Розповідати історії можуть не лише люди, а й будівлі, адже в минулому столітті було чимало культових місць, які пам’ятають усіх митців та чули не одну «заборонену» розмову.  Про це спілкувалися краєзнавець Олександр Котис та актор театру «ГаРмИдЕр» Павло Порицький у черговій відеорозмові, яку підготували організатори міжнародного літературного фестивалю «Фронтера».

Прогулянка, як і розмова, розпочалася на вулиці Степана Бандери. «Насправді історія ніколи не буває лінійною, в ній завжди є скачки», - говорить про минуле краєзнавець Олександр Котис. Одним з них стала Друга світова, адже повністю змінила «обличчя» нашого міста й не лише. За його словами, після війни залишилося орієнтовно 20 % корінних лучан. До речі, цікаво, що в деяких районах досі живуть внуки чи правнуки цих людей.

Досліджуючи архіви, краєзнавець виявив, що дуже багато людей з однаковими прізвищами живуть на «Красному». Тобто починаючи з 20-х років минулого століття ці будинки передавалися від одного покоління – іншому. 

Насправді Луцьк був дуже мультикультурним містом не тільки зі своєю історією, а й розвиненою культурою. Дехто вважає, що театр з’явився вже у радянський час, проте Павло Порицький спростовує цю думку. Насправді перші відомості про вистави у Луцьку датуються XVII століттям, до речі, цей вид мистецтва в Луцьк привезли єзуїти. Пізніше були різні аматорські колективи та театрів: український, чеський, два польських, аматорські єврейські студії.

Окрема локація – кіностудія «Волинь». Коли заходиш усередину, то здається, що тут «законсервували» час. Тут працювали відомі кінематографи, зокрема й Борис Ревенко. Його пам’ятає ще чимало лучан, адже чоловіка з старенькою камерою було складно не помітити на вулиці. Проте тут не лише «робили кіно». Фактично – це був осередок для творчих людей, які могли зібратися разом, поговорити про мистецтво та втекти від реального радянського світу.

Далі прогулянка вулицею Лесі українки та вулицею Кривий Вал. Саме тут, за словами Олександра Котиса, знаходилися відомі кав’ярні, пивні та цукерні, зокрема цукерня Мокка. Тут можна було придбати закордонну пресу, і саме тут вперше у Луцьку почали організовувати гумористичні вечори. Ця будівля пам’ятає й видатного поляка Юзефа Лободовського. Він був редактором часопису «Волинь» й багато значить для нашого краю, адже відстоював позицію україно-польського порозуміння. 

Завершується прогулянка й розмова у Парку культури та відпочинку імені Лесі Українки. До речі, колись тут відбувалися так звані «танці на болоті», де звучала доволі прогресивна, а часом й заборонена музика. Ці події радше можна назвати вечірками, але й вони важливі для розуміння того, як формувалося культурне середовища міста.  

1

«Ми хотіли, аби глядачі більше дізналися про Луцьк і його культурні контексти у ХХ столітті. Чим жили лучани, де збиралися, відпочивали, танцювали і вели богемні бесіди, хто творив середовище, кого пам’ятають культові у свій час місця і хто пам’ятає місця, від яких не лишилося сліду», — ділиться враженнями від розмови одна з ідейниць проєкту Анна Луцюк.

Цього року проєкт «Фронтера» реалізується за підтримки Українського культурного фонду, Луцької міської ради, громадських діячів Романа Бондарука та Богдана Шиби.

Довідка:

Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 р. як нова модель надання на конкурсних засадах державної підтримки та промоції ініціатив у сфері культури та креативних індустрій. Діяльність Фонду, відповідно до чинного законодавства, є невід’ємною частиною політики і визначених пріоритетів діяльності Міністерства культури та інформаційної політики України.