Співачка з Луцька поставила на місце «моралізаторів», які засуджують біженців

Співачка та авторка віршів Тетяна Власова жорстко відповіла коментаторам, які засуджують співвітчизників, яким довелося ховатися від війни за кордоном.

Допис про це вона опублікувала у фейсбуці.

«Натрапила вчора на черговий пост на тему «Ми залишилися в Києві, ми тут пережили страшний час. Я дуже рада, що у тих, хто виїхав, все чудово, але пліз, можна менше ваших фоточок-піроженок з тих місць, де ви перебуваєте».

Це цитати.

В коментарях своїй знайомій — яка, очевидно, зараз за кордоном і трішки обурилась через таке ставлення — авторка написала: «Не хворійте там, будьте здорові. Ми працюємо для вашого швидшого повернення!».

І знаєте, мені стало дуже гидко. І образливо. Не за себе.

Я подумала про Настю. Геніальну художницю, яка виїхала з мамою у Швецію, болісно переживає кожен день і висловлює це у своїх геніальних картинах, які потім продає по всій Європі, а гроші передає на армію. Зараз Настя з мамою робить велику виставку, присвячену Україні, і знову пропускає цю війну крізь себе. І я знаю, як Насті боляче, коли в коментарях їй дорікають тим, що вона виїхала з України.

Я подумала про Галю. Прекрасну співачку і викладачку вокалу, яка мужньо протрималась у Харкові кілька тижнів, а потім не витримала і виїхала з донькою. Я бачила, як вони плакали, коли виїжджали. Я знаю, як важко вони вибирались із Харкова і якими розгубленими спочатку були за кордоном. Зараз Галя знову співає і на Кіпрі збирає українською музикою кошти для України.

Подумала про Оксану. Яка написала дуже болючий текст про те, що день, коли вона перейшла кордон із малою дитиною, став найчорнішим днем у її житті. Я знаю, як Оксана, така маленька і така сильна, тримається. І яку величезну соціальну діяльність вона вже розгорнула в Польщі, об’єднуючи там українок, яких називає не біженками, а амбасадорками України по всьому світу.

Я подумала про Світлану, яка виїхала з України з кількарічною донькою і молодшою донечкою — в животі. Яка народжувала в іншій країні, з чужими людьми. Яка зараз дуже важко, але справляється з двома дітьми. А їхній батько свою новонароджену ще досі не бачив.

Я подумала про всіх своїх подруг і знайомих, котрих війна змусила виїхати з країни, яку вони так люблять. Залишити дім, рідних, свої речі. Поїхати в чужі міста, жити в чужих людей. Носити гуманітарну допомогу замість свого одягу. Жити в невідомості і не розуміти, коли можна повертатись. Не знати, чи буде куди повертатись. При цьому мати сили допомагати Україні там, де вони є зараз.

І мені стало гидко від того, що такі от моралізатори змушують їх соромитись.

Соромитись, що вони врятували себе і своїх дітей. Соромитись того, що зараз вони в безпеці. Почуватись за це винними. І боятися сфотографуватись у чужих містах, де вони живуть уже три місяці, щоб ненароком не розсердити умовну Ярину з Києва.

Я дуже радію, коли бачу фото моїх подруг з тих міст, де вони зараз живуть. Я тішусь, коли вони усміхаються і п’ють каву. Коли гуляють парком і граються з дітьми. Бо я знаю, що стоїть за цими фото.

Я хочу, щоб українцям було добре. І якщо моїм подругам за кордоном зараз потрібні їхні «фоточки-піроженки», якщо так їм буде трішки легше — я проситиму робити ці фото більше.

Не треба, будь ласка, ображати чи знецінювати людей, які через війну виїхали з України. Не треба порівнювати людські історії. Не треба ділити на «ми, які залишились» і «ви, які виїхали».

Ми всі переживаємо цю війну разом. Це наш спільний великий і страшний досвід. Давайте виходити з нього гідно».