Доктор філософських наук Олександр Філоненко читав у Луцьку лекції про складові щастя, красу, любов, стосунки батьків і дітей.

Навчання відбувалося упродовж 12-13 квітня у спортивно-розважальному комплексі «Адреналін Сіті», передає Район.Культура. 

«У кожного своя стеля. У когось залізобетонна, у когось – скляна, в іншого – потріскана або кольорова. Та всі ми хочемо вибратися на неї. Є різні шляхи для цього: поламати її, або ж оптимальний варіант – вийти спочатку на другий, потім третій поверх. Це особистісний аспект», – сказав доктор економічних наук та фундатор Музею сучасного українського мистецтва Віктор Корсак. 

Олександр Філоненко є викладачем філософського факультету Харківського національного університету імені Каразіна. Наукову діяльність він розпочинав з математики та експериментальної ядерної фізики. 

«Загалом я любив цю справу. Потім трапилася перша катастрофа – я став філософом, почав займатися антропологією. І все було добре, але в якийсь момент почав викладати богослов'я. І це була ще одна зрада», – жартівливо мовив Олександр Філоненко. 

Філософа приваблювала церква ще з раннього дитинства. 

«У нас побудували дуже гарну церкву, і я розумів, що це дім для мене. Але була проблема, адже я не міг визначитися з професією. Меня хотілося бути клоуном, дресувальником, жонглером і шпрехшталмейстером – працівником, що веде циркове шоу. Але коли я вже 20 років викладав у Харківському університеті, я раптом зрозумів, що Бог все-таки любить нас. Він з’єднав усі ті покликання в роботі викладача. Мрія здійснилася», – додав він. 

Цінності, трансформація та незламні матусі 

Згодом філософ виявив, що його знання з антропології, теоретичної фізики та богослов’я мають прикладне значення в задачах теорії управління. Олександр розповів про основні компоненти, які має застосовувати у своєму житті кожна людина: людяність, трансформації, чесноти й цінності. 

Цінності зручні для формування угруповання, адже тотожні переконання передбачають однакові інтереси. Отже, з людьми, які сповідують твої інтереси, легше буде йти до своєї мети. 

«Зазвичай, ми прописуємо цінності компанії. Вони нам зрозумілі. А от чесноти – це віра, надія, кохання, мужність, справедливість… Ми не можемо їх декларувати. І проблема у тім, що ми їх не практикуємо. Треба створити простір, наприклад, на роботі, де людям буде приємно практикувати чесноти», – зазначив інтелектуал. 

Так само плутають поняття людського з людяним. Адже людяність – це риса, якою захоплюються і яку завжди вважають компліментом. 

«Це те, чим ми володіємо до останніх хвилин нашого життя, навіть якщо смертельно втомилися», – зазначив лектор. 

Також він наголосив, що дуже небезпечно розуміти людяність лише як ідентичність. Якщо ми сильно захищатимемо ідентичність, то у нас ще менше шансів на трансформацію – що є не менш важливим компонентом у розвитку. 

«Коли починається війна, ми захищаємо ідентичність. Що таке ідентичність? Це те, що ми відповідаємо на питання «Хто ти?». Поки ми захищаємо ідентичність того, що є, в той час виникає інша річ – трансформація. Усе дуже просто. Нам не хотілося б, щоб те, що ми захищаємо, залишалося тим, що було до війни, і стало іншим, хоча б з поваги щодо загиблих. У нас є серйозні причини сподіватися, що Україна буде не такою, якою вона була до того», – сказав Олександр. 

Отже, ідентичність – це про цінності які декларують. Трансформація – про чесноти, як способи бути щасливими та які варто практикувати.

«В Україні з’являється страшне абсурдне переконання: «Ми це зробимо після перемоги». Якщо людина так каже, то це означає, що вона взагалі не хоче брати у цьому участь… Що таке після перемоги? Це коли? Ця розмова дуже небезпечна. Як провести цю межу?», – поділився своїми турботами філософ. 

Олександр розповів історію про те, як під час повномасштабного вторгнення у Львові вирішували, куди перемістити вагітних жінок.  Вийшла заява про швидкісну побудову центру «Unbroken Mothers» («Незламні матусі»). Звернулися до австрійської компанії, яка спеціалізується на медичних закладах, до того ж у справах щодо іноземних біженців. У відповідь отримали: «Приймаємо виклик, через рік буде готово». 

«І це ось якраз та ситуація, коли зрозуміло, що через рік – задовго. Мами вже народять. Це не має сенсу. Мер каже: «Ми через три місяці його відкриємо». Через три місяці відкрили нормальний, сучасний центр, ціле поселення з фонтанами, дитячими майданчиками, ставком і церквою», – розповів Філоненко.

Тому Олександр порадив присутнім уявляти вагітну жінку, якщо у них виникне питання: на часі щось чи ні. Якщо у бізнесі йде процес, народження чогось суттєвого – це має народитися. Інакше воно помре. 

 Обов’язок, бажання і стоїцизм

Філософ вивів формулу щастя: потрібно розібратися з бажанням, рішенням та визначити, як його узгодити з іншими. Проте у ситуації радикальної невизначеності (такій, як війна чи коронавірус), люди обирають обов’язок, а не те, чого прагнуть. 

«Як кажуть стоїки, треба зробити контрінтуїтивний рух. Потрібно приставити ноги. Одна нога стоїть на бажанні, інша – на обов’язку. Оскільки сидіти на шпагаті незручно, тому багато людей поставили ноги разом і сказали, те що я хочу – це мій обов’язок. Але якщо криза справді велика, то надовго людини не вистачить – існувати за таким принципом», – пояснив Філоненко. 

Сам Філоненко навчався у багатьох науковців. Один із них наголошував своєму учню: найбільша проблема українців та росіян – у семантиці висловів. Адже російською «принимать решение» та українською  «ухвалювати» є неправильним. 

«Їх треба не приймати, їх треба робити. В англійській так і кажуть – decision making. «Я ухвалив рішення» – це жахливо. Якщо ви його ухвалили, то воно не ваше», – поділився думками публічний інтелектуал. 

За словами Філоненка, не існує людини, яка завжди б знала, чого хоче від життя. Про це говорили ще древні греки в Афінах у V стoлітті до нашої ери. Вони з’ясували: вільна людина робить те, що хоче. Головна проблема вільної людини – вона не знає, чого прагне.

«Буває, в житті все наче непогано. А потім ти прокидаєшся одного ранку і думаєш: та це не моє життя. Для чого я народився? Точно, заради тієї професії, щоб все життя виконувати свою справу. Над цим починають замислювати і плакати з 12 років… Я люблю історію про хасида Зусю із Аннаполя. Це відбулося у 18 столітті. Люди побачили заплаканого Зусю й запитали що з ним. Йому приснився Божий суд, де Бог поставив питання: «Зусику, чому ти не жив у життя Зусі?» – пояснив філософ. 

У дитинстві люди борються з цим станом, а з віком починають звикати. Бо так вже сталося, що ж поробиш? А якщо і хочуть комусь пожалітися, то часто чують у відповідь: «Ти втомився. Хочеш побачити справді страдницьких людей: голодних, хворих, поранених? Зберися і живи, як всі нормальні люди».  

 Сродна праця 

Покровителем Європи вважають святого Бенедикта Нурсійського. У V cтолітті Рим починав занепадати. Чоловік вирішив, що не готовий зв’язувати свою долю з помираючим містом, він хотів щасливого життя. Тому разом з іншими чоловіками, що займалися філософією, відправився у гори. Там він заснував чернечий орден бенедиктинців. Займаючись питанням щастя зі своїми прибічниками, сформулював девіз ордену: «Молись і трудись». Але «трудись» означало духовну практику, яка б допомогла пережити трансформацію. Вважалося, що щастя не можна пов'язати з фізичною роботою. Щастя – це душа, а тіло – для їжі та інших потреб.  

«Я щасливий, коли знаю процедуру, яка викликає у мене бажання, служачи якій, я щасливий. Це називається поклик або призвання, сродна праця», – сказав доктор філософських наук. 

Їхньою сродною працею стало будівництво монастирів. Поки римська цивілізація руйнувалася, вони зводили храми в горах не для того, щоб знайти прихисток, а тому, що вважали це своєю справою. Також вони готували пиво, але не вживали його, бо мислили, що саме виробництво напою є мистецтвом. Його смак оцінював окремий дегустатор, а інші навіть не куштували напій. 

«Нещасна людина каже, що її безталання трапилося через обставини. І ось коли їй набридне бути в горі, то вона не зможе розв'язати проблему, змінивши обставини. Бо своє нещастя вона забере з собою і в іншу країну. Тому потрібно повернутися в ту точку, коли ви вирішили бути нещасним і перевирішити це», – пояснив проблему Філонський.  

Повертаючись до тези «щастя – це шлях праці», науковець виділяє ще одну можливу причину людського незадоволення. У Раю щастя було перетворенням миру, а після гріхопадіння праця стала важкою. І люди вважають за краще не потіти, ніж бути щасливими. 

Другий день навчання присвятили відповідям на запитання слухачів. Присутніх турбували питання любові, другої закоханості та відносин з людьми у цілому. 

Три шляхи у випадку невзаємної любові

«У мене була знайома Світлана. До неї залицявся такий собі рудий Вася. Він багато що робив задля неї, але вона на це не зважала. Коли я запитав її, чи збирається вона унормувати якось їхні відносини, вона відповіла так, як може сказати тільки жінка: «Сама його увага мене ображає»», – почав Олександр Філоненко.

Що ж робити Васі? Заведено говорити про два шляхи. Перший – завоювати. Зірвати гарну квітку і поставити її у вазу. Спочатку рослина розцвіте, але з часом – зсохне і зав’яне. «І я задля цього так довго старався? Мабуть, помилився, був на емоціях і поспішив з одруженням», думає чоловік після кількох спільних років, коли половинка почала «в’янути». 

«Але вона не винна. Це ви все зіпсували, особисто ви. Ви зробили так, що стосунки в'януть», – зазначив філософ. 

Інший вихід – піти, постраждати й забути. Проте, доктор філософських наук виділяє ще один, третій шлях – зробити так, щоб умовна «квітка» розцвіла й була щаслива. При цьому не набридати своєю присутністю, зникнути з її поля зору та здалеку допомагати. 

«Це мужній вибір. Хтось скаже, що це страждальна позиція. Прошу, не відкидайте його одразу, як якусь маніакальність... Це справді нелегкий шлях. Але розумна жінка, якщо пощастить, помітить ваші старання. Здогадається, що всі ці роки її хтось любив. Я багато бачив таких щасливих шлюбів. Напевно, третина з них такими були», – розповів Олександр. 

Також він переповів слухачам слова італійського вченого Франка Нембріні. Люди схильні вважати, що якщо зустріли красу на своєму шляху, то більше ніколи її не побачать. Тому одразу обирають її та намагаються додати у своє життя. 

«Як ви дійшли до такого життя! Це пострадянська позиція: коли ви бачите чудову людину, то одразу вирішуєте одружитеся ви з нею чи ні. Якщо так, то починається атака, ні – забуття. Це істерична реакція, травма». 

Вчений переконаний: існує тисяча і одна варіація, ким ця людина може для вас стати. Справді дорога людина може бути другом, подружкою майбутньої дружини та ще безліч способів. Тому не варто одразу поспішати й чітко називати почуття, що між вами виникло. 

Українська школа і чому вона не ідеальна 

Олександр провів невеличке дослідження. У різних країнах він опитував місцевих жителів: що відбулося у 1953 році? Ті давали чітку відповідь – смерть Сталіна. Про це говорили не лише у слов’янських країнах, а й в Англії, Франції, Італії, Німеччині, Ізраїлі та Швейцарії. Проте ніхто не знає, що у той же день у тому ж місті помер композитор Сергій Прокоф’єв. Зі слів доктора, у день поховання композитора ніхто не прийшов до нього з квітами, бо принести їх не на могилу Сталіна було неможливим. А сам 1953-й став роком наукової революції. 

«Це означає, що в нас культура страху розвинута більш, ніж краса. Ми зраджуємо їй», – додав Олександр. 

Філософ переконаний: система освіти має містити у собі лише три принципи. Однак новини невтішні, оскільки українська школа програє у всіх позиціях. Філоненко серед ключів до вирішення кризи виокремлює педагогіку здивування. 

«Усі знання, здобуті людством, були набуті дуже здивованими людьми. Тобто людину щось здивувало, і вона почала щось робити, щоб розібратися у цьому. Коли ми чимось дуже здивовані, у нас запускається процес. Продуктивний процес. Здивування – це дуже добрий стан. Що таке шкільна програма? В принципі, нам дають знання, але забувають про точку подиву, з якої це знання народилося. Нас взагалі не збираються дивувати. І у дітей виникає нудьга, а з нудьги творяться жахливі речі», – пояснив науковець. 

До цього списку входить і емпатія. Зі слів Олександра, європейська школа визначила, що емпатія заважає шкільній програмі. Це проявляється навіть в особливо тривожному ставленні батьків та вчителів до підліткової закоханості. 

«Батьки наче і чекають цього особливого дня. Проте коли це настає, це завжди так недоречно. Ти розумієш, що вже можеш похоронити плани про школу», – пожартував лектор. 

Та все ж Філоненко знає чоловіка, який святкує цей день разом зі своїми учнями. Це президент однієї з італійських шкіл. Коли він бачить своїх учнів, що не набираються сміливості гуляти за руку по шкільному подвір'ю, то кличе їх у свій кабінет. 

«Він каже хлопцю: «Дивись, тобі пощастило. Це справжнє свято. Зумій прожити життя на висоті подарунка»... В італійській мові популярніший за «Ті amo» є вислів «Ti voglio bene», що дослівно означає: «Я бажаю тобі блага». І він запитує того підлітка: «Ти ж їй це сказав? Тепер подумай, яке благо ти можеш їй подарувати. Адже ці слова означають, що ти ніколи не помреш. Що ти можеш їй запропонувати сильніше за це?» – розповів філософ. 

Третій принцип – призвання. У школах його часто звужють до поняття профорієнтація, і це виконують не найкращим чином. Адже школа має допомогти дитині пізнати ту красу, якій вона буде служити й почуватися щасливою. 

«Але профорієнтація – це просто бліда тінь від призвання. Проблема в тому, що діти не говорять з вчителями про призвання. Бо в більшості випадків, вони вважають їх лузерами, у яких не склалося. Вони вважають, що їхні вчителі раніше теж хотіли бути космонавтами, лікарями, але в них щось в житті сталося не так й занесло в школу. Вони, звісно, люблять їх, жаліють, цінують, але дивно питати про призвання... Це катастрофа, тому що рейтинг українського вчителя низький. Потрібно провести роботу з перевідкриття вчителя», – наголосив Олександр Філоненко. 

Усі общини гинуть, якщо вчитель не є головним героєм ситуації, переконаний філософ. Якщо в культурі немає такого принципу, то вона гине. Тому Україна знаходиться в низькій точці культури.