Архімандрит Костянтин Марченко: «Ми – такий собі церковний «спецназ»

24 Липня 2020

Текст: Ольга МАГАС

Фото: Юлія КОЦЮБА

Кава у паперових брендованих(!) склянках… Це перше, що дало мені зрозуміти: цей монастир відрізняється від усіх тих церковних місць, де мені довелось побувати. От ніби дрібниця, а вже виникає розуміння, що тут буде цікаво і незвично…

На інтерв’ю у Жидичинський Свято-Миколаївський монастир ми приїхали в обідню пору. На вулиці гаряче, а тут – як у маленькому мурашнику. Спокійному такому мурашнику. Там щось носять, там йде будівництво, там приїхали прихожани і щось розпитують… Нас запрошують у невеличке приміщення, на якому дизайнерська вивіска «Zhydychyn center». Якби я не знала, куди йду, то подумала б, що потрапила у мініофіс якоїсь солідної бізнесової компанії. Тут все розміщене комфортабельно і зі смаком.


На стелажах – релігійна література. Окрім молитовників чимало книг для дітей і праці сучасних філософів та богословів. Окремий стелаж – церковна атрибутика – хрестики, свічки, мед і навіть набори зі смаколиками, виготовленими тут же, на території монастиря.




Ще окремо – туристичні «фішки», гарні магніти. І маленький кавомат. Так, тут дійсно можна замовити каву, що для мене, затятої кавоманки, дуже і дуже приємна дрібничка.



[img]2_img_2614.jpg[/img

На розмову настоятель Свято-Миколаївської релігійної громади Костянтин Марченко прийшов, відірвавшись від поточних справ, яких тут чимало. Дещо стомлений, але усміхнений. Час від часу протягом розмови відривається і дає якісь розпорядження. Чітко, лаконічно і коротко. Все виконується моментально… Починаю розуміти, чому за відносно короткий проміжок часу це місце не просто розквітло, воно зруйнувало всі стереотипи про традиційну церкву і змусило говорити про себе далеко поза межами області.

Говоримо не лише про те, як занедбаний монастир став культурно-просвітницьким осередком. У традиційній Таблоїдній «кавовій розмові» дізнаєтесь, як дехто маніпулює вірою, чому в школах не потрібно викладати християнську етику, яку лабораторію хочуть створити на території монастиря і що пообіцяв усім отець Костянтин. А також трошки про магію, атеїзм і церковний «ОМОН»…

Традиційно, перше запитання: кава чи чай?

– Кава, американо. Коли немає посту, то з молоком. Хоча люблю в день декілька видів кави пити: з самого ранку з молоком, а десь потім біля обіду звичайну.

В соцмережах часто поширюють різноманітні цитати, і от одна з них каже, що піст – це не те, що в рот, а те, що з рота. Чи не здається Вам, що люди дещо маніпулюють цією фразою?

– На 90 відсотків. Сам вислів якраз несе суть, адже мова не йде про ковбаси та все інше. Йдеться про те, що Господь в період посту хоче наблизити людину до себе. Що це означає? Зробити її подібною до себе. А зробити подібною до себе означає, що людина має навчитися любити, продукувати якийсь позитив, от і все.

Супільство дуже змінилося протягом останніх століть. Як думаєте, чи трансформувалися якось десять заповідей?

– Вони актуальні. Якщо ми говоримо про якісь нові вияви різних пороків у сучасному суспільстві, то кожну з цих десяти заповідей можна розширювати і не буде такого пороку людського, про який би не говорили ці заповіді.

Ви думаєте, що дійсно реально жити і дотримуватися всіх десятьох?

– Реально хотіти по них жити і дуже часто багато що вдається.

У світському житті Ви були Іваном, а зараз маєте ім’я Костянтин. Як взагалі обираються імена?

– По-різному. Якщо ми говоримо про постриг, то є церковний календар, і кожного дня церква вшановує якогось святого. Найчастіше дають ім’я того святого, в чий день постригають у ченці, коли ти даєш обітницю Богу. Інколи буває, що людина шанує по-особливому певного святого, він їй є близький і на його честь беруть ім’я.

Ваше Ви обирали?

– Ні, мені його дали.


Якщо говоримо про імена, то зараз популярно давати дітям подвійні імена. При чому люди аргументують, що якщо тримати церковне ім’я в таємниці, то ніхто не зможе енергетично зашкодити або, як кажуть в народі, навести «порчу»…

– Люди в нас схильні все ускладнювати насправді. Але геніальність істини полягає в її простоті. Тобто абсолютно ненормальна якась позиція – давати два імені дитині, достатньо одного. Не бачу в тому потреби. А от стосовно «пороблено», то це такий примітивний манізм, який абсолютно немає ніякого відношення до реальності.

Побутує думка, що у вашому монастирі, одному з небагатьох, читають особливу молитву від чаклунських сил...

– Ну, я б не так ставив питання (сміється,авт.). В монастирі живуть ченці, які присвятили своє життя Богу, які є священнослужителями, тож вони моляться за будь-яку проблему. Людина приходить з якоюсь проблемою і, відповідно, ми за неї молимось. Якщо хтось приходить і каже: «Помоліться, будь-ласка, за моє здоров'я», то ми за неї молимось.

Ну, от приходять і кажуть: «Помоліться, бо мені пороблено»...

– Звісно, ми молимось за цю людину, але пробуємо повернути її в нормальне русло. Що я маю на увазі під нормальним руслом? Буває в житті, що наносять певний негативний вплив. Є Господь, а є і той, хто опонує себе до Бога. І є люди, які з Богом, а є люди, які йдуть не Божою дорогою. Я завжди кажу, що якщо ти знаходишся під божественним покровом, під покровом божественної благодаті, тобі нема чого боятися. В приклад ставлю фільм «Вій», коли Хома навколо себе малював крейдою коло, і та вся нечисть не могла до нього достукатись. Це ніби просто кіно, але, насправді, наповнене дуже гарною символікою.

Оця крейда, оце коло – це благодатний покров. Якщо ти живеш з Богом, якщо ти спілкуєшся з Богом, в твоєму житті є молитва, ти бачиш свої помилки, слухаєш голос своєї совісті, каєшся в своїх гріхах, ходиш до святого причастя, то тобі ніхто нічого не зробить. Якщо ти живеш, як тобі вважається за потрібне, думаєш, що є найрозумнішим на цій землі й тобі Бог не потрібен, ти не молишся, не знаходиш часу для цього всього, то завтра зіштовхуєшся з отакими проблемам, бо вони є в світі, церква їх ніколи не заперечувала. І ти тоді прибігаєш і кажеш: «Зробіть щось, проведіть якусь вичитку мені, помоліться…». Я завжди людині пояснюю, що їй можна допомогти, але не за допомогою магії. Якщо ти звик жити як хочеш, а з тобою щось сталось, то прибігаєш в надії, що ми тобі тут щось на вухо нашепочемо і ти собі щасливий побіжиш додому. Так-от, навіть від грипу за один день не можна вилікуватись. І тим більше, якщо ми говоримо про духовні якісь проблеми. Ми готові тобі допомогти, бо для того тут і є, для того і присвятили своє життя Богу, але давай будемо робити це правильно, не фантазувати, не вигадувати.

Мені завжди таких людей ще дуже шкода в тому сенсі, що вони дуже часто стають жертвами такого, як я називаю, релігійного аферизму. На них дуже легко заробляти, адже коли людина стоїть перед лицем якоїсь проблеми, вони будуть казати: «Ти давай приходь, я тобі буду зараз відробляти, буду тобі шептати, але за кожен сеанс ти будеш мені по сто гривень платити». Ми ж кажемо, що нам не треба нічого, нам твої гроші не потрібні. Ми готові тобі допомогти, але це має бути правильно. А правильно – це ми маємо з тобою усвідомити, чому в тебе в житті так сталося, де та дірочка, яка виявляється в тому, що ти не молився, що тобі було байдуже твоє релігійне життя, тобі була байдужа твоя душа, ти абсолютно про це не дбав. Тож давай будемо вирішувати проблеми, повертатися в правильне русло, от і все.

Однак часто ж буває, що люди самі винні у своїх невдачах. Вони можуть просто мати мерзотний характер, а спихати все на магію…

– Є така древня ще дохристиянська приказка, народна мудріть точніше: думай добре, говори добре, роби добре і буде тобі добре. Відповідно, якщо ти думаєш погано, говориш погано, робиш погано, ну то тобі і є погано. Бо ти сам це продукуєш. Тобто споріднене притягується до спорідненого. Якщо ти людина позитивна, то й збираєш навколо себе позитивних людей. Якщо ти сам - скнира і ходиш бурмочеш, що тобі всі не такі, все не так, ну то й буде не так.

Чи не надто зараз маніпулюють на вірі в потойбічне, адже уявлення про Бога дещо викривляється?..

– Я не є прихильником Рябошапки, звільненого прокурора, але фраза, яку він сказав, мені сподобалася. Він зауважив, що люди, які по складах читають, виявляється, можуть аналізувати правильно чи неправильно працює генеральна прокуратура (сміється,авт.). Тобто це з того ж розряду. Для людей, які свідомо не ходили в храм, свідомо не пізнавали, що таке православна віра, православ'я полягає в тому, щоб посвятити паску, набрати свяченої водички і взяти освячену вербу. І в кращому випадку ще носити хрестика і навіть вміти правильно перехреститися. Все. Ми розуміємо, що йдеться про якісь загальні речі. Воно має щось спільне з православ'ям, але суть же ж не в цьому. І от власне отакі люди і розмірковують про вищі речі.

Ми маємо зараз таку пандемію релігійної неосвіченості. Це процес незворотній. Якоюсь мірою десь і церква недопрацьовувала. Був певний період, коли не було катехічних шкіл і людям не пояснювали, що таке віра, що таке церква, тож ми маємо сьогодні, що маємо. Це ж не проблема нашого часу, це проблема віковічна. Пророк Осія каже, що «погине народ мій через те, що не має знання». А уста священника ці знання стережуть. Тобто ми десь теж несемо відповідальність за те, що сьогодні саме такий стан в суспільстві. Але все повернеться до нормального русла.

От дивно, але з одного боку подивишся на світ і, здається, що люди трохи від церкви відступились. А я вам кажу, що в нас з кожною недільною службою людей все більше і більше, і більше. І місцевого населення, і тих людей, яких ми привозимо з Луцька. От ми завжди возили людей нашим маленьким автобусом, він вже людей не вміщає, навіть привозить втричі більше, ніж здатен вмістити. І вже тепер по Луцьку їздить спарений автобус, бо людей стає більше. Тобто люди заходять в стан, коли віддаляються від церкви, а потім стикаються з серйозними проблемами, бачать, що їм ніхто не може допомогти, і все одно повертаються. І тут вже наше завдання надати їм допомогу. Ми – така, свого роду, інфекційна лікарня, яка всіх збирає. От є коронавірус в світі, а в нас тут свій коронавірус релігійний такий (сміється,авт.).


Кажуть, що кожен атеїст лишається атеїстом до першого падіння літака, в якому летить...

– Або на фронті солдати розповідають про такі речі. Коли починається обстріл «градами», коли потрапляють у пастку… Навіть коли ти умовно атеїст, то в такі моменти хочеться сказати: «Може ти все ж таки є там десь, то допоможи…». Може, це дивно звучатиме з моїх вуст, але я деколи кажу батькам, які приходять до мене за порадою, що дайте своїм дітям трошки побути атеїстами. Хай пограються в атеїзм. Я просто знаю, що він скоро закінчиться. Тому що ми, люди, шкодуємо, бо любимо, співчуваємо, співпереживаємо, а життя інколи дуже жорстко проїжджається по нас катком. І оцей атеїзм просто розвіюється, він не має в собі основи ніякої.

Якщо жити основами атеїзму, то виникає просте питання: для чого тоді любити в цьому житті? Маму, дитину, людину, яку ти просто любиш... Який сенс має це почуття, якщо воно не має ніякого якогось логічного продовження? Якщо ти не побачиш більше нікого, заради кого ти тут на землі готовий віддати своє життя. Для чого тоді любити і що це за почуття, де воно береться? Все досить просто, насправді.

Ви зачепили тему дітей, і от зараз в тих же соцмережах виникають дискусії щодо питання уроків християнської етики в школі. Адже не завжди інформацію учням подають в доступній формі. Інколи це роблять настільки різко і категорично, що в дітей виникає думка, що Бог – злий, він всіх карає. І замість поваги та любові виникає звичайний страх і нерозуміння…

– На мою суб’єктивну думку, вистачило б просто позабирати з шкільних дисциплін оте радянське надбання, де людина пішла від мавпи і так далі. І нехай би школа займалася шкільними предметами. А що стосується Закону Божого, то кожен священник мав би не просто прийти і раз в неділю службу звершити, а мусив подбати, щоб у нього при храмі була недільна школа, молодіжна група. І про речі якогось такого релігійного характеру все-таки треба говорити на території храму.

Школа – це школа, і якби ми ще були моноконфесійною країною, то логічно, що певні релігійні ази можна давати. А коли ми країна, в якій є багато конфесій і в одному класі сидять протестанти, прихильники московського патріархату, католики, атеїсти і прихильники Православної церкви України, то, входить, що ми самі продукуємо конфліктну ситуацію. Для чого це робити?

Це раз, а по-друге, діти все одно сприймають школу як школу. Вони протестують, бунтують, не хочуть вчитися, а ми беремо у всю цю площину ще вводимо Закон Божий і тим самим робимо ведмежу послугу. Діти почнуть сприймати храм і церкву як один з предметів, який їм абсолютно не хочеться вчити. Знову ж таки, для чого це робити? Свого часу таку фатальну помилку зробила колишня царська Росія і зараз федерація російська те саме роблять: вони церкву перетворили ледь не на міністерство у справах релігії. І народ повстав. Повстав не проти віри, коли бомбили церкви, а просто церква настільки злилася з державним апаратом, що люди, які його ненавиділи, так само зненавиділи і церкву й знесли це з лиця землі. Ми сьогодні робимо подібний експеримент на дітях. Для чого? Це робота, це покликання священника – організовувати приходські школи. І не треба розповідати, що він не має часу чи не може. Якщо він не має часу, то для чого приймав на себе цей сан?

У вас досить гарно саме для діток все зроблено. І майданчик дитячий дуже класний. Єдине, що інколи відлякує дітей в храмі – це буркотливі бабусі…

– Вони в нас є, але вони попереджені (сміється,авт.). Знають, що так робити не можна. Для цього ми створили волонтерську групу і пояснюємо, що багато хто приходить до храму вперше і не знає, що, де і як. Для того, аби вони почували себе зручно, в нас є «молодіжка» наша, і вони в спеціальних пошитих жилетах присутні на службі, тож з будь-яким питанням ви можете звернутися до них. Ці люди вам допоможуть, а якщо чогось не знатимуть, то напишуть записку нам, і я дам всі відповіді на ваші запитання.

Так само я окремо робив зауваження стосовно діток, бо нам, дорослим, тяжко стояти на службі. Тому не треба дітей смикати направо-наліво, якщо вони десь бешкетують, бо навіть канонічне правило православної церкви передбачає, що дітям можна бешкетувати в храмі. Якось одна жінка поскаржилась, що діти заважають їй молитися, на що отримала відповідь, що якби дійсно молилася, то нічого б не заважало. А коли ти насправді не молишся, а звертаєш увагу направо-наліво, то й помічаєш багато дурних речей.


Тут дуже важливий такий момент: якщо церкву приймати як якусь таку соціальну структуру, то тоді воно все грубо виглядає і має відповідні грубі наслідки. Мені дуже сподобалась одна думка французького православного філософа, письменника і богослова Жана-Клода Ларше. Я дуже поважаю його праці, бо вважаю їх дуже актуальними в житті, саме по психотерапії в контексті християнської віри. От він казав, що церква – це духовна хірургія. Відповідно, коли ми говоримо про працю з людьми, про працю з дітьми, з молоддю, дорослими, зі старшими та будь-ким, то тут до кожного треба дуже такий філігранний підхід. Нам же ж не стоїть задача, як в школі, просто вичитати свої дисципліни, бо в нас є стільки-то годин. Ми говоримо про порятунок. Хірург же ж не дивиться на людину, як на дрова. Він розуміє, що це – людина, і якоюсь мірою він несе відповідальність за результат своєї операції. Так само церква. Дуже багато нам закидають, що у вас стільки різних проектів, одного, другого, третього, а я вважаю, що це просто потреба. Кожен наш проект – Молодіжна платформа «Мирт», недільна школа, хор «Воскресіння», Жидичин-центр – це спроба дати людям можливість по-різному знайти себе в лоні церкви.

Ваш інформаційний центр дійсно дуже вражає, а він же ж дуже молодий відносно?

– Ідея зробити цей центр у нас виникла в червні минулого року, а вже на Успіння ми його відкрили. Тобто за два місяці.

Яке завдання цього центру?

– Я його називаю «Міністерство культури Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря (сміється,авт.). Це не просто паломницько-інформаційний центр, де ми приймаємо паломників, організовуємо свої паломницькі групи, надаємо якусь інформацію. Ми хочемо створити таку платформу, де зможемо збиратися, дискутувати, обговорювати різні теми. Я дуже мрію про літературні вечори, щоб тут творити такий осередок свого роду. Він ніби і в церкві, бо це монастирський проект, а з іншого ми його зробили таким частково світським, щоб піднімати питання, які турбують в буквальному розумінні наше суспільство. Це і патріотичне виховання, це якесь і етичне виховання. Тобто те, чим би мала займатися якоюсь мірою і держава, але я бачу, щоб їм там не до того, в них свої якісь потоки, в них своя політика. Я побачив, що рятувати українську православну націю ніхто не буде і нікого це не цікавить. І я для себе визначив: а чому це не може робити монастир, який завжди тим і славився? З одного боку є чернеча молитва як основа, як те, що дає силу, а з іншого боку – спроба говорити з людьми на їхній мові. З науковцями – на науковій, з літераторами – літературною мовою, з бізнесом – на його мові.



Знаю, що у вас ще є задум зробити парк…

– Ми вже його заклали, зробили такий амфітеатровий стиль, де основна площа знаходиться знизу, а далі стежки розходяться у вигляді амфітеатру. Тому навіть якщо ми будемо проводити якийсь масовий захід, то всі будуть стояти на голову вище один за одного і ніхто не буде нікому заважати. Ми знищили в нас оту радянську систему «десяток» чи «двадцяток», яка є абсолютно недієвою на мою думку. Тобто ми не просто визначили з числа парафіян десять чоловік, і вони ходять все життя такі важні, бо є «десяткою». А як прийти до храму поприбирати, то, виявляється, нема кому. Ми створили опікунську раду. Наша громада – це такий великий квадрат. І цей квадрат поділений умовно на десять квадратів. І кожен маленький квадрат – це якась відповідальність. Там – наукова діяльність, там – ремонт, там – прибирання, там – ще щось. І приходить людина та й каже, що, наприклад, може досліджувати історію монастиря. Все, вона автоматично стає членом опікунської ради, бо взяла на себе квадрат своєї відповідальності. І це не на все життя. Поки ти цим займаєшся, ти є в опікунській раді. Тільки ти цим перестав займатися, тебе це вже не цікавить, то ти автоматично потрапляєш за межі цієї опікунської ради. Це ж не обов'язково мають бути тільки люди бізнесу, як хтось може подумати. Абсолютно ні. Це – науковці, представники місцевої влади, люди, які люблять цей монастир, хочуть, щоб він розвивався, і люди, які готові частину як мінімум свого часу жертвувати для того, аби тут щось робити. От це і є наша опікунська рада. Вона вже рік часу функціонує.

Ми ж бачимо, які тут є зміни, як все потихеньку тут відбувається. Це все завдяки тому, що ми чітко і відразу маємо конкретно відповідальних людей по кожному напрямку. Хтось відповідальний за ремонт даху, хтось відповідальний за бруківку, хтось – за наукову експедицію, комусь до вподоби розробляти парк, хтось хотів зробити дитячий майданчик...

Які ще цікаві проекти втілюються?

– У нас задумів є багато. Якщо ми говоримо про весь комплекс, то в пріоритеті стоять реставраційні роботи. Це – найцікавіший проект, бо ми будемо так фундаментально робити ремонт даху, щоб цей Миколаївський храм, пам'ятка архітектури національного значення, отримав нове дихання. А з інтелектуальних, то в нас зараз два проекти. Перший – це літній лекторій, який формується, де люди зможуть й на конференції науковій посидіти, і просто приїдуть паломники й матимуть місце, де можна посидіти та перепочити.

Так само історична арена. З чого виникла ідея: у нас був місцевий краєзнавчий музей, адже Жидичин сам по собі дуже древній, можливо, навіть і древніший за Луцьк. Тобто історія насправді дуже багатюща. Цей музей знаходився в школі, а школа росте і вона вже не вміщає своїх дітей, тому відповідно постало питання, а куди цей музей подіти. І всі якби розуміють, що музей – це класно, але будь-який музей потребує хай і елементарних, але коштів, тому що його треба утримувати. А в нас є стара дзвіниця. Коли ще тут була російська церква, її перетворили просто на склад, і чого там тільки не було, все захаращене сміттям. Ми вирішили, що це неправильно. По-перше, це – пам'ятка архітектури національного значення, і вона, як мінімум, має бути в належному вигляді. Як максимум, вона має ще й функціонально використовуватися. А ми вирішили, що вона буде використовуватись не просто суто як дзвіниця.

Там буде три поверхи. На першому буде така потужна зона, де будуть проводитися тренінги, вона буде стильно зроблена з панорамними вікнами.

Другий поверх – це буде гарний музей, який ми будемо рятувати. Це буде музей не тільки монастиря, а й взагалі громади Жидичина. А на третьому поверсі буде і сама дзвіниця, і оглядовий майданчик, тому що там дуже гарний краєвид відкривається. Плюс ми хочемо, щоб в нас був не просто музей. Я це навіть музеєм не називаю. Я хочу, щоб це була така науково-історична лабораторія, де постійно буде щось відбуватися. Мене не цікавить створити ще один кабінет, де ми поклали експонати і вони там лежать, пилом припадають. По можливості я б хотів, щоб там були якісь змінні експозиції. Ми будемо запрошувати сюди науковців.



Знову ж таки я хочу, щоб ми говорили й говорили про нашу історію, щоб ми її досліджували, тому що отой бардак, який сьогодні робиться в країні – це результат нашого неуцтва. Але тільки критикувати людей та суспільство – це неправильно. Треба пропонувати шлях вирішення проблеми. От щоб нам не дорікнули, що ви там в монастирі сидите такі розумні, тільки знаєте, як поради роздавати, ми показуємо на практиці. Ми покажемо, який має бути музей в Україні. Я це називаю «нова українська якість».

Я часто їжджу на лікування через свою хворобу в Польщу і часто гуляю по Кракову. І коли я дивлюсь, як поляки шанують свою історію, як вона їх гуртує, я цим захоплююсь. Але мені Бог дав, мабуть, таку рису характеру – я не люблю просто мріяти. Я люблю ці мрії реалізовувати тут, де живу. І ми це тут робимо. Ми створимо з Божою допомогою цей музей, цю історичну арену, вона буде реально класна, я це обіцяю. Побачите, який буде парк Данила Галицького! Буде літній лекторій і цей Жидичин-центр. Буде класно!

Не так давно ви відкрили ще й підземелля?

– От це і є результат діяльності нашого «міністерства культури Жидичин-центра». Люди, які люблять історію цього монастиря, хочуть щось робити, копатися в землі, закатати рукава, забруднитися й досягли цього. Завдяки нашим активістам ми знайшли це підземелля, його впорядкували і ось воно загальнодоступне.


Банальне питання: я не ходжу на службу, а молюсь вдома, чи погана я для Бога?

– Звичайно, не погана, навіть якщо й не молишся вдома. Господь створив людину і він любить кожного. Але коли в мене болить зуб, я йду до стоматолога. Я можу сидіти вдома, пити пачками знеболююче до пори до часу. В підсумку зуб просто пропаде. Так само і церква. Що таке церква? Церква – це багаття. Ти один – ти свічка, гориш і дуже швидко згораєш. А Господь створив церкву як спільноту, ми про це мало сьогодні говоримо. Це спільнота людей, з'єднаних за одним інтересом, з'єднаних вірою. І коли тобі важко, тебе інші на руках несуть, тебе підтримують. Люди часто дивляться на церкву, як на такий радянський стандарт, куди ти прийшов, нікому до тебе діла нема, а тут ще тебе обізвали, сказали, що ти пройшлася, як корова, по килимку, по якому може ходити тільки Владика, і звісно, тобі вже не хочеться сюди приходити. Ну кому хочеться ходити туди, де тебе обізвуть, обдеруть на гроші і де ти нічого не зрозумієш? В таку організацію ніхто не хоче приходити. Але така організація – це не церква. Це негативні явища в церкві. Церква – це спільнота людей, які вчаться вірити в Бога, які відчувають його любов, які вміють один одному її віддавати. Це священник, який стоїть на чолі їх і об'єднує їх в молитві до Бога. Оце церква, отаку спільноту створив Христос. І до цього нам треба повертатися.

Яким Ви уявляєте Бога?

– Дуже хорошим і люблячим (усміхається,авт.). Я от його відчуваю, як люблячого, як того, хто поруч.


Ви ніколи не задумувались, як би склалося ваше життя, якби Ви не прийшли сюди? Маю на увазі до Бога.

– Якось навіть не задавався цим питанням. Маю просто як порівняти, бо 25 років я жив без церкви, без віри, мене це не цікавило взагалі. А тепер так. Та навіть тоді, коли я жив без Бога, я просто жив. Хотілося як і всім людям, мабуть, щось заробити, мати за що йти, за що пити (сміється,авт.). Чогось такого глобального в житті я не бачив.

Зараз мотивація інша. Там ти робив, бо хотів чогось досянути для себе. А тут я це роблю, бо як священник, так само бачу цю загальну розчарованість, несприйняття якихось речей. І мені просто хочеться показати, що церква вона з вами, з людьми. Вона не, як курка, гребе тільки під себе, типу принесіть нам гроші, принесіть нам гроші, принесіть нам гроші. Ні. Мені багато не треба. Я багато не їм, я багато й не з'їм (сміється,авт.). Мені треба авто, щоб його заправити, бо воно мені допомагає трішечки бути швидшим, бо багато є справ. А далі ремонтуємо церкву, ремонтуємо храм для людей. Я сьогодні тут є, завтра мене тут немає. Воно тут все залишиться, я ж штукатурку чи дах з собою не заберу (сміється,авт.). Ми робимо ці всі соціальні проекти, щоб будь-яка людина, яка буде наближатися до Жидичинського монастиря, вже відчувала, що про неї турбуються. Не догоджають, а показують, що є така місцина на землі, де вас люблять, де від вас нічого не хочуть по великому рахунку, просто хочуть бачити, хочуть знати, що ви є, хочуть за вас помолитися, хочуть вам простягти руку, хочуть вас обійняти. Отака моя мрія і мотивація.

А ви пам'ятаєте свої мрії до 25-ти років?

– Лікарем хотів бути. Я вступив у біотехнічний, але там не склалося через особистий конфлікт з дружиною ректора. Тому лишив навчання.

А були моменти, коли все ж таки сумніви виникали в тому, чи правильний обираєте шлях?

– На початку. Коли два з половиною роки я думав про цей шлях. Не те, що вагався, мені дуже було внутрішньо дискомфортно, що я можу своїм вчинком причинити біль людям, які мене люблять. В мене родина була така радянська, всі ці речі церковні для нас були дуже далекі. Ми не розуміли цього.

Батьки відмовляли?

– Не дуже відмовляли, бо знали, що це безнадійно (сміється,авт.). Така природня впертість є в мені. Але я бачив, що їм це було боляче. Зараз задоволені. Сюди приходять. Всі в мене на виду (сміється,авт.).

До речі, запитання, яке цікавить багатьох: чи є у священників зарплата?

– У звичайних парафіях є. В нас нема.

Хто її визначає?

– Кожна громада собі окремо в мірі своєї спроможності визначає. Ми – ченці, в нас зовсім інша специфіка. Я називаю нас «омон» - отряд монахов особого назначения, такий собі церковний спецназ (сміється,авт.). Ми самі себе годуємо, працюємо на полі, сапаємо грядки. Навіть не ставимо ціни на свічки. Люди приходять і при бажанні лишають пожертви.

Важко вислуховувати сповіді людей?

– Воно завжди відчувається. Я деколи жартую і називаю нас «Луцькспецкомунтранс» (сміється,авт.). Звичайно, важко. Тому що кожна людина – це особлива доля, особливий шлях. В момент, коли ти сповідаєш, то чудово розумієш, що це людина не тобі сповідається, а Богу. Раз вона про це говорить, значить усвідомлює, що є проблема.


Священник повинен бути психологом. Ти не можеш ним не бути. В тебе завдання таке. До тебе люди приходять і ти, як мінімум, маєш їх вислухати. Кожен священник повинен розвиватися. От я чому дійшов до того, про що ми говорили, що я люблю Жана-Клода Лошера читати. Я бачу, що це новий виклик для сучасної церкви. Психотерапія, як би воно дико не звучало, це наш профіль. Сьогодні у нас в багатьох депресія. І люди часто розгублюються. Кажуть, що людина біснувата. Та не біснувата, а має звичайний нервовий розлад. Жан-Клод з точки зору науки медицини, з точки зору віри, з точки зору православ'я якраз і вчить розрізняти, де є певний демонічний вплив на людину, а де є проблеми суто психологічного чи психічного характеру, коли в людини стався нервовий зрив, коли людина пронесла в собі якусь велику внутрішню трагедію і замкнулася в собі. Це ж не йдеться про те, що вона одержима бісами. А йдеться про те, що цю людину треба з того всього витягувати. Треба багато слухати, багато аналізувати, зрозуміти, де саме та точка, де їй болить і пробувати обережно не зробити їй боляче, а вивести з того стану. Це – священник майбутнього, на моє переконання.

На що ви перемикаєтесь, щоб зняти емоційне перевантаження?

– На тишу. Можу сходити погуляти, книжку почитати.

В одному з інтерв'ю ви розповіли, що вам навіть у коханні зізнавалися...

– Часто (сміється,авт.).

Як вдається викрутитися з такої ситуації?

– Людині треба пояснити, що от звідки може з'явитися така симпатія до священнослужителя? Він з теплотою ставиться до людини, а в нашому світі теплоти бракує. Він уважно підходить до людини, а в нашому світі, знову ж таки, цього бракує. Особливо це стосується жінки, бо часто жінка кинута чоловіком, обділена часом, увагою чоловіка. А тут вона приходить до священника, а він її уважно слухає, підтримує. От квітка за чим повертається? За сонцем. Так само і людина. Це треба правильно і, головне, вчасно все пояснити, щоб воно не зайшло туди, куди не треба.

Пригадайте три моменти в житті, коли вам було страшно.

– Три не пригадаю, а от останній – коли громада вирішила, що хоче бути в православній церкві, найбільше я переживав, щоб люди в якийсь момент не наробили великої біди один для одного. Бо я бачив, що є радикальна позиція з одного боку і радикальна позиція з іншого боку. Зараз, на щастя, все налагодилось.

А тепер пригадайте три моменти в житті, коли ви почувалися дуже щасливим.

– Коли я служив у Німеччині і вже повертався нарешті додому в Україну. Я навіть казав: довезіть мене до Ягодина, я далі пішки піду (сміється,авт.). З точки зору матеріальної мені було дуже комфортно жити в Німеччині, а я ще й жив у тій північно-західній Німеччині, там взагалі краса. Але на якомусь етапі я зрозумів, що мене почало злити, що в мене туфлі не в пилюці (сміється,авт.). І я захотів в Україну. Я зрозумів, що можу туди приїхати в гості, поколядувати там, але тиждень – і назад.

Традиційно, ваші побажання читачам.

– Думайте, аналізуйте, запитуйте. Ми відкриті!

***

Насамкінець трохи монастирських «родзинок»:

У монастирі знаходиться чималенька бібліотека. При цьому література, якою наповнені полиці, вас неабияк здивує. Окрім релігійних книг тут є зібрання української та зарубіжної класики, посібники з історії, міфи різних країн і навіть книга про давній фемінізм! Читальня хоч і невеличка, але дуже затишна.


Дітлахи, які відвідують недільну школу або ж просто приходять на службу з батьками, окрім яскравого дитячого майданчика можуть потішитися ще й маленьким зоокуточком.


На території комплексу стоять затишні альтанки, де теж можна посидіти й перепочити.

На свята в монастирі організовуючи багато цікавих заходів. Особливо запам’ятався минулорічний День святого Миколая. До діток, яких прийшло дуже багато, влаштували грандіозну забаву з частуваннями, подарунками і різними приємностями.



Свято-Миколаївська релігійна громада організовує та підтримує чимало соціальних ініціатив. Так, з початком пандемії, представники організували безкоштовний доїзд на роботу медиками.

У храмі під час служби часто працює фотограф. Тому важливі моменти для прихожан фіксуються на пам'ять.




7

Читати ще

Коментарі

Олександр

Цікаве інтерв'ю і супер фоткі.

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter