^{Текст і фото: Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА}

Запорізький Муніципальний театр «Дім актора» Театр-лабораторія «Vіе» привіз до Луцька виставу. 

Показ відбувся 25 травня в Експериментальному театрі «Адреналін». Спектакль відвідала й журналістка Район.Культура. 

Моновиставу «Непробудження» створили за пʼєсою «Тіло, яке говорить» Джойї Баттіст. Працювали над нею ще на початку повномасштабного вторгнення. Її зрежисував Геннадій Широченко.

Хоч на сцені лише одна дієва особа – безіменна жінка (роль виконує Олена Павлухіна) – інші дієві особи постають на сцені крізь її спогади через записаний голос та відеопроєкцію. Творці вистави поставили акторку між двома прозорими полотнами, аби здобути ефект 3D. На екранах транслюються річка, яка є головним елементом вистави, галактика, силуети та обличчя людей. Над світлом, звуком та відеопроєкцією працювали Ігор Тиришкін, Сергій Богданов та Max1Rybalko. 
На початку вистави безіменна жінка бачить себе серед води. Вона вже не жива, її тіло понівечене синцями й різаними ранами. Жінка не в раю, не в чистилищі, але й не на землі. Вона десь у повітрі, в ефемерному просторі, де перебуває її енергія, почуття та спогади. У такому «непробудженому» стані вона чує голоси спеціалістів, що проводять огляд її тіла.

 «Вони хочуть знати, хто зі мною таке зробив. Якби я могла, я б їм розказала, але вони не чують мого голосу», – каже безіменна. 

Та глядачам згодом стає відомо, що жінка опинилася серед хвиль через коханого чоловіка. 

«Чую, як свистить дірочка на дні мішка, вона пропускає воду, вода піднімається, накриває мене, на мить здається, що вона заспокоює течіння. А потім вона бере мене за горло. Тиск акуратний, наче поцілунок в шию. А потім вона проникає мені в ніздрі, мені стає важко дихати. Несвідомий рефлекс, проблиски ясності, остання спроба вижити», – говорить вона. 

Це історія про домашнє насильство. Після побиття та удушення, коханий поклав її тіло у мішок і кинув у річку. Жінка померла від руки свого чоловіка, та навіть, усвідомивши свою смерть, вона не відчуває до нього ненависті. Тому що кохання – це ніколи не провина, не злість і ніколи не ненависть, переконана головна героїня. 

Вона згадує своє життя, дитячі роки, розмови з подругою та доленосну зустріч зі своєю половинкою. З ним вона побачилася в школі, коли їй було 16. Уже тоді вона вважала, що не заслуговує на нього – він видавався надто красивим і учениця думала, що не пасуватиме йому. 

Про перші й наступні удари від чоловіка вона нікому не розповідала. Жінка каже, що мовчала не через віру у те, що заслуговує на це. 

 «Просто це було кохання на межі. Занадто багато кохання. Потім я багато разів повторювала собі: занадто багато кохання», – пояснювала померла. 

З жіночої розповіді глядач розуміє, що рани героїня сприймала по-особливому з раннього дитинства. Намагалася триматися й не зважати на садна після падіння з велосипеда чи болісних хвороб. 

«Я хотіла проїхатися на велосипеді без рук і впала, обдерла шкіру на долонях і колінках. А коли я побачила себе у крові, я не злякалася. Так, мені було боляче, але не через падіння, а від приниження. Ось що я зробила: я приклала пальці до свіжої рани, обпеклась і змочила їх кров'ю, а потім провела ними по обличчю, прикрасивши себе, наче індіанськими знаками – по три червоні смужки на обох щоках. Якщо я маю повернутись додому пораненою, то нехай це будуть воєнні рани з уявної битви», – згадувала невідома. 

 Ця схильність не зникла через роки. Навіть патологію дівчина зустріла більш привітно, аніж навпаки. 

 «Я впала з лави від сильного болю в животі. «Апендицит», – сказали лікарі. А потім, повернувшись, я усім показувала свій шрам, горда з того. Нарешті у мене було щось, чим можна було похвалитися, щось, чого не було ні у кого іншого», – сказала вона. 

У підлітковому віці безіменна разом з подругою замислюються про смерть. Це не філософські роздуми про минуще і вічне, а романтизовані та бунтівні ідеї, на які тільки здатна молодь, що легко сприймає кінець, бо вона видається їм надто далекою і неможливою. 
 «– Але чому я маю померти? Чому я маю думати про це зараз, коли мені ще й немає двадцяти? 

– Бо всі круті люди вмирають у двадцять сім: Дженіс Джоплін, Курт Кобейн, Джеф Баклі… 

Хоча ні, Джефу Баклі було 30, коли він потонув у річці. Я хочу бути як Джеф Баклі, але не маю жодного наміру вмирати до 30». 

Дівчина дотрималася своєї обіцянки. Як і про пошук фатального і небезпечного кохання, як у Ромео і Джульєтти. Та вона ніколи не думала, що віднайде його в нормальності звичайної історії. 

«Я не думала, що чоловік, який мене так понівечив казатиме, що любить мене. Я дивилась йому в очі без страху. Ніколи не боялась твоїх рук, навіть якби знала, що вони можуть завдати мені болю. Я не думала, як кохання може поранити… Я мала б бути дуже дурною або дуже закоханою, що часто одне й те саме. Я такою була? Я була такою сліпою, що не побачила, як твої руки вийшли з-під контролю і пішли проти мене? Я була такою глухою, що не чула тих слів, що ти жбурляв у мене, наче стріли?» – питає себе померла.

Згодом вона чує інші звуки – голос адвоката її чоловіка. Той намагався довести, що рани тіло отримало вже перебуваючи у річці – від течії та твердих предметів. Від такої гіпотези у голосі героїні вперше виникає роздратування. Та найбільше ображає її не те, що коханий знущався з неї, а те, що він ніколи її не любив. 

«Ці сильні, але холодні та чужі руки мене знайшли, тому що я зачепилася за коріння дерев. А там усі чіпляються: тіла мертвих тварин, люди – усі в одному місці. Якщо ти не мишка, то не проскочиш. А він, перш ніж витягнути мене із води, взяв мішок, твердий, як камінь. Навколо нікого не було, він нахилився і прошепотів моє ім'я. Думав, певно, що там, всередині мішка, я ще жива з якогось дива. А потім він так потупив очі і дібрав губи, як роблять люди, коли емоція рветься з тебе, а ти запихуєш її назад у горло. Ти ж надіявся. Тепер, коли ти мене знайшов, надії більше немає», – додала про побачене жертва. 

З дитячих літ безіменна мріяла стати принцесою. Народитися у королівській родині не судилося, залишився шлях одружитися з принцом. Вона часто уявляла, як йтиме до церкви у весільній сукні своєї мами під руку з татом. Так і трапилося. Жінка потрапила до храму у маминій сукні, але в труні. Згорьована, проте мужня та сильна матір наполягала, щоб труна була відкритою. Синці намагалися приховати гримом, та це не дало успішного результату. Там і взяли її принца. 

«Адвокат намагався пом'якшити провину, казав, що це було випадково, що ми посварились, бо він хотів піти від мене. А все тому, що він нікого не любив, навіть мене. І це ранило мене, мабуть, більше ніж удари та ножі, ніж кулаки», – розповідала вона. 

Вистава проводить екскурсію для глядачів у глибини психіки головної героїні. Чому дівчина не тримає зла на свого вбивцю і чому допустила це, можна осягнути лише зрозумівши її анатомію душевного складу. Попри смертний та емоційно складний концепт вистави, творці намагаються залишити у ньому життєствердну ідею. Бо останні слова, які вигукує героїня: «Повертайся у момент, коли ти полюбила життя».