Там перевіряються елементарні знання з математики та глибокі знання з академічної англійської мови (багато слів, які в розмовній мові не вживаються, пересічні американці можуть їх і не знати). Готувався я до цього екзамену з чотирма іншими студентами, які були корінними канадцями, їм було так само важко вчити, як і мені. Ще є екзамен по спеціальності. Я, власне, здавав екзамени з хімії та фізики. За результатами цих трьох екзаменів, оцінок за попередні роки навчання та рекомендаційних листів від викладачів, колегія обирає кандидатів, яких запрошують на Дні відкритих дверей. Отже, я обрав університети та керівників, подав документи, склав тести, відвідав для ознайомлення університети, куди мене запросили, поспілкувався з професорами, оглянув умови проживання та місто. Лише після цих візитів студенти приймають рішення який університет обрати.

Ось уже більше двох місяців я працюю аспірантом у California Institute of Technology. Університет оплачує моє навчання і надає щомісячну стипендію. Як аспірант, частину робочих годин я викладаю, але переважну більшість часу присвячую науці - працюю над науковими проектами разом із керівником і студентами. Перший рік я ще буду трохи вчитися, а далі, наступні чотири роки, тільки працюватиму. Після цих п’яти років, якщо захищу дисертацію, то отримаю звання PhD, доктора філософії, в Україні це відповідно науковий ступінь кандидата наук.

– Чого очікуєш від цього навчального періоду ?

– Найважливіше для мене – це просунути науку, зробити важливе відкриття. Ще я хочу познайомитися з новими людьми як з університету, так і з української діаспори. Це важливо, оскільки мої колеги-студенти далі підуть працювати в різні університети, здобудуть унікальні навички і досвід, і згодом будуть хорошими кандидатами для наукової співпраці. В Україні часто жаліються, що хтось отримав роботу через «зв’язки», друзів чи знайомих. Я думаю, що така система працює всюди у світі. Роботу набагато легше знайти, коли про тебе хтось знає. Якщо ж просто подавати резюме – шансів значно менше.

– Над чим працюєш зараз?

– Грудень – це кінець чверті, екзамени і канікули. Цьогорічне Різдво я вперше за п’ять років відсвяткую з родиною в Україні. Кілька днів тому я закінчив працювати над своїм персональним сайтом. Поки що він тільки англійською, але в подальшому планую додати і українську мову інтерфейсу. Цей сайт – ніби візитна картка дослідника, він в основному про науку. Проте я старався ще й персоналізувати його, вкласти туди себе, щоб це не був сухий витяг, а щось більше і цікавіше, якась родзинка.

– Що порадиш тим, хто хоче навчатись за океаном?

– Найперше – це англійська мова. В мене були дуже хороші вчителі у школі, але цього недостатньо. Має бути англомовне середовище. Я для себе його робив сам, переглядаючи різні лекції на Youtube, старався спілкуватися з іноземцями, слухав аудіокниги англійською всюди – в спортзалі, на прогулянці чи вдома, миючи посуд. Потрібно також чітко поставити мету куди саме ви хочете вступити, продивитись вимоги і не зупинятись, оскільки багато можливостей не є дуже доступними, тому їх треба добре шукати. Важливо починати готуватись задовго до вступної кампанії, найкраще десь з 9-ого класу.

***
Передрук без згоди «Таблоїда Волині» заборонено.