Життя «до»: Було дуже багато всілякого. 

Я в неділю тоді їздив у Львів, побачив своїх друзів. З багатьма тоді нарешті розвіртуалився. Дуже класна тусовка була. Згадував оце, коли сиділи і жартували, скидали одне одному дві гривні через Монобанк (гигикає, – авт). Потім пам'ятаю, як 23-го сидів в інстаграмі однієї дівчинки і думав, як запросити її на каву. Не написав!

Написав вже в березні, таки сходили на каву. Не знаю, що з цього вийде (зарум'янився, – авт). Хотілося океан побачити цього року, до мами полетіти у В'єтнам.

24 лютого: Почув звук – гучний шух-шух-шух. Мене трусило добряче, бо пролетіло над моєю хатою. Мені друг подзвонив, трохи говорили, то якось заспокоївся. Зараз вже страху майже немає. Сьогодні я прокинувся з фразою в голові: «Якби ти знала, яка ти красива, коли в собі не маєш страху» (виступили сльози – авт). Мене часом так пробирає, сорі. 

Я практично увесь час тут. В перший день, коли все почалося, в чатику «Гармидеру» було сповіщення: «Всі, хто може, приходьте, будемо облаштовувати приміщення для переселенців». Тут залишилися ліжка після вистави, плюс ми думали ще організувати спальники, але ще не дуже розуміли, що відбувається.

На другий чи третій день Іра Новосад подзвонила і запитала, чи можу я допомогти поліції і політати своїм дроном над містом. Це було трохи небезпечно, мене навіть хотіли підстрелити! Ми коли під'їхали на об'єкт, то там хлопець вже готовий був стріляти. Боялися всі: я – за дрона, а він – бо доведеться стріляти.

На третій день мене вже запросили в Ангар, щоб дещо шукати. Я сюди повернувся і вже більше не виходжу: займаюся пошуком речей, яких у нас немає, з-за кордону. Грубо кажу, сиджу на гуглі (гигикає, – авт). Попідіймали всіх друзів, хто може помогти.

Дістали навіть мого татуювальника з Кракова – людину, яка зробила мені перший партак, покалічила мене до кінця життя (гигикає, – авт). Тепер він – один з наших найголовніших волонтерів в Польщі.

Життя «після»: В перші дні було важко. Коли у тебе є запит, але ти не розумієш, що це, блят*, таке. Сьогодні, до слова, мене попросили щось там знайти. Ніхто не знає ні деталей, взагалі нічого. Я вже шукаю, перевіряю і починаємо грати в «Бінго».

Я роблю, що можу. Я не хочу, щоб після перемоги мене запитали про те, що я робив, а я такий: «Ну, в носі колупався». Я вважаю, що кожен має робити своє. Не всі мають бути солдатами, волонтерами, не всі мають збирати гроші, банально люди мають працювати, щоб наша економіка розвивалася. Всі ми є Україна і воюємо на своєму фронті.

Зараз я розумію, що після перемоги буде дуже багато роботи.

Олена Горєлкіна, СММ-менеджерка, волонтерка

Життя «до»: Пам'ятаю погано, що я їла, але добре знаю, що напередодні ми складали медіаплан: що постити на «Інвесторі», які робити фотографії, собі там переписувалися і сміялися в чатіку (гигикає, – авт).

24 лютого: Я до останнього не могла повірити, що війна почнеться. Моя війна стартувала з купи повідомлень в чатику «Почалося! Почалося!». Я не чула вибухів, трохи проспала. Лежу далі в ліжку, залізла в інтернет, побачила, що справді почалося, вийшла на кухню і така стою, а у мене вікна виходять на аеродром – там таке зарево, все палає. І я собі не можу зрозуміти, чи це кіно. У мене не було страху. Я просто собі подумала, що це так жахливо, що аж трохи красиво. Така була перша реакція.

То потім на тому адреналіні, який ще досі не вивітрився, пішла на роботу. Посиділи, подумали. Прийшла Оля (Оля Валянік – ред.) і сказала, що треба їб*шить. Наступного дня ми були вже на Ангарі.

Ми відразу влилися в цей рух і все. Спочатку мені дуже хотілося поплакати, не те, що там «О Боже! Війна почалася». Мені просто дуже шкода діток. Коли я бачу діток, то вони мене найбільше розчулюють. Але я не можу! Я вже який день включаю собі сумну музику, дивлюся новини, але не можу поплакати. Це не дуже добре, але психолог сказав, що якщо у тебе натомість є гнів і агресія, то все нормально – організм так зі стресом справляється. Тому я перед сном не плачу, а уявляю, як я повільно прострілюю москальські штуки.

Життя «після»: Зараз я теж сммлю, тільки вже для волонтерського штабу, веду сторінки Олі Валянік. У нас тут є цілий кібербатальйон з керівницею Ірою Новосад, Олею Дацюк, Елею Серкожаєвою і ще підпільні сторінки, з яких я перерепостю дописи. Всі ми пишемо пости, складаємо списки потреб. У нас – дуже згуртована команда: Юля (Юля Яцун – ред) збирає потреби, потім Еля складає ці списки в таблицю, передає мені і я вже тоді формую пост. Потім ми все це розшеруємо. У нас через це вже полягло дуже багато ботів, які згодом воскресають.

У нас паралельно з кібербатальйоном є молитовний батальйон. У нас там є Святе Письмо, і, коли нас покидають сили, ми його читаємо і йдемо далі працювати.

Мені зараз найбільше допомагає почуття гумору. Воно і так в мене було, але стало трохи чорніше. Поки я можу з якоїсь жахливої штуки знайти щось, з чого можна зробити мемчик, значить я в строю. Якщо у мене це пропаде, значить, мене перемогли. Поки що мемний батальйон теж працює!

Якби могла, я б, певно, і стріляла. Не дають! Поки я стріляю тільки стрілками на очах і дописами. Я здуріла б, якби взагалі не була причетна до цього. На початку, коли у нас був сформований штаб, до нас приходили волонтери і просилися їх взяти. Я прекрасно розумію, як це – коли ти тупо сидиш і нічого не робиш. Це ж може поїхати дах! Але коли ти в процесі, в роботі з прекрасним колективом, це легше.

Креативна армія Волині

Завдання креативної армії Волині – тримати інформаційну оборону нашого партизанського краю, показати через незалежний контент наскільки волиняни міцні духом. Їх основна зброя – талант: товариство об'єднало дизайнерів, відеографів, організаторок івентів, щоб задокументувати історію і створити документальний фільм про події, які зараз відбуваються на Волині.

Оксана Цимбалюк, ідейниця телеграм-каналу «Креативна армія Волині», практикиня самопізання

Життя «до»: Я була з тих, хто не вірив, що взагалі ця війна відбудеться. Це було до того моменту, поки не поїхала в Київ 13 лютого на концерт «Крихітки». Побачилась зі своїм другом . Його дружина працює в провідному ЗМІ, тому інформаційно щодо українських подій він був добре підкований.

Ми спілкувались, і він сказав, що взяв снікерс з тривожної валізи. На що я здивовано відповіла: «Яка валізка, Міша? Ти що, з глузду з'їхав? 21 століття, яка війна?». Міша переконав, що в нас сильна армія, і якщо це станеться – Україна впорається.

Передчуття змін та трансформацій було напередодні потужним, але я не знала, чи це станеться в особистому житті, чи в професійному. «Так, як було раніше, не буде» – відчуттєвий лейтмотив тижня напередодні.

23 лютого ми зібралися з дівчатами з агенції FeelGood, щоб продумати нову стратегію розвитку. На той момент в нас були скасовані всі івенти, було зрозуміло, що треба щось змінювати. Ми давно цього хотіли, і 23 лютого до ночі сиділи у мене вдома і розбирали свої скіли та роботу на молекули.

Вкінці я дістала метафоричні картки і кажу: «Дівчата, давайте подивимося, де наші внутрішні ресурси зараз?». Нещодавно зрозуміла, що кожній випало те, що з нею сталося після 24 лютого.

24 лютого: Прокинулася через вибух. Була вдома сама. Отримала повідомлення від свого друга, який якраз тоді був в горах. Написав: «Війна походу почалась».

Перше усвідомлення було сильне, а потім – такої ж потужності заперечення. Зверху сусіди гучно бігали, а я лежала в ліжку. І у мене виникло три думки: добре, що у мене немає чоловіка та дітей, бо це більша відповідальність (зараз так вже не думаю).

Друге – тепер ми нарешті навчимось жити в моменті «тут і зараз», і що всі проблеми «до» втратили свій сенс і це були не проблеми. І третє – добре, що я займаюся своїм психічним здоров'ям і напрацювала внутрішню опору.

Як бачимо, зараз багато людей не витримують цього інформаційного ззовні та емоційного зсередини потоку і не знають, що з ними відбувається, і важко проживають ці стани.

Життя «після»: Зараз я допомагаю, чим можу, зі свого надлишку, не втрачаючи себе емоційно і фізично. Мої сильні сторони – це комунікація, тексти, психологічна підтримка. Я вмію спілкуватися з людьми та передавати інформацію, транслювати її в різний спосіб: словесно, через соцмережі і живі діалоги.

Тому в перші дні війни я воювала з дезінформаторами в чатах ОСББ, в родинних чатах, у фейсбуці та інсті, бо було дуже багато фейків. Для тих, хто виїхав, я показувала, що відбувається у нас в Луцьку.

Паралельно допомагала справитись зі своїми емоціями тим, хто звертався. Ми з Танею Зубрик вирішили, що треба знімкувати місто і роботу всіх волонтерів, поліції, військових, щоб зберегти історію, яка творилась на наших очах.

Те, що у місті взагалі не висвітлювалися події і не було правильної комунікації зі сторони Луцькради, обурило мене як лучанку. Тому ми зв'язалися з пресслужбою поліції та отримали дозвіл, щоб знімкувати Луцьк.

Тетяна Зубрик, організаторка івентів, ідейниця телеграм-каналу «Креативна армія Волині»

Життя «до»: Моє життя до війни було дуже насиченим. Багато проєктів, які ми реалізовували з командою агенції FeelGood, безліч спілкування з людьми, робота нон-стоп, адже ми готувалися до весільного сезону, який мав успішно стартувати після Пасхи, продовжували ребрендинг нашої агенції.

Ось навесні хотіли оголосити про цікаві зміни «Філгуда». Саме 23 лютого ми зібралися з командою на стратегічну сесію і мали багато класних планів на цей рік. А ще (хоч і прозвучить це дуже епічно) я тільки зайнялася відновленням режиму сну, мала успіхи у своїх експериментах і навчилася засинати до 00:00.

24 лютого: Напередодні не вдалося заснути до 00.00. Я читала новини, і тривога мене не покидала до 4-ої ранку. І тут я почула, як літають літаки.

«Навчання», – подумала я. Але тривога в тілі зростала. Вирішила, що я себе накручую, відклала телефон, випила таблетки мелатоніну (бо спати так і не хотілося, а на ранок було купа справ) і просто вирубилася.

Біля 8 ранку до мене додзвонилася подруга Оксана Цимбалюк (на телефоні було багато пропущених від мами та друзів) і спокійним тихим голосом сказала:«Ти не лякайся, але почалася війна…».

Життя «після»: Кілька днів я не могла прийти в себе. Взагалі не сприймала реальність і чекала, що настане оце очікуване «завтра», коли скажуть, що Україна перемогла.

Завтра наставало, але ситуація не змінювалася. Сидіти на місці і спостерігати я не могла. Зустрілися з Оксаною і почали думати, чим можемо бути корисними своїй країні.

В інстаграмі я побачила сторінку Креативних сил України. Я тоді долучилася як піарниця та організаторка в робочі чати, але там здебільшого створювався загальний контент про Україну.

Оскільки у Луцьку та на Волині не було активних бойових дій, то про наш регіон ніхто не робив матеріали. Я почала моніторити місцеві ЗМІ, роботу пресслужб – і це була або статистика, або загальна інформація по Україні.

А на той час я уже знала про штаби волонтерів, про те як місцевий бізнес перепрофілювався і допомагає нашим військовим. І мені захотілося це задокументувати.

Подзвонила фотографу Вові Хомичу і відеографу Саші Солов’ю, хлопці підтримали ідею. Також долучилися Настя Щира та Павло Луцака, луцькі дизайнери та художники.

До речі, дизайнер Андрій Бочаров створив логотип Креативної армії Волині на чорно-червоному фоні. Ми отримали офіційну акредитацію від обласної влади та підтримку нашої поліції – і почали збирати матеріал для документального кіно.

Декілька тізерів уже можна переглянути на нашому телеграм-каналі. Ми хочемо, щоб історія Волині увійшла в загальну, щоб люди знали, який ми крутий тил. Сьогодні, до речі, нас похвалили за наш крутий контент. І Креативна армія Волині братиме участь у фотопроєкті про війну в Україні.

У партнерстві з Depositphotos, Міністерством закордонних справ України та Міністреством культури та інформаційної політики наразі створюється єдина центральна офіційна фотобаза про війну.

Фото зможуть використовувати урядові структури, українські та міжнародні ЗМІ, волонтерські та громадські організації, дипломатичні представництва, можливо навіть, як доказове підґрунтя для міжнародного трибуналу.

Мова йде про фото як з фронтових міст, так і з тилу. Дуже раді бути залучені до такої ініціативи. Загалом хочемо розширити цю ідею і не лише документувати історію, а й створювати нові класні проєкти, мета яких нагадувати про війну, яку розв’язала росія проти України і після нашої перемоги. Бо коли закінчиться війна – роботи теж буде багато.

КРЦ «Адреналін Сіті»

Раніше у приміщенні Адреналіну звучали дитячі голоси, гуділи атракціони, крутили кіно і збиралася черга до Музею сучасного українського мистецтва Корсаків.

Змінилося хіба те, що черга до музею стоїть з містян, які хочуть навчитися стріляти, крики дітей чути з центру допомоги біженців, а митців запрошують долучитися до «Арт-батальйону».

Анна Єкименко-Поліщук, буктюберка, менеджерка з комунікацій у «Фронтера», волонтерка

Життя «до»: 22 лютого ми мали зум з Еллою Яцутою (директорка Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера», – ред), говорили про «Фронтеру».

Комунікували з луцькою резиденцією, оскільки наші події мали трохи збігтися в часі – це червень, початок літа. Ми хотіли обговорити співпрацю між нашими організаціями, потім розказати про це людям. Навіть обмінялися думками, в кого і які будуть письменники.

Це – мій найяскравіший спогад, бо буквально за два дні до війни ми говорили про фестиваль. Я купила нову камеру для блогу, зняла навіть два відео. Зараз на цю камеру фотографую діток, з якими тут (в артхостелі «Адреналін» – авт.) працюємо і для яких проводимо майстер-класи.

24 лютого: Я почула вибухи. У мене була трохи складна історія. Мій чоловік Віталік виїхав на роботу. Я зрозуміла, що вибухи почалися якраз на момент того, коли він був десь біля машини. Я страшенно перелякалася не за себе, а за чоловіка, який десь біля вибухів. Він повернувся і сказав, що у нас почалася війна.

Я, чесно кажучи, в Луцьку досі в це не вірю. Зараз відмежувалася від новин. Я слідкую за подіями, але не дивлюся відео з Маріуполя, Чернігова. У мене мама і тато з Чернігівської області, і в них там досі живе родина, вони досі переживають увесь жах.

У перші дні, коли писали, що в селах їздили танки, то нам родичі писали, що дядько з них жартував: «Хлопці, ви б причепили щось, щоб орати землю, бо їздите туди-сюди без плуга!».

Я намагаюся менше споживати цієї інформації, бо розумію, якщо буду це читати, то не зможу бути ефективною і допомагати людям тут.

Я вчора вперше вийшла у місто за час війни. У мене зараз живе подруга з Києва, я хотіла показати їй все.

У мене такий дисонанс: ми йдемо в Луцьку, вчора така погода класна була, так красиво, спокійно, можемо взяти каву, але з розумінням того, що зовсім-зовсім поряд, в сусідніх містах, люди просто перебувають в окупації і там йде війна.

Мій мозок не звикся з думкою, що бойові дії ведуться дуже-дуже поряд.

Життя «після»: В перший день ми поїхали в село, бо не були готові до того, що відбувається. Ми пробули кілька днів там, зрозуміли, що Віталік не придатний до служби в армії.

Ми не могли нічого не робити, але і як підприємці вести бізнес теж не здатні, бо у Віталіка – івент-сфера, у мене – інформаційні послуги.

Ми пішли на навчання сюди, і Тетяна Іванівна, директорка бізнес-академії РМВА, завела мене в артхостел «Адреналін», який безкоштовно розмістив вимушено переселених осіб та біженців.

На той момент тут не було багато людей, директорка Альбіна Іванівна нас прийняла і, відповідно, вже понад два тижні ми тут кожного дня. У нас є один вихідний в тиждень, коли нас примусово виганяють, щоб ми не вигоріли і трохи відпочили.

Я оце жартувала, що під час вихідного роблю більше, ніж в будні: вчора добули собачий корм, спортивні штани, білизну для жінок.

В центрі ми займаємося багато чим: адміністратори селять людей, а ми шукаємо, як закрити потреби тих, хто до нас приїжджає. Ми найбільше працюємо з дітьми, бо вони тут закриті, батьки не вивозять їх звідси. Їм потрібно чим займатися, тому ми шукаємо волонтерів, які роблять майстер-класи.

Ми робили навіть день іменинника, бо в березні у нас аж четверо іменинників від 6 до 17 років. Керівник театральної студії «Бешкетники» Вадим Хаїнський проводив майстер-клас з акторської майстерності, діти були дуже задоволені.

Ми багато слухаємо, намагаємося підтримувати. Для мене важливо бути корисними, бо ми – тил. Ні я, ні Віталік не можемо бути корисними у війську, бо будемо баластом, а допомагати таким чином – це дуже важливо.

Катя Михалюк, керівниця відділу фондів у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків

Життя «до»: 23 лютого ми відкривали ще виставку «Стіна». Це була середа, всі пили шампанське, всім було класно. 24 лютого я хотіла піти на секонд-хенд і купити собі одяг. Ага, купила! (гигикає – авт).

24 лютого: Прокинулася близько восьмої ранку від того, що мій молодший брат говорив зі своїм другом про початок війни. Я собі думаю, що він щось таке дурне говорить, далі заснула.

Прокинулася о 12 годині, зайшла в телеграм і бачу купу повідомлень від подруги: «Мені страшно», «Я не знаю, що робити». Я ще тоді не знала, що відбувається.

Зайшла в якусь спільноту, там 200-300 повідомлень про війну. На підсвідомому рівні це було зрозуміло, що почнеться війна, але від того дня, я думаю, в українців почалося нове життя.

Тоді я відразу сконтактувала з музейниками і ми почали евакуювати всі твори мистецтва, які у нас були. Вже о 20-21 вечора музей майже був повністю евакуйований.

Було дуже страшно виїжджати на роботу і прощатися з мамою. Це єдиний раз, напевно, коли я плакала від розуміння того, що це – війна.

Життя «після»: Певно, я не до кінця розумію масштаби війни, бо у нас трохи спокійніше. Я не чула тих вибухів, не відчуваю цього страху перед вибухами, але чітко розумію, що зараз вмирають люди, ґвалтують жінок, вбивають дітей і всякий жах відбувається на сході та в центрі України. Мене тішить зараз згуртування та патріотизм.

Перші дні війни були дуже страшні для нас, музейників, бо ми спостерігали за художниками і митцями, музикантами, письменниками. Всі по різному реагують і ми вирішили зробити проєкт «Арт-батальйон». МСУМК започаткував проєкт, який передбачає щоденні концерти, літературні зустрічі, вистави, перформанси, майстер-класи тощо.

Віктор Корсак, голова ради директорів Volwest Group, організатор курсу із тактичної медицини та бойової підготовки

Життя «до»: 23 лютого я відкривав виставку ужгородського художника Павла Ковача. У нас зібралось дуже багато митців, ми з ними повечеряли. Ми розійшлися буквально за кілька годин до того як вранці мені зателефонувала мистецтвознавиця Зоя Навроцька і сказала, що бомблять Київ.

24 лютого: Стало тривожно, коли почув, що кілька разів гримнуло. Страху не було. Стало зрозуміло, що відбувається, хоча я не вірив, що війна почнеться. Вважаю, що тільки непритомна людина, маючи в себе 150 тисяч солдатів ризикне почати воювати з 40-мільйонною нацією, яка трансформується в армію протягом тижня.

Життя «після»: Я день посидів, почекав,а  вже наступного дня думав, чим зайнятися, куди бігти і що робити своїми ресурсами і ресурсами компанії. У бізнесі, само собою, щось призупинили, щось залишили в режимі збереження, а щось запустили.

Перше, що помітив, це дуже велику безграмотність. У простих людей не було розуміння про те, як рятувати себе, як поводитись укритичних ситуаціях тощо. Я в «першому житті» був хірургом і, відповідно, маю непогану теоретичну базу. За добу підготував учбовий матеріал про тактичну медицину та зібрав команду на базі нашої бізнес-школи РМВА.

Звісно, я можу просто йти воювати, але мова йде про те, що можна більш ефективно використати ресурс. Що я вмію робити? Можу вчити. Організували курс, зібрали спеціалістів, щоб розповісти нашим громадянам найнеобхідніші та корисні речі й показати як використовувати їх на практиці. І вже через днів три до нас почали приходити сила-силенна людей. Сьогодні вже маємо в день стабільно понад сотні бажаючих отримати ці знання.

Що ще вміємо робити? Продавати! У нас є супермаркети: Наш Край, SPAR. У нас дуже хороші партнери в Європі, які дали нам кілька тонн допомоги. Я побачив, що у нас настільки неефективно розподіляють цю допомогу,і подумав, що потрібно зробити це по-іншому. Будь-яка система розвивається настільки ефективно, настільки ефективно працює найвужче її місце. На мою думку, найвужче місце – це армія і сухпайок.

Коли бійці стоять десь у селі, то там їм принесуть вареники, якесь м'ясо, наварять супу. А коли «на передовій», немає що поїсти, то з цим проблема. Тож, власне, на цьому ми і сконцентрувалися – почали віддавати на Харків продукти, які нам не підходять, а все, що стосується сухпайка і може в нього входити, лишаємо. Ми скомплектували вже понад двісті кілограм таких пайків.

Також була історія, коли до нас із Європи приїхала допомога з медикаментами. Найпростіше рішення – віддати і не заморочуватися, але я подивився і подумав, що ж вони з цим робитимуть? Воно просто потрапить невідомо куди, хтось щось використає, а все решта пропаде. Тому ми нікому нічого не віддали. Я порозпитував і зрозумів, що у нас пів новосформованої армії без адекватних аптечок. От ми ними і зайнялися: пошили чохли і пакуємо відповідно армійському стандарту. Ми також сформували тактично-медичний рюкзак, адже на один взвод має бути один інструктор, який повинен мати більший асортимент ліків.

В Україні немає рюкзаків, то ми все замовили в Польщі, купили і нам сьогодні їх передають. Ми швидко все пофасуємо і відправимо військовим.

Усі наявні в нас ресурси вкладаємо у те, щоб зробити якісний продукт, а не братися за все і відразу. У нашій академії «Шаг» викладачі та учні займаються кібервійною з росією, а наше медіа «Район.in.ua» створило ресурс, щоб доносити правду росіянам про те, що відбувається насправді.

Ідея в тому, що кожен наш бізнес продовжує робити те, що вміє і більш ефективно використовує свої ресурси. 

Якщо ти вважаєш себе українцем, ти повинен допомагати своїй нації. А як по-іншому?

Тетяна Репницька, директорка бізнес-академії РМВА, співорганізаторка курсу із тактичної медицини та бойової підготовки

Життя «до»: 24 та 25 лютого у нас мали відбутися два великих тренінги. У цей день на навчання до нас з'їхалися керуючі магазинів з різних областей України.

Вони ще не знали, що в дорозі їх зустріне війна. Крім того, що ми злякалися, ми повинні були оперативно розв'язати питання, що робити з людьми. Тоді закрилися автостанції, тому всіх учасників ми посилили у нас в артхостелі «Адреналін». Продумували далі логістику, як їх відправити додому.

А ще я на восьме та дев'яте березня купила вікенд в Яремче, хотіли з сім'єю лижний сезон закрити. Дуже класно, що на другий-третій день війни власник кемпінгу «Крим» повернув мені кошти за бронь.

24 лютого: Я прокинулася від вибухів. Спершу збудила доньку зі словами: «Вставай, доню, це війна». Всі думали, що це жарт, але… Ми недалеко живемо від аеродрому, у нас дуже бабахкало.

У нас тут в РМВА побило вікна, а в аудиторії майже не було стелі після вибухів. Дещо відновили відразу, дещо ні. Найперше я приїхала на роботу, щоб забрати ноутбук, щоб могла працювати з дому.

Життя «після»: Лишитися осторонь – не про мою натуру. І досі кажуть, що я не дуже хороша мама. У мене є дві доньки: одній 27, вона ІТшниця, меншій виповнилося 13.

Я пропонувала їм виїхати, бо у мене родичі по всьому світу, але донька сказала, що не приїде без чоловіка, він у нас військовий. А інша після пропозиції запитала: «Мам, ти шо мене не любиш?».

1

Найгірше – лишати дитину, все ж таки 13 років – це страшно. Чоловік провів нам лекцію, розказав про найбезпечніше місце в будинку, де немає вікон, як лягати, що робити. Він купив їй два фанерних щити, на яких донька намалювала велику ікону, щоб закрити вікно, бо їй було страшно.

Ми шукали людей, які нам готові допомагати. За весь час війни ми ще не зупиняли курс бойової підготовки і тактичної медицини. Хоча і було таке, що ми емоційно видихлися і втомилися і фізично. Це ж не один проєкт, ми паралельно робимо багато.

Ми використали свої компетенції: якщо раніше я організовувала навчання, то я це роблю і зараз, хіба трохи по-іншому. Для мене кожен день - як цілий бізнес-форум, які я проводила до війни.

А ще я читаю. До повномасштабної війни ми встигли на Львівський книжковий форум, і у мене багато непрочитаних книжок. За цей місяць я прочитала більше, ніж до війни.

Я зрозуміла, що мені достатньо мати дві пари джинсів і п'ять світшотів, і не треба було стільки костюмів і сорочок. А сукню я одягну після перемоги на парад.