Війна породжує дискусії та спонукає до переосмислення, мотивує до світоглядних змін та пошуків своєї самоідентичності. Війна змушує дивитись в корінь своєї історії та робити висновки. 

Українські інтелектуали розуміли, що рано чи пізно війна настане і «рускій мір» танками полізе в Україну. Писали про це і деякі російські класики. Але, на жаль, те що культура – зброя, українці усвідомили запізно. Саме так вважає український філософ, письменник, публіцист Петро Кралюк. Він як автор та науковець глибоко досліджує історичні контексти та знає, в чому сила українського слова.

У 2018 році Петро Кралюк був удостоєний премії імені Івана Корсака за книгу історичної прози «Синопсис». Зараз він входить у склад журі премії. 

Про цінність цієї нагороди, моду на українську літературу у світі та переосмислення російської класики, з письменником розмовляла журналістка Район.Культура.

– Ви перший лауреат премії імені Корсака. Що для Вас значила тоді ця нагорода? 

– Ця нагорода була важлива тим, що мала ім’я Івана Корсака, якого я дуже добре знав та шанував. Я вважаю, що ця людина зробила чимало на культурному полі і не тільки. Його історичні романи, з моєї точки зору, піднімали рівень національної свідомості наших людей. Премія імені Корсака стала нагородою за історичні твори. Частину моїх романів та повістей читав сам Іван Корсак і був гарної думки. Тому для мене ця премія стала знаковою та важливою. Я б навіть сказав так: із всіх літературних премій, які я отримав, ця премія для мене була найважливіша. 

– Яким ви запам’ятали Івана Феодосійовича? Може маєте в пам’яті історію чи спогад, яким можете поділитись? 

– Знаєте, я в різних іпостасях бачив Івана Феодосійовича. Ну передусім як редактора газети «Народна трибуна». Я пам’ятаю непрості часи, коли його хотіли позбавити редакторства. Це дуже довга історія, але треба сказати, що Іван Феодосійович умів тримати удар і попри ті всі біди, які організувала тодішня луцька міська влада, він зумів вистояти. Наскільки мені вдавалось, я допомагав йому в цій ситуації. Саме газета «Народна трибуна» стала першою газетою демократичного спрямування в Україні, яка мала легальний статус. Такої газети не було ні в Києві, ні у Львові, ні в інших містах.

Також запам’ятався Іван Феодосійович як письменник. Коли вийшли перші його твори, я на них звернув увагу. Я побачив, що це справді нестандартний автор. Шкода, що у 90-х роках він не працював на письменницькій ниві. 

Ми з ним завжди намагались підтримувати добрі стосунки, спілкувались. Я знайомився з його творчістю, він – з моєю. Ми обмінювались міркуваннями. Я б навіть сказав, що деякі постаті, про які ми говорили з Іваном Корсаком потім стали героями його романів. Це зокрема Михайло Чайковський (роман «Отаман Чайка»), Вячеслав Липинський (роман «Діти Яфета»), Юрій Болеслав (останній правитель королівства Руського, яке ми називаємо Галицько-Волинським князівством), Данило Братковський. У нас була така своєрідна творча співпраця. 

– Ви у складі журі премії імені Івана Корсака. Чи є якісь особливі очікування від цьогорічних текстів та претендентів? 

– Твори тільки почали надходити. Мені надсилають їх, але я ще не мав можливості повністю ознайомитись. Зараз не буду розкривати секретів, але справді є доволі цікаві твори і, мені здається, що для декого нинішній лауреат премії буде неочікуваним. Серед цих людей немає відомих фігур, знаних постатей, як це було в минулі деякі роки. Але є дуже-дуже гарні якісні твори. 

– Як Ви вважаєте, чи є місце подібним ініціативам як премія імені Корсака зараз, коли в Україні війна?

– Звичайно, в умовах війни різного роду культурні ініціативи, в тому числі й премія Івана Корсака, є потрібними. Чому Іван Корсак почав писати історичні твори? Бо він хотів, щоб його нащадки добре знали українську історію. Знали навіть постатей, про які мало хто говорить і мало хто знає. Якби таких Іванів Корсаків, таких бізнесменів і водночас культурних діячів, як він, у нас було більше, я вважаю, у нас би не було цієї війни. У нас був би дещо інший народ. Але, на жаль, маємо те, що маємо. У міру можливості треба цю ситуацію виправляти.

– Коли зараз на українську землю летять російські ракети, на вашу думку, чи є культура зброєю?

– Культура завжди була зброєю. На жаль, те що сталось у нас у 2014 році, а потім у 2022 році, це і є наслідки нашої, вибачте на слові, недолугої культурної політики. Якби влада і наш народ трохи по іншому ставився до української культури, до розвитку культурних цінностей та української мови, я думаю у нас би була дещо інша ситуація.

– У вас як науковця, філософа, людини, що глибоко працює з історичними контекстами, чи було розуміння, що росіяни розпочнуть війни? 

– Ну звичайно було. Може я скажу непопулярні речі, але зараз у нас говорять, що треба відкинути класичну російську культуру. Але я вважаю, що нам треба відкинути російські матюки й деякі інші, скажемо так, «артефакти» російської культури, зокрема російську попсу. А що стосується класичної російської культури, то принаймні деяку із неї треба знати. Ця класична російська культура багато що могла б підказати нам. 

Я не приховую того, що я є прихильником такого російського письменника, як Солженіцин. При тому, що він був російським шовіністом, ще у 1984 році, коли ще навіть не йшлось про розпад радянського союзу, він казав, що рано чи пізно буде війна між росією і Україною. Солженіцин попередив нас, що ця війна буде! Він навіть заповів своїм синам не воювати в ній. 

Я особисто не мав великих сумнівів, що рано чи пізно Росія на нас нападе. Були сигнали. Ще у 1991 році, коли створювалась Україна. Як себе в той час поводила російська верхівка? Як далі себе вела росія, зокрема в плані і культурної політики, і воєнної політики? Росіяни ж розуміють, що Україна – це є ключова ланка у розвалі їхньої імперії. 

Згадаймо слова Джохара Дудаєва, лідера Чеченської республіки, який сказав, що росія впаде, коли зійде сонце України. Україна завжди була промотором руху поневолених народів Росії. Це було 1917 році, коли в Києві відбувся з'їзд поневолених народів, це було і під час Другої світової війни, коли бандерівці створили антибільшовицький блок. Ну і це зараз відбувається, бо війна попри всі трагічні наслідки знову змусила підніматись поневолені народи росії. Принаймні відбулось вже два їхні форуми. Я думаю, що цей рух буде наростати. Тому не випадково росія напала на Україну. Вона бачить у нас екзистенціальну загрозу.

– На продовження теми про російську культуру… Ви пишете, що переосмислити російську літературу важче, ніж просто відкинути. Поясніть. 

– Дехто мене зараз звинувачує, що я є адвокатом російської культури, хоча задовго до цих суперечок я мав низку статей зокрема про Пушкіна. Я ще тоді говорив, що Пушкін Україні не потрібен, що це імперський поет. Але цього не чули. Я вважаю, що ми маємо не просто відкинути російську культуру, а маємо її переосмислити відповідно до наших українських культурних потреб. 

Не будемо забувати, що низка діячів російської культури є все-таки українцями чи на половину українцями за походженням. Наприклад Гоголь, Достоєвський, Солженіцин… При чому це знакові фігури. Без них би російська література не існувала б, принаймні в тому вигляді, в якому вона існує. Можна згадати художника Іллю Рєпіна, композитора Петра Чайковського, нобелівського лауреата Буніна (насправді його прізвище Бунєвський і походив він з української шляхти). В їхній творчості виявлялись українські моменти. Я вважаю про це треба говорити, а не просто відкидати. 

Я б сказав так: хіба ті російські солдати, які прийшли до нас, знають російську культуру? Вони й російської мови не знають… Якщо на них і впливала російська культура, то це різного роду російська попса, яка, на жаль, в Україні й далі процвітає. Чомусь ми не боремося проти російської попси, а боремось проти культури?

Російську культуру треба переосмислити, треба мати свій український погляд на неї. 

– Також ви писали, що зі світового простору російська культура нікуди не подінеться. Якщо ми навіть припустимо, що Україна таки переосмислить її, чи переосмислить світ? 

– У світі не відкинуть російську культуру, бо сприймають її інакше, ніж у нас. Хоча ми вважаємо головними російськими письменниками Пушкіна, Толстого, у західних книгарнях ви не знайдете творів Пушкіна, може інколи Толстого. Але найбільше там творів Достоєвського, який все-таки за ментальністю був українцем, а не росіянином. І те, що він писав про Росію, як на мене, варто читати й знати. 

Японія теж має дуже непрості стосунки з росією. Японія досі говорить про те, що росія забрала її території. Між ними немає мирного договору. Але в Японії вивчають творчість Достоєвського. Один мій знайомий польський дипломат часто мені говорив про Достоєвського. Я навіть сміявся над ним, мовляв, Достоєвський ж російський шовініст, який не любив поляків. І він погоджувався, але казав, що Достоєвський – це людина, що досить глибоко розуміла душу, яка могла передати такі речі, які ніхто не міг передати. Він не просто письменник. Він – філософ-екзистенціаліст. 

Звичайно зараз у світі теж буде відбуватись переосмислення російської культури і Слава Богу, але надіятись на те, що світ відкине певні постаті російської культури, не варто. 

– Зараз зростає інтерес до всього українського у світі. Цікаво чи зросте увага світової спільноти до української історичної прози? Я маю на увазі інтерес і читачів, і видавців. 

– Чесно кажучи, я поки що цього не бачу. Ну є інтерес до української літератури. Україна стала модною державою зараз. Принаймні у Європі. Але скільки цей інтерес буде довго тривати і наскільки він буде глибокий – от в цьому питання. 

У Польщі висунули Сергія Жадана на Нобелівську премію. Можливо, справді Жадану чи якомусь іншому українському автору вдасться її отримати.

Я вважаю, що письменникам варто скористатись цією підвищеною увагою до українського, але якби була підтримка держави. На жаль, я таку підтримку не бачу. Адже для того, щоб наших авторів знали, і нашу історичну прозу знали, необхідні переклади. За них треба платити… 

Потрібно, щоб українська влада проводила цілеспрямовану політику і робили переклади не тільки на англійську, а й на інші мови, наприклад, швецьку. Бо, як правило, отримують Нобелівську премію саме ті автори, твори яких були перекладені швецькою мовою. Тут потрібна державна політика, але її у нас немає. 

– Чи вплине війна на розвиток української історичної прози? 

– Я сподіваюсь, що історична проза буде розвиватись. Є попит на історичну літературу. Я вважаю, що це перспективна ділянка. Інше питання, як це все буде відбуватись. От наприклад, робота братів Капранових. Вони випустили мальовану історію України, а також мальовану історію української церкви. Зараз у себе на каналі імені Тараса Шевченка вони роблять, як на мене, дуже добрі ролики, де звертають увагу на ті чи інші аспекти історії і цим ведуть просвітницьку роботу. Є низка інших ресурсів, які так чи інакше звертаються до історичної тематики і в цьому контексті цілком зрозуміло, що і українська історична проза є затребуваною.

Інше питання – наскільки якісні тексти з’являються. Бо досить часто оцей інтес породжує попсові та поверхові тексти, які не є корисними. Наприклад, примітивне спекулювання на козацькій тематиці чи інших модних темах, це веде до появи не дуже якісної літератури. 

– Ваш «Синопсис» наприкінці має таку тезу, що «Наші люди виживають, бо мають своє». Чи не здається Вам, що ця фраза зараз набуває нового сенсу з огляну на трагічне сьогодення? 

– Україна не раз була в дуже важких умовах. У середині XVII століття в результаті воєнних дій, які велись на території України, за приблизними підрахунками загинуло близько 50-70% населення. Але, як бачите, Україна вижила. Можна говорити і про Першу світову війну, коли загинуло чимало українців на фронтах і з одного, і з другого боку. Можна говорити про Другу світову. Теж величезне кількість українців загинула. Про Голодомор і так далі. Справді, ми маємо якусь здатність до виживання. Незважаючи на те, що зараз війна, і у нас величезна кількість людей, як і колись, опинилась в еміграції, я вірю, що Україна вистоїть.