«Після першого заняття з арт-терапевтичного живопису, мені наснився син. Він обняв мене за плечі і як раніше промовив: «Все буде добре»… Надія Олексіївна Мельничук прийшла на майстерклас з живопису в чорній хустці, бо ж знала, що долучитися до проєкту «Жива. Справжні історії кохання», який реалізується благодійним фондом «Сучасна Україна», запросили дружин та матерів загиблих Героїв, тож настрій був відповідний. А от на другому занятті жінку ніби підмінили – вона усміхалась і жартувала, як було раніше, до війни.

Це перший арт-терапевтичний захід, який організували у Павлівській громаді й перший майстер-клас з живопису в рамках всеукраїнського проєкту благодійного фонду «Сучасна Україна», що дійшов до сільської місцевості. 

Потенційні учасниці вагалися, чи долучатися до ініціативи, адже не вірили, що зможуть намалювати справжню картину фактично не маючи досвіду. 
Вже на другу недільну зустріч з художницею-наставницею Зінаїдою Петровс, із Володимира, Надія Олексіївна йшла окриленою – домальовувати своїх соняхів. Її задум легко вдалося втілити в життя і от вона охайними мазками промальовує жовто-сірі пелюстки соняшників. На картині їх – три, один від бурі й негоди схилив важку голову – надламаний. 

Так мама трьох дітей зобразила свій душевний біль і втрату сина Олексія, який пройшовши АТО і перший рік повномасштабної, загинув на Донеччині назавжди лишившись 27-річним. До війни він працював на Павлівському пивзаводі, але двічі довелось переривати професійну діяльність і брати до рук зброю. Нещодавно Олексія посмертно нагородили Орденом «За мужність» ІІ ступеня. Батька, який теж служив у війську з сином, вдалося повернути додому. Нині, вже разом, у сімейному колі, підтримуючи один одного, заліковують душевні рани. 

Ольга Піварчук втратила чоловіка Тараса на війні після 18 років подружнього життя, нині сама виховує 4 дітей.  Її картина про мрію, яку не вдалося втілити в життя. Вони з чоловіком були разом з ранньої юності і попри відносно молодий вік, часто задумувалась про гармонійні стосунки у старості. Ольга уявляла, як вони разом сивітимуть, дбатимуть про дітей та внуків, доглядатимуть родинне обійстя. Але війна перервала життєвий шлях коханого і тепер її підтримка – троє синів і донечка. 

Пригадує, що в Павлівку приїхала за чоловіком та двома старшими синочками. Відтоді сім’я поповнилась ще донечкою і меншим синочком, а село та люди стали рідними. Громада села допомогла пережити важкі часи – зібрали кошти й придбали житло, яке сім’я Піварчуків втратила після пожежі…

Каже, що малювала море, як символ нескінченності та непередбачуваності життя, а захід сонця на картині надихає задуматись про прожиті роки, про шлях, який вони пройшли разом з Тарасом. На картині вони з чоловіком – сивочолі. Вдивляються в далечінь на захід сонця. Тарасу було 38, коли він приєднався до Небесного війська, Ользі – 38 у цьому році. Їх гарна старість – тепер на картині.

Ольга Мацола втратила чоловіка 5 років тому під час антитерористичної операції. ЇЇ чоловік із поліського краю, де у кожному дворику є свій ставок. Після одруження, коли Юрій переїхав на Локачищину, мав мрію облаштувати ставочок, щоб рибалити там з сином.

З 15 по 19 роки чоловік служив у війську і коли приїжджав у відпустку, вони з маленьким сином ходили на рибалку. Тому на картині Ольги  - ставок із вербами та образ батька з сином, аби зафіксувати у пам'яті чоловікову мрію. Нині хлопчику – 9 років, він дуже нагадує батька і характером і зовнішністю, теж марить риболовлею, але нині компанію йому складає мама. Юрій Тишик служив у піхоті 14-ї бригади. Загинув у Луганській області, спочатку був мобілізований, а потім продовжував контракт за контрактом, аби бути поруч зі своїми хлопцями та боронити рідний край. 

Дармофал Софія Михайлівна з села Волиця малювала картину в пам'ять про 23-річного сина Сергія, який загинув на Донеччині 10 років тому. Попри роки, біль не зникає, тож на майстер-клас проєкту «Жива. Справжні історії кохання» йшла за новим досвідом та емоціями. Журиться, що тоді на війну брали молодих хлопців, до 25 років. Син загинув біля Мар’янки. 

Пані Софія об’єднала навколо себе дружин та матерів, які втратили рідних на війні у громадську організацію і вже 10 років вони проводять ярмарки, різноманітні заходи, аби зберегти пам'ять про синів та чоловіків. Підкреслює, що молодих хлопців, які не встигли збудувати сім’ю, народити дітей, забувають швидше, тому мамам доводиться нагадувати про їх внесок у боротьбу за Україну.

Син загинув 1 серпня, коли дозрівали зернові, тож на картині зобразила пшеничне поле і шлях, всіяний маками, що підіймається у небо.  Маки – символ скорботи за сином та усіма захисниками, що віддали життя у боях з ворогом.

Тендітна Олена Ющик тремтячим голосом розповідає, що момент, який перенесла на картину, прожила. У день смерті чоловіка вона стояла і довго дивилася на захід сонця – небо мене її відпускало. Запам’ятала, що небо було незвично багряно-червоне. Подумала, що, мабуть, буде мороз або вітер, але морозу і вітру не було – у той день загинув чоловік Валерій. 

Коли за два дні отримала звістку про смерть, одна жінка сказала: «Ваш чоловік зараз дивиться на Вас з неба» і тоді Олена зрозуміла, чому у той день, як ніколи раніше, так довго вдивлялася у небо. 

Валерій Ющик кілька днів не дожив до очікуваної відпустки й загинув поблизу міста Бахмут. Без батька лишилося троє дітей. Дружині був не лише чоловіком, а й другом. З дітьми теж були теплі і близькі стосунки. Мав гостре відчуття справедливості, тож з перших днів повномасштабного вторгнення дружина знала, що він піде боронити Україну. Дуже хотів зберегти життя молодих хлопців, синів, у яких ще все життя попереду. До війни був водієм-далекобійником – любив дорогу і техніку, міг зібрати автомобіль з «нічого».

Наталія Шульган із села Трубки Павлівської громади втратила на війні сина Віктора, який загинув у грудні 2022 року у віці 26 років. Коли малювала, хотіла спокою, щоб таке щось тихе було. Так народилася ідея намалювати польовий краєвид, бо син дуже любив ходити на природу з дружиною, гуляти поміж полів. 

Раніше пані Наталії хотілося спробувати малювати, вона навіть придбала картину за номерами, але не наважувалася взяти пензля – щоб не зіпсувати. На майстер-класі проєкту «Жива» можна було проявляти себе і відчуття кольорів, адже спочатку на поліетилені змішували фарби й вже тоді приклали його до полотна і домальовували сюжет, який проглядався. Жінці хотілося яскравих барв – і поле, і небо, і квіти, і птахи. Після того, як спробувала малювати під наставництвом професійної художниці, страх малювати зник і відчула, що це заняття дає можливість відволіктись і побути в особливому стані, який і звільняє, і наповнює. 

До війни Віктор, разом зі старшими братами та дядьком мурували печі, каміни, обкладали каменем. Спочатку з середнім братом пішли в тероборону, а потім коли формували 80-ту бригаду, долучився до війська. Звільняв Херсон, воював на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня.

Проєкт «Жива. Справжні історії кохання» об'єднує жінок, які втратили на війні коханих чоловіків та синів, знаходять у товаристві одна одної підтримку та розраду, вчаться проживати емоції через творчість, а зокрема живопис. За весь час реалізації проєкту на Волині участь у майстер-класах благодійного фонду «Сучасна Україна» взяло пів сотні жінок з усіх районів області. Виставки робіт відбулись у Луцьку та Нововолинську. 

За підсумками нової хвилі майстер-класів, які відбуваються у Володимирському районі, у червня відбудеться ще одна виставка, яка об'єднає роботи учасниць з Володимира, Нововолинська, Павлівської, Локачинської та Іваничівської громад. У Локачинській та Іваничівській громадах нині триває набір учасниць на майстер-класи, які відбудуться на початку червня.