^{Текст: Валентина РОМАНИШИНА} 
 
Волинський художник Ярослав Жупанюк творить неймовірні пейзажі свого краю. Як і батько –  відомий український живописець, графік Володимир Жупанюк – любить відтворювати на полотнах природу, а з недавніх пір у його творчості з’явилась й історична тематика.
 
Ярослав розповідає про особливе сприйняття старих будиночків. Мовляв, вони – як літні люди: з ними ніхто не хоче мати діла, проте саме вони наділені особливою енергетикою та величезним досвідом.
 
Має Ярослав Жупанюк у своєму доробку й особливі роботи – митець розмальовує храми та пише ікони.
 

Місця в кольорі України

[img data=def]25_04_2016_1332767155/1.jpg[/img]
 
Люблю свій волинський край: бруднуватий, трохи дощовитий. Де б я не їздив, залишається для мене найкращим джерелом натхнення. Море малювати не тягне, воно мені і за душу не бере. Кругом шукаю те, що хоч би нагадує наше. Мій мольберт зі мною їздить завжди: сподобалось місце – зупиняюсь і малюю.
 
* * *
 
Часом кажуть, що на моїх полотнах якісь старі занедбані місця. Та для мене в сучасних будівлях нема ні природного кольору, ні душі.
 
* * *
 
Там, де жила моя бабця, сусіди між сусідами були відкриті, і люди подорожні вільно заходили, і бачили, хто в дворі. Це місця, з яких ще пісня лунає на свято і живе душа, де не закриваються люди між собою. Тому там є колір: колір старості, колір України. Це все для мене ностальгічне, тому його люблю.
 
* * *
 

«Улюблена хатка»

[img data=def]25_04_2016_1332767155/2.jpg[/img]
 
Малюю з нахилом на імпресіонізм. Хоч все реалістичне, але хочеться підсилити враження. Для мене цікаво чи це день, чи післяобідня пора, ранок, відлига…
 
* * *
 
Є будинок, який малював з різних ракурсів у різні пори року. Серія цих малюнків так і називається «Улюблена хатка». Любив ходити туди і весною, і осінню, і взимку. Зараз вже його знесли і збудували новий. Завжди стаю біля таких місць, от тільки їх стає все менше і менше.
 
* * *
 
Хотілось би надалі писати так, щоб це відповідало духові, українській романтиці. Дуже люблю Івана Марчука, який увійшов до рейтингу «100 геніїв сучасності». Його пейзажі для мене, як українська казочка.

[img data=def]25_04_2016_1332767155/4.jpg[/img]
 
* * *
 
Є багато нюансових робіт: десь сподобалось, як падає сонце, десь моросить, розтає сніг – відлига…
Дуже люблю, коли сніг тільки випаде, небо таке ж по кольору, і навіть звук не так іде…
 
* * *
 
Ті роботи, де старі хатки, це як розповідь про те, що й на старість світить сонце. Вони мають символічний підтекст. Старенькі будиночки, від яких всі в селі відцуралися, навіть не дивляться туди, а на картині – яке ж воно вийшло кольорове та гарне! Так, як і стара людина: з нею ніхто не хоче говорити, але яка ж в неї багата душа, скільки в ній кольору, досвіду і знань.
 

Як пишеться ікона?

 
Свого часу почав тягнутися за хорошими майстрами. Духовне життя стало тісно пов’язане з церквою та безпосередньо з іконописом.
 
* * *
 
В V-VІ столітті в церковному уставі був великий безлад. Тоді церква вирішила упорядкувати своє життя – від молитов, служби Божої, мелодійності співу до художніх розписів А до того стіни храмів розписували навіть пальмами і сюжетами із гладіаторських боїв. Були встановлені правила, які привели все до ладу. Для ікони теж були визначені певні вимоги: технікою виконання показати ціль, до якої людина повинна прагнути, і розповісти про шлях, що веде до цієї цілі.
 

Як розуміти ікону?

[img data=def]25_04_2016_1332767155/j3.jpg[/img]
 
В іконі – вся філософія і суть Божих Заповідей. Ціль проявляється в написанні лику і німбу. Люди високої духовної чистоти можуть просіяти. Саме це просіяння – ціль, до якої ми йдемо, світло, яке на іконі зображається як німб.
 
* * *
 
Лик зберігає закони схожості з людиною. Проте сама техніка виконання акцентує увагу на тому, що він світиться ніби з середини.
 
* * *
 
Далі відображається шлях до цілі. Одним з моментів цього є поза святого. Чи це воїни, чи мученики, чи просвітителі, чи богослови – в них любов, смирення, послух.
 
* * *
 
Ікона – це лінійний малюнок. Він не є живописним та багатоколірним. Лінійність тут як приведення до вищого ступеня порядку. Людина теж повинна привести в такий стан своє життя, для того, щоб потім бути з Богом, а заплетені орнаменти – символ безкінечності.

[caption][img data=def]25_04_2016_1332767155/j4.jpg[/img] Роботи батька Ярослава - Володимира Жупанюка[/caption]

Розпис храму

 
Свято-Покровський храм у селі Боржавському Виноградівського району  розписував шість років. Це був прекрасний період співпраці зі священиком. Ця робота вимагала великих фізичних та духовних сил. Всі малюнки були авторськими, крім чотирьох. Малювались ескізи, шились одежі для позування.
 
* * *
 
В ті часи, коли християнство було гониме, виник церковний орнамент, який май в собі безліч символів. Так виникли образи хреста, хліба, риби, колосків, виноградної лози , птахів… – все це має релігійний підтекст. На ці орнаменти теж самостійно розробляв ескізи.
 

Останні роботи: «Дух» і «Пам’ять»

[img data=def]25_04_2016_1332767155/j6.jpg[/img]
 
Народи всіх країн у всі часи воювали між собою, завжди була певна категорія людей, що боронила свою землю. В нижній частині картини зображено козацтво, яке було набожним народом, солдати першої та другої світових війн – під час вечірньої молитви. А над ними – ті воїни, що досягли лику святих: Володимир Великий, Микола Святоша, Федір Острожський. Всіх їх покриває Матінка Божа. І не випадково. Покрова в історії козацтва відігравала важливу роль, а тепер у нас в день цього свята відзначають День української армії. Орнамент вгорі – це як наша українська співоча цвітуча душа. Ісус Христос у вигляді промінця – як приклад жертовності: «Зібрались мої діди, прадіди та їхні прапрадіди на молитву. І просили у Бога хорошої долі для свого народу. І святі княжі наші з небес поглядали на них і тішились тій могутній незламній величі, що колись дарували своїм нащадкам. І Матінка Божа покрила своїм омофором те славне козацтво. І ніколи не згине та нація, тому що з Богом у серці від початку і до кінця».
 
* * *
 
Кожен чоловік мусить пам’ятати, що в нього є діти, дружина, батьки, Вітчизна. Приходить час, коли доводиться їх боронити. Війна, звісно ж, недобра річ: там і каліцтва, поранення, смерті… Сім’ї ж героїв теж мають свою пам’ять про тих, хто боровся за волю. От і виходить такий парадокс, що все ж таки, війна йде для життя в майбутньому. Та нехай краще в солдатських касках проростають пагони квітів, а всі живуть дружно і мирно.