Богдан Шиба: «Яку кашу собі звариш, таку й будеш все життя їсти»

08 Жовтня 2020

Текст: Ольга МАГАС

Фото: Ірина КАБАНОВА

Настрій: кав’ярня «Doppio» (проспект Волі, 29)

"Шиба дивиться у шибу!", - жартує ексочільник Луцька Богдан Шиба, позуючи для фото. На вулиці дощить та пасмурно, але наш гість прийшов на розмову з гарним настроєм. Бадьорий, сповнений енергії та дуже харизматичний...

Ця осінь для успішного держуправлінця особлива. Він знову вирішив спробувати свої сили та поборотися за крісло мера. З часу, коли Богдан Шиба керував містом, пройшло чимало років. Змінився Луцьк, але не змінилась любов до нього, зізнається екс-міський голова.

Про політичні плани та амбіції, кримінальний шкільний твір, сльози дружини, погрози опонентів, «Дідуся Павловича» та болючі спогади – у нашій свіженькій «кавовій розмові»:

– Кава чи чай?

– Кава. Зранку міцна, щоб прокинутись, а потім вже з молоком.

– З чого починається ваш ранок?

– З молитви. Спочатку – молитва, потім фізична розминка, тоді холодний душ, сніданок і на роботу.

– Знаю, що Ви – набожна людина. А яким Ви уявляєте Бога?

– Я думаю, що наділяю Бога багатьма рисами свого батька. Бо треба все ж таки якийсь зримий образ собі мати. Не таку ікону, як малюють зазвичай, а щось своє, особисте.

– А розкажіть про свого батька.

– Мій батько був вчителем української мови та літератури і німецької мови. Він закінчив Сокальське педучилище, відразу після чого був заарештований за участь в молодіжній організації "ОУН юнацтво" і два роки відсидів під слідством в політичній тюрмі у Львові. Їх було шестеро хлопців молодих, членів молодіжної організації, і вони на суді наважились сказати, що покази з них вибивали тортурами. Тому справа була передана на дорозслідування і потім, у зв'язку з тим, що доказів не знайшли, була закрита. Тобто тато мій пройшов таку страшну школу, ще коли був неповнолітнім. Після того, як він вийшов з-під слідства, мусив закінчувати екстерном середню школу в Львові і тоді поступив у педагогічний інститут. Така доля дуже складна в нього була.

Працював він разом з мамою в селі Несвічі тодішнього Сенкевичівського, а тепер вже Луцького району. Мама була вчителькою хімії і біології. Пропрацювали там років з дев'ять, а потім повернулись додому в своє рідне село, де я вже й народився.

Тато був у селі вчителем, потім директором школи. Зрозуміло, що в'язниця не додала йому здоров'я, і тому він не дожив до 60 років, на жаль.

Отакий був мій тато: розумний, іронічний, переконаний, що життя треба жити на повні груди, а не просто так. І, напевно, заразив цим і мене (сміється, – авт.)

– Які батьківські настанови Ви пам'ятаєте й досі та змогли оцінити, лише ставши дорослим?

– Основна настанова, яку тато мені сказав, це було таке: яку кашу собі звариш, таку й будеш все життя їсти. Тобто, ставши дорослим, ти маєш розраховувати тільки на себе і не робити необдуманих, безвідповідальних кроків. І друга настанова – це вже з твору "Захар Беркут" Івана Франка, якого дуже любив мій тато і я так само: громада – великий чоловік, тож тримайся громади. Тому, напевно, в мене така непідробна симпатія до місцевого самоврядування (сміється, – авт.).

У мене є ще сестра, живе в селі. Ще був брат, вже, на жаль, покійний. Він був значно старшим за мене. З сестрою спілкуємося, там вже така велика сімейка: діти, внуки, мої похресники... Ми їздимо часто з своєю родиною туди в село.

– Які сімейні традиції Ви готові передати своїм дітям і внукам?

– В неділю ми всі збираємось гуртом, син приходить з внуками. Він живе тут, а донька вийшла заміж та проживає у Івано-Франківську. То син приходить щонеділі, а донька з чоловіком та синочком приїжджають раз на кілька місяців, бо внук ще маленький.

– Тішитеся, що стали дідом?

– За формою я однозначно відчуваю, що вже дід, а за суттю – ще далеко ні (сміється, – авт.). Знаєте, я навіть ловлю себе на тому, що називаю внука та внучку "донечкою" і "синочком".

– Як вони на Вас кажуть? Дід, дідо, дідусь?

– Старший внук, який вже говорить, йому 3,5 років, то каже на мене "Дідусь Павлович", бо всі навколо мене не називають по імені, а він це засік, як кажуть. А онучка і другий онук ще маленькі, вони тільки цього року народились, то ще тільки "гугають".

– Розкажіть про свій найперший заробіток.

– Розпочну з передісторії. Я від тата у спадок отримав любов до української літератури. У 9-10 класах перечитав усе, що на той момент було. А в тата трошки таки збереглось і на горищі старих видань. Іван Франко став моїм улюбленим письменником, дороговказом в житті. І от я вчився на одні п'ятірки, мав отримати золоту медаль, вона вже навіть лежала в сейфі у директора. І от в 10-му класі всі мали писати випускний твір, тема якого задавалась органами зверху. Мені випала "Громадянська позиція в поезії Івана Франка". І це було те, що треба. Я написав твір, який виходив далеко за межі шкільної програми, тому що Івана Франка знав досконало. А тим більше починався цей твір словами: "Іван Франко був сином маленької, але волелюбної Галичини...". На той момент таке написати – це була в'язниця. В результаті мій твір потрапив в районний відділ КГБ. У мене забрали цю золоту медаль, видали звичайний зелений атестат і "побажали успіхів у житті", бо я не міг поступати у жоден вищий навчальний заклад.

Тому пішов я на роботу. Оскільки під час навчання у нас була автошкола, і я мав професію водія автомобілів всіх типів і слюсаря, то пішов працювати за тією спеціальністю у автомайстерню. Відпрацював рік слюсарем, дали мені добру характеристику, і я зміг поступити у вищий навчальний заклад вже наступного року. Відробив своє порушення (сміється - авт.).

Але поступати міг лише у сільськогосподарський інститут. Спершу подумав, що не буду нікуди йти, а потім подивився, що в тому інституті була спеціальність "Архітектура", а я і малювати, і креслити дуже любив і вмів, то й поступив, закінчив архітектурний факультет теж на відмінно.

Так-от перший мій заробіток був у тій автомайстерні восени 1978 року, коли мені було 16 років. Я заробив 66 рублів за місяць. Це були не якісь такі космічні гроші. Але тоді мінімальна зарплата була 60 рублів, то я мав навіть трохи більше. Десь за половину цих грошей я купив татові велосипед у подарунок з першої зарплати, ще 20 рублів віддав мамі, а решти мені вистачило, щоб жити, бо які ж витрати в селі у молодого парубка, який щодня на роботу і з роботи. Отак була розподілена моя перша зарплата.

Але якраз отой випадок із твором, коли хотіли мені поламати життя і мої переконання, а потім і з роботою в автомайстерні, де завідувачем був колишній старшина з прикордонної застави, який командував чітко, якось так заїв мене. Я зрозумів, що в житті не можна торгувати своїми переконаннями і завжди треба доказувати собі в першу чергу, шо ти - не невільник, не раб. Ти не маєш приймати буквально все, що тобі диктують, і повинен виконувати це тільки тоді, якщо воно підходить тобі за переконаннями, за цілями, які ти собі ставиш. Одним словом, я зрозумів, що бути простим виконавцем чи робітником мені буде важко.

Одразу піля інституту я поїхав працювати в селище Любешів, і там, крім того, що я працював архітектором, почав спілкуватися з молодими людьми. Ми організовували різні вечори, спортивні змагання... Тобто я вже був таким активним моторчиком. А вже як переїхав до Турійська, то життя ще тим більше завирувало.

А в Луцьк як потрапили?

– В Луцьк я потрапив після того, як був звільнений у 2002 році з посади голови Турійської районної адміністрації. Почав займатися політикою на обласному рівні, працював у виборчому штабі Віктора Ющенка у 2002-2004 роках і потім, після того, як Ющенко став президентом, я зайняв посаду першого заступника голови Волинської ОДА. Уже потім, через рік, сам висунувся на посаду Луцького міського голови, і лучани мене обрали.

– Пам'ятаєте емоції в момент, коли Вас назвали переможем виборів міського голови?

– В мене ця історія вже була раніше, тому що у 1994 році вперше в Україні відбулись прямі вибори, вперше обирали голів сіл, селищ, міст, і так само обирали голів районів та областей. От тоді мене обрали головою Турійської районної ради. Мабуть, половина виборців у районі проголосувала за мене, хоча було троє кандидатів. От тоді у мене були дуже серйозні емоції! Так якось в четвертій годині ночі, а тоді ще не було мобільних, постукали в двері в і сказали. що мене обрано. Зрозуміло, що я вже не міг спати до ранку. Тоді швидко все рахували, не було ніяких фальсифікацій, ніхто нікого не підозрював. Тож на 11.00 вже треба було йти на засідання комісії отримувати посвідчення. А в дружини були свої емоції. Сказати, що вона увесь цей день від моменту, коли дізналась результат, проплакала, то це нічого не сказати.

– Це були сльози радості?

– Якої радості?! Це були сльози дружини каторжника, чи що. Вона потім сказала, що зрозуміла, що тепер бачитиме мене лише по телевізору (сміється,- авт.).

Аналогічно було і в Луцьку. Тут, напевно, навіть ще складніше, бо це вже був 2006 рік, вже були різноманітні протистояння. За два тижні до виборів погрожували мені і тим людям, які були біля мене. Одним словом, до самих виборів я мусив ховатися по різних квартирах, бо біля того помешкання, яке я винаймав, стояли якісь люди цікаві та "пасли" мене увесь час. Ну і після проголошення результатів ще були судові процеси різноманітні. Зрештою, ще перед виборами мене ж комісія зняла з кандидата, і я через суд зумів поновитись. В результаті люди за мене проголосували.

Тут вже була революція чи війна, навіть не знаю, як казати, тому відчуття були трошки такі змішані. Почуття якогось задоволення результатом поєдналося з відчуттям відповідальності за те, що буду робити.

Найголовніше, що і в першому, і в другому випадку я насправді на виборах не сильно думав про те, як їх виграти, бо цим займалась команда. Я ж більше планував, що буду робити наступного дня, коли стану чи районним, чи міським головою. І тому, коли вже приступав до виконання обов'язків і там, і тут, то дуже швидко розставляв людей, дуже швидко ставив їм певні цілі. Хоча це були всі нові люди, але відразу ця машина починала працювати, тому що я все обдумував наперед. Так само і зараз сиджу і думаю, що робитиму, якщо виграю.

Людям же ж видніше: захочуть – оберуть, не захочуть – не оберуть. Я просто знаю, що все одно багато людей за мене проголосують, тому що я з ними спілкуюся і не вигадую якісь там аморфні проекти, які можна в Луцьку зробити. Люди самі потихеньку все підказують, і не треба дуже сильно фантазувати. Просто слухати містян, проаналізувати це все і, як кажуть, зліпити докупи та виконувати. Тільки лучани знають, що має бути в їхньому місті, як всі процеси мають відбуватись. Головне – привести держуправлінців, які мають зашиті кишені і добрі вуха.

– Згадуючи період вашого управління Луцьком, чим можете пишатись?

– Насамперед я запровадив системне керівництво, а не точкове, як зараз відбувається. Від перших днів ми почали розробляти генеральний план і через три роки, у 2009-му, було затверджено сучасний перший і єдиний серед обласних центрів генеральний план міста. На той час складно було це зробити. Змінилось законодавство, вимоги до цього плану стали надзвичайно високі. Тепер цей генплан кроять і перекроюють, тому першим ділом доведеться повертати його в первозданний вигляд, бо нинішні керівники міста хочуть передбачити забудову парку імені Лесі Українки, скверів і всюди, де тільки можна і не можна, напхати багатоповерхівок, адже це дуже вигідно.

Далі було запроваджено три цільові програми: дороги, дахи і громадський транспорт. Дороги тоді були в жахливому стані, не можна було проїхати ні по центральній вулиці, бо там були катакомби, ні по вулиці Ковельській біля Автодору, ні по Карпенка-Карого. Набережна взагалі була, як після німецьких танків. Відразу в перший же рік ми почали виконувати ці програми і, в принципі, за два роки завершили капітальний ремонт або капітальне будівництво ключових доріг. До прикладу, вулиця Глушець ще й досі стоїть і служить людям від початку до кінця, а там біля консульства взагалі було непрохідне місце. Ми відремонтували Ковельську, Карпенка-Карого, Набережну та Глушець, зробивши таким чином велике кільце навколо центра і розвантаживши транспорт з центральної частини міста. Вже ж тоді були корки на дорогах, але ми не розв'язували їх шляхом розширення вулиць, бо це абсурд, а просто розкидали магістральний рух на ті вулиці, що вже були відремонтовані. І після цього продовжили нормальне якісне будівництво інших доріг, зокрема Героїв УПА, Конякіна, Гордіюк, Бенделіані, Станіславського...

Далі була програма "Дахи", яка теж за два з половиною роки виконалась. Було відремонтовано ледь не пів тисячі дахів, тому що тоді вони текли у всіх багатоповерхових будинках, соціально-культурних закладах. Багато тих відремонтованих дахів можна побачити з в'їзної вежі Луцького замку, вони такі коричневі шатрові або сірі пласкі сучасні та довговічні. А перед тим тільки падав дощик, то відразу на чергову службу міської ради від 700 дзвінків надходило, що тече дах.

Ну і третя основна програма, яка була виконана - це програма "Громадський транспорт". Містом курсувало більше півтисячі переобладнаних отих старих вантажних якихось "бусіків", в яких люди їздили, як в шахті, стоячи, висячи... З 1 січня 2008 року вони всі були з міста видалені.. Ну і всі власники були попереджені заздалегідь, за три місяці, що містом курсуватимуть тільки більш вмістимі автобуси. І так було зроблено. Оскільки відразу придбати необхідну кількість автобусів та тролейбусів було складно, бо це дорого, місто взяло у лізинг 50 автобусів, які й виїхали на маршрути, зупинялись тільки на зупинках, не підрізали один одного. Спочатку дуже люди бідкались, адже довелось йти на зупинки. Однак за три місяці всі оцінили нововведення і таким чином зникли затори в центрі міста, бо цих автобусів стало небагато і вони їздили виключно по графіку. Проблему було вирішено.

Звичайно, це потребувало величезної кількості коштів, щоб за два роки повирішувати ключові проблеми, тому ми організували проведення земельних аукціонів. Тільки у 2007-2008 роках ми на цих аукціонах заробили 46 мільйонів гривень. І також організували роботу з бюджетування, тому отримали високий кредитний рейтинг і могли випускати муніципальні облігації та залучати дешеві кошти. Це нормально для будь-якого бізнесу чи для будь-якого міста, тому що податки надходять впродовж цілого року, а дороги, до прикладу, треба робити влітку, коли цих надходжень ще дуже мало. Тому беруться позичкові кошти, а коли випускаєш муніципальні облігації, то відсоток в декілька разів нижчий, ніж в банківського кредиту. Це надзвичайно вигідно.

Ми залучали величезні кошти на ці інфраструктурні проекти. Я вважаю, що вони окупились відразу в перший же рік. Навіть оцей "знаменитий" лізинг, за який мені ще й досі згадують, просто абсурдно критикувати, тому що, підписавши заздалегідь угоду з луцьким автозаводом про те, що ми заберемо їхні перші автобуси, ми підштовхнули його керівництво до того, щоб завод не закривався, а поставив нові лінії й почав випускати автобуси й тролейбуси. Вже тільки завдяки цьому було відкрито більше 1500 нових робочих місць з нормальною зарплатою.

Скажу вам просту цифру: якщо автобусів у лізинг ми купили, здається, на 16 мільйонів гривень, то надходження від податку на доходи фізичних осіб в міський бюджет від тих додаткових робітників за рік становили18 мільйонів, тобто ця справа вже окупилася. Але потім змінилась влада, а коли влада змінюється, то що кажуть? Що попередники були погані і все, що вони робили, було погане. Відповідно місто в перший же місяць не те що відмовилось сплачувати, а почало відтягувати платежі. Ну і пішли санкції. Сказали, що Шиба набрав, то хай Шиба і платить, а самі штучно створили проблему.

Розкажу ситуацію ще на простому життєвому прикладі. Я знімав тоді квартиру і потім мусив придбати собі інше житло, щоб жити в нормальних умовах. Великих грошей в мене не було, бо я ж був просто державним службовцем, то купив квартиру в іпотеку. Взяв кредит, а оскільки мова йшла про немаленьку суму, то мені банк сказав брати іпотеку тільки у валюті, в доларах. Ну і в 2014 році долар почав щось таке виробляти, і це для мене було величезною проблемою, як і для багатьох людей. Дехто ще й досі має борги за іпотечними кредитами. А я не міг собі дозволити в міста взяти "на шару" квартиру, бо так тато мене виховав - ніколи не бери чужого, краще віддай своє, то тобі хтось колись подякує. І я ж розумію, що кредит береш чужими коштами, а віддаєш своїми та ще й з відсотками (сміється, - авт.).

Так от, наступна влада приходить і каже, що все, що було перед нами, це погано, то починає відмовлятись від багатьох зобов'язань. Міста трохи більші за Луцьк мають сотні мільйонів зобов'язань, бо увесь час залучають кошти для того, аби розвивалась інфраструктура. Вони їх не проїдають, і ми їх не проїдали. Ми вкладали всі ці кошти до копійки в інфраструктуру: будували дороги, дахи, ремонтували соціально-культурні заклади, громадський транспорт, тобто виключно на розвиток міста. Луцьк мав високу репутацію у фінансових структур, і в місто вкладались інвестиції. Навіть у той самий автозавод, який мав бути закритий, фактично було вкладено десь мільйонів 60-70 гривень внутрішньої інвестиції. Тобто я від самого початку розумів, що влада не має розказувати, які золоті гори вона зверне, чи ходити в дворах світитися, бруківку класти. Влада має створювати робочі місця з гідною заробітною платою, і тоді люди самі покладуть ту бруківку, прослідкують, щоб в школі було все гаразд, а не будуть здавати на штори, чи ще на що-небудь. Бюджет буде виконувати свої зобов'язання і батьки будуть вболівати за те, щоб їхня школа була нормальною, або ж дитячий садочок чи та ж амбулаторія. Якщо людина має достойну заробітну плату, вона стає свідомим громадянином і прослідкує, щоб не було злодійстів. І тоді ці всі речі, які називаються сферою обслуговування, в тому числі й благоустрій, будуть робитись якісно.

Всі розуміють, що перед виборами ота бруківка містить великий корупційний інтерес. На створенні робочих місць хабаря не отримаєш і гроші не відмиєш. А на благоустрої - покладем бруківку, але так, щоб через рік знов перекладати (сміється,- авт.).

Якщо Ви уже плануєте свої дії, то що перше будете робити, як станете мером? Ну, після того, як відсвяткуєте, звісно.

– Ну, відсвяткую – то навряд (сміється, - авт.). Тому що я, коли починаються вибори, не святкую і, як правило, півроку після виборів теж. А вже потім, коли зроблено перші кроки, можна (сміється, -авт.).

Першим ділом мають бути переглянуті бюджетні програми і зупинено оце точкове розбазарювання коштів, коли в тому дворі, де живе якийсь депутат роблять ремонт, а в інших можна не робити, а якщо робити, то як-небуть. Коли я був міським головою, то не було ніяких закріплених депутатів за округами, не мали депутати ніяких депутатських фондів, бо це є порушенням бюджетного кодексу. Кошти з бюджету мають виділятися тільки відповідно до затверджених програм. Зібрались депутати, затвердили програму з благоустрою. Потім відповідна служба має подати перелік вулиць, доріг, які знаходяться в поганому стані. Визначається пріоритетність, де найгірший стан, то в першу чергу. Визначається перелік від першого до останнього, визначається така укрупнена вартість цих робіт і затверджується міськрадою, а далі виконавчий комітет і міське управління виконують свої функції. При цьому не виконують за принципом "де і який депутат живе", а чітко - пункт один, пункт два... І ніхто не має претензій, ніхто на цьому не заробляє.

Кожної весни, коли сходить сніг з міських вулиць і з ним сходить асфальт, Українське радіо обов'язково робить цикл передач про вітчизняні дороги, особливо в містах. От вони завжди дзвонять до мене, хоча вже пройшло десять років, як я був міським головою, щоб я взяв участь у їх передачі. І щоразу просять, аби я сказав, що кажу завжди: "Щоб дороги в місті були якісні і довго служили без ремонту, треба, щоб міський голова не був в долі" (сміється, - авт.). Оцю долю треба ліквідувати в першу чергу.

Друге, що треба зробити, це поставити на посади людей професійних, некорупційних. Не тих, що будуть казати "що вам треба і що вам подати?". В Луцьку достатньо серйозних професіоналів, але вони зможуть працювати тільки тоді, коли їм буде дана можливість і буде контроль, аби їх теж не потягнуло на якісь схеми. В Луцьку всі знають, що я ні з ким не в долі і ніяким олігархам не прислуговую. Скажу навіть більше - вони мене недолюблюють (сміється, - авт.). Тому якість роботи в міському господарстві та якість роботи управлінців, які будуть відповідати за кожну ланку, гарантована.

Ви добре знаєте, що там, в управлінському кріслі, далеко не солодко. Ти паче зараз, коли з'явились соцмережі і люди можуть гучно висловлювати своє невдоволення. Ви готові до того, що Вам на горіхи зараз буде перепадати?

– Тут треба відзначити два фактори. Перший – я кожного дня ходжу пішки по місту. Після того, як перестав бути міським головою, мені перепадало на горіхи три тижні. А потім, коли черговий «великий» спеціаліст з міського господарства щось там мені посеред вулиці Лесі Українки почав "втирати", інші люди підійшли до нього і сказали: "Замовкни!". І все, на цьому покінчили. Так не буває, що людина при посаді тільки мед їсть ложкою, як і не буває, що людина при посаді, яка не краде і не працює за схемами, тільки отримує на горіхи. Має бути якась золота серединка, до неї треба звикнути. Професійний сантехнік розуміє, що для того, аби на вулицях не смерділо так, як зараз, і аби в квартирах не текло все, то треба час від часу залазити у колодязь і викачувати плоди людської життєдіяльності.

Я все життя працюю на керівних посадах і зараз теж очолюю державне підприємство. Одні люди приходять задоволені, інші - з наріканнями. Більше того, чим солодше вони дякують, тим менше я в це вірю. А от коли людина щось розказує так емоційно, то є над чим подумати. Я звик до різних слів і вже розглядаю це, як отой сантехнік другий бік своєї діяльності. Не звикати мені. Боюсь тільки Бога і людей.

Ви ж знаєте, яку фразу із Вами пов'язують...

– Що "місто гавнішає і гавнішає"? (сміється, - авт.). Сам часом з того жартую. Якби це була якась моя недоробка, то можна було б з того приводу бідкатись. А це ж фізичний недлолік, ну так склалось, що певні особливості мовного апарату в мене є. Я просто знаю, що більшість людей це розглядають не як недолік, а як шарм певний (сміється, - авт.).

Дружина, крім того, що плаче ночами, все ж таки Вас підтримує?

– Безумовно!

А за що Ви можете їй подякувати?

– За те, що вона так терпляче несе свій хрест. Її тато працював на керівній роботі, тож десь був такий самий і, напевно, Оля навчилась від своєї мами, як треба жити із чиновником (сміється, - авт.). Я їй вдячний за те, що вона виховала двох дітей, які тата бачили дуже рідко. Здебільшого вона ними сама займалась. Єдиний метод, яким я виховував їх, – це особистий приклад. Вони десь там дивились, як я поводжусь, і пробували й собі так (сміється, - авт.).

- Діти, вже будучи старшими, ніколи не дорікали за те, що Ви мало часу їм приділяли?

- На жаль, ні. Бо, може, якби хоч трохи дорікали, то я б так не віддавався своїй роботі. Напевно, я надзвичайно неправильно поводився, бо геть не вмію відпочивати. З 1990-го року, коли поїхав з дружиною у весільну подорож на місяць, не мав жодного року повноцінної відпустки. На підприємтсві "Волиньстандартметрологія" я працюю вже майже чотири роки і лише нещодавно пішов у першу відпустку тільки тому, що вибори (сміється, - авт). До речі, не брав оцю обов'язкову по закону виборчу, а взяв собі звичайну відпустку, яких у мене вже чотири назбиралося. Хоча все одно раз на декілька днів зранку приходжу і проводжу нараду, тому що дуже складний час, а підприємство госпрозрахункове, коштів з бюджету не отримує, треба на все заробляти. Людям треба платити зарплату, і це найголовніше. Відповідно, треба їздити та шукати замовлення, щоб заробляти. Відпочивати я не вмію, і в цьому моя біда, бо часом десь поїду на день-два кудись, ізолююсь від всього світу, то ще ті два дні витримую, а на третій вже лечу додому.

- У якій професії ще б себе спробували?

- Ландшафтного дизайнера. Подобається організовувати природне гармонійне середовище. От я, як виплатив вже нарешті минулого року іпотеку, то ту квартиру продав, і купив собі маленьку в чотириквартирному старому 90-літньому польському будиночку, де є і вихід на вулицю, і вихід у дворик. І в тому дворику є 1,5 сотки землі. То я і перед вікнами зробив англійський вазончик, він ще не такий шикарний, бо тільки цього року навесні почав його облаштовувати, і в дворику теж зробив газончик. А перед вікнами насадив троянд. І буду собі гратися. Оскільки часу в мене нема, то цього простору мені вистачає на вечори та на вихідні дні.

Ще щось майструвати в хаті люблю, бо їй хоч і 90 років, а в жодній стіні немає тріщин. Я повикидав оцю радянську електричну проводку і відновив стару польську шикарну. Там ще збереглись грубки, я познаходив дверки такі автентичні з минулого століття, їх повставляю. Я не любитель камінів, бо це мені виглядає дуже штучно. В Україні нема традиційних камінів, а є традиційні грубки. Накидаєш в грубку дров, відкриваєш дверцята, а воно гріє, як камін, тільки своє рідне.

Крім того, я люблю столярку і слюсарку. З металу і дерева можу, що завгодно, зробити. Навіть меблі.

- Любите читати?

- Читаю, як дурний (сміється, - авт.). Моя бібліотека зайняла вже в цьому польському будинку один із підвалів. Там є більше 3000 книг, зібраних за останні 30 років. Притому я, коли купую книжку, і вона мені видається цікавою, то докуповую декілька і роздаю людям. Була ідея здати ці книги в бібліотеку, хай би люди там читали, але в нас така система цікава, що, коли здаси книги, то вони ще там три роки будуть лежати, поки їх зареєструють. І це єдине, що мене стримує. Я вже казав, що, може, хтось робитиме якийсь такий заклад чи кафе зі своєю бібліотечкою, то я б туди віддав. Я готовий ними поділитися, бо вони просто лежать вантажем. А так вдома стоять дві книжкові шафи – це свіжий обмінний фонд. Приходять друзі, знайомі та беруть читати, причому я не вимагаю повернення, за умови, що вони підуть далі.

В сучасній українській літературі я, мабуть, банальний, бо страшно люблю Жадана. Тим більше, що я був одним із організаторів створення Молодіжного центру в Луцьку, допомагаю організовувати творчі заходи, куди Жадан часто приїздить. Особливо сподобався останній його твір - п'єса "Хлібне перемир'я". Це бомба! А перед тим була книга "Інтернат". Оці дві книжки я б рекомендував перечитати всім українцям, які живуть на правому березі Дніпра і які часом в своїх патріотичних почуттях переходять межу. Щоб вони зрозуміли, чому там так сталось.

В книзі "Інтернат" описано долю однієї маленької родини, яка потрапила в ці жорна російсько-української війни, і з неї можна зрозуміти думки і поведінку людей.

П'єса "Хлібне перемир'я" теж про перше перемир'я, коли нібито помирились, бо треба жнивувати. І в перший же день, коли перестали стріляти, бойовики почали палити зерно на полях. Уявляєте, який жах, коли люди готуються збирати хліб, бо їм пообіцяли перемир'я, а тут дивляться - заграва, хліби горять і йдуть бойовики. Тобто показана оця вся війна на долях окремих родин і окремих людей. Сидячи в Луцьку, нам теж складно, бо проблеми, коронавірус, карантин, але нам важко зрозуміти тих людей, які живуть, чекаючи щосекунди, що міна прилетить у гості, або що в родині чоловіки пропадуть безвісти. Тому Жадан для мене нарівні з Франком.

Окрім того, слідкую і за іноземною літературою в українському перекладі, особливо історичною. Мої улюблені історичні письменники - Сергій Плохий, Тімоті Снайдер, ті, що працюють над темою української історії, на відміну від радянської історіографії, яка була побудована на тому, що, крім Радянського союзу, нічого не було і нічого нема. І так само історія України на початках незалежності в 90-ті роки писалась, ніби нічого більше не було, лише Київська Русь, Козацька держава, Коліївщина, Гайдамаччина, УНР, Директорія, ОУН... А причини тих чи інших подій можна зрозуміти, тільки ознайомившись із загальною історією.

Надзвичайно шаную нашого луцького професора Острозької академії Петра Кралюка, який пише просто шикарні історичні речі. Особливо про Миколу Гоголя і Богдана Хмельницького. Це унікальні книги, які всім рекомендую почитати.

Тобто мої пріоритети – це сучасна українська література та історичні твори, бо якщо ти не знаєш історії, тобі нема що робити в держуправлінні. У всьому світі, щоб обійняти більш-менш значимі посади, людина має знати досконало Конституцію, законодавство, методи і принципи держуправління та історію своєї держави. Інакше будеш дурниці робити. На жаль, у нас із цим трішечки не так.

- Традиційні питання нашої кавової розмови: назвіть три моменти в житті, коли Вам було дуже страшно.

- Перший - коли я написав той шкільний твір, і приїхав кагебіст у школу. Мені тоді було 16 років, і я ще не до кінця усвідомлював, наскільки це було страшно. Вже зараз я розумію, що могли і у в'язницю запакувати чи в психлікарню, та що завгодно зробити.

Другий момент - зранку 19 серпня 1991 року, коли почалося ГКЧП, я трохи перелякався тоді, якщо чесно. Але відразу позбігалися в той будинок, де була наша організація Народного руху України в Турійську. Нас було п'ятеро керівників, ми вирішували, що ж робити. Вирішили, що нас чекають серйозні переслідування, і що треба буде боротись по серйозному за незалежність. Ми попалили всі документи, домовились, як будемо між собою контактувати, бо тоді ж мобільних не було ще. І відрядили мене до Луцька. Я приїхав в обід, зібралась координаційна рада обласного Руху і вирішили будь-що проводити мітинг на Театральному майдані. І оце десь в годині четвертій чи п'ятій підігнали вантажний автомобіль на майдан, поопускали борти, і я виступив, щось там розказав про тих бандитів, які з танками їдуть, а тут селяни хліб збирають, і мені стало легше. Страх пройшов (сміється, - авт.).

А третій момент - коли прийшов до пам'яті після аварії. Навіть не за себе було страшно. Знаєте, коли винен або вчинив якийсь злочин, то, мабуть, страшно буває, а коли невинен, усвідомлюєш це, то помолився Богу, зціпив зуби і тоді страх проходить. Тобто страшно було в перший момент, коли прийшов до тями і не розумів, що відбувається. Потім стало легше, я вже міг приймати для себе рішення доволі складні. Був вибір: сказати, що все, життя нормальне скінчилось, далі будеш собі в колясочці їздити і отримувати допомогу по інвалідності, чи спробувати довести, що ти - повноцінна людина.

Коли три місяці пролежав у лікарні, півтора з яких в реанімації, пережив дві операції і після трьох-чотирьох місяців прийшла комісія запитати дані, щоб встановлювати інвалідність, то я сказав, щоб ішли геть, інакше запущу в них милиці (сміється,- авт.). Вирішив, що буду боротись за повноцінне життя сам.

Коли мені через рік, оскільки кістки не хотіли зростатись, поставили протези, деякі кістки замінили на титанові, я походив ще на милицях три місяці, а потім вже міг ступати на власні ноги, то був схожий на халат, який повісили на вішак. Фактично, м'язів у мене не було. Я подякував лікарям, поїхав у свій спортзал, в який ходив колись і запитав у тренера, чи він мені допоможе стати знов повноцінною людиною. Він відповів, що якщо ви захочете, то самі собі допоможете. Отак я десь півтора року кожен другий день їздив, скрипів зубами, плакав, але м'яз за м'язом ліпив свій організм заново. І коли через півтора роки я спокійно вже йшов собі, не відчуваючи ніякого дискомфорту, то у мене повністю пройшов страх того, що ти станеш інвалідом і всі тебе будуть жаліти.

Найбільше мені страшно, коли є підстава мене жаліти. Я забороняю шкодувати себе, коли хворий чи мені недобре. Напевно, оцей третій раз - то був найбільший страх у моєму житті.

- А тепер пригадайте три моменти в житті, коли ви почувались по-особливому щасливим.

- Другий - коли народилась донька. Третій - коли в мене народився син. А перший момент, коли я почувався дуже щасливим - це день проголошення незалежності України.

- Кого з відомих людей запросили б на каву?

- Івана Франка, звичайно. Також Тімоті Снайдера і В'ячеслава Липинського. Я надзвичайно поважаю двох людей польського походження - Станіслава Людкевича і В'ячеслава Липинського. Вони обидва були поляками, але в критичний момент для України стали не просто українцями, а переконаними патріотами.

- Яких власних життєвих правил Ви ніколи не порушуєте?

- Десь на зорі незалежності, коли створювався Народний Рух і ми вперше таємно десь там збиралися групками, дуже популярним було гасло "Віра, Надія, Любов!". Я його вдосконалив для себе, і воно звучить так: "Вірити в Бога, любити Україну і не надіятись ні на кого, а тільки розраховувати на власні сили."

- Можете назвати улюблені цитати з Святого Письма?

- Можу назвати улюблене Євангеліє - від Матвія. Я його перечитую увесь час, хоча моїй доньці більше подобається від Іоанна, ми часом з цього приводу дискутуємо.

- Будь-яка подія в житті дається для чогось. Аварія стимулювала переосмислення якихось речей?

- Я став з Богом частіше спілкуватися. Якщо раніше мав виправдання, що не маю часу, повно проблем, завтра, післязавтра... А потім зрозумів, що раз Господь залишив мене живим, хоча там шансів було мало, то для чогось це було потрібно.

Я зрозумів, що все можна відкладати, але кожен день треба починати і закінчувати з розмови із Богом, подякувати Йому за все, що дається в житті, бо сам би ти нічого не досяг.

Треба любити Бога і слухати, швидше вгадувати, що він тобі написав. Інколи я думаю, що Господь таки захистив мене від чогось страшнішого. Це тяжко зрозуміти, бо це були важкі випробування, особливо, коли я був у лікарні і не міг себе захистити, а тут що тільки хотіли писали і говорили. Я вже тоді був публічною особою і розумів, що як про міського голову щось добре, то важко витягнути, а як щось погане, то саме лізе. А особливо було неприємно, що поливали брудом ту жінку, яка їхала зі мною і тільки за кілька місяців до того заміж вийшла. Не стільки було боляче за себе, як за невинну людину, яка нічого поганого в цьому житті не зробила, а єдиний її вчинок полягав лише в тому, що вона сиділа на першому сидінні.

До речі, коли один з тих журналістів, який написав тоді бруд, захворів і прийшов до мене вибачатися, то зізнався, що все написане було брехнею...

- Що можете побажати молодим людям, які хочуть потрапити у політику? Які будуть перешкоди і як їх долати?

- Головна перешкода буде в собі, бо у них буде спокуса швиденько отримати все і відразу, ставши чиїмось прислужником. Багато молодих людей купуються і стають маріонетками. Все, що дається в житті без важкої праці і поту - це ілюзія, гріх. Коли закінчаться гроші, коли ти станеш нецікавим власнику своєму, бо ти фактично продався, тебе розіпнуть.

Треба напрацьовувати свої мозолі, свої ґулі, і не пробувати вкусити більше, ніж ти можеш перетравити...






4

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter