«Йду шляхом Джоан Роулінг»: волинська журналістка розповіла про нездорові амбіції

30 Грудня 2020

Журналістка Ярослава Тимощук розповіла про нездорові амбіції та власний досвід спілкування з «невизнаними талантами».

Допис вона опублікувала на своїй фейсбук-сторінці.

***

Навесні я познайомилася з письменником однієї маленької, але красивої та гордої балканської країни. На той час у нього не було жодної виданої книжки, зате амбіцій не бракувало.

– Мені з рукописом відмовили всі видавництва в країні, – сказав він.
– Співчуваю, – відповіла я радше з ввічливості, ніж по щирості.
– Не потрібно, – бадьоро мовив він. – Думаю, я йду шляхом Джоан Роулінг – її спершу теж ніхто не визнавав.

Я кілька років відпрацювала редакторкою відділу культури в газеті, тож була загартована подібним спілкуванням. Зі спілчанськими письменниками, які після кількох чарок зізнаються, як мріють про найбільші визнання їхньої творчості – отримати Шевченківську премію та спокусити утричі молодшу за себе жінку, які просять опублікувати начебто інтерв’ю з ними, які ж вони й самі у себе взяли, і які трясуть перед тобою книжками, вже з обкладинок яких зрозуміло, що від них не варто чекати нічого доброго. Якось одна така авторка сказала, що мені слід приготуватися до божої немилості, адже вона отримала благословення писати вірші від обласного митрополита, а я відмовляюся їх надрукувати. А 90-річний письменник звинувачував у відсутності патріотизму за те, що не зацікавлена в інтерв’ю з ним до поважного ювілею. Мені телефонували з пропозиціями продекламувати вірші, «не гірші, як у Тараса Шевченка». Я зітхала і просила: тільки один.

Себто бачила й гірше, та все одно відчула роздратування, почувши, як цей балканський автор себе оцінює. Порада бути наполегливим – чудова, ось тільки якщо стосується талановитих людей. Але правда цієї історії ще й у тому, що часом нас ніщо так не обурює в інших, як відображення власних недоліків.

Коли вперше після жорсткого карантину я пішла на шопінг, у примірочній виявила, що більше не влажу у плаття звичного розміру. Сумніви, страхи та купівля смарт-ваги настали потім, але перша реакція була на диво оптимістична. Нічого, подумки сказала собі, адже й Моніка Беллуччі – жінка з формами. Вже потім я усвідомила, що говорила ніби устами того письменника!

А він тим часом просунувся у справі: знайшов спонсорів і не тільки видав книжку рідною мовою, а й переклав її англійською, німецькою та іспанською й закинув на Амазон продавати – з цією звісткою оббиває пороги тамтешніх редакцій, здогадуюся я, спостерігаючи, як натхненно він поширює новини про себе.

Перед новим роком він вирішив зробити презент і подарувати свою книжку. Вислав, щоправда, ту, що його рідною мовою — якої не знаю. Дарованому коневі в зуби не заглядають, та я вирішила перепитати, чому ж не англійською. «Дорожче коштує», – чесно відповів автор.

Книжка мені дісталася з автографом. «Ярославо, вам личить червоне, як голлівудській зірці», – підписав автор. (У день нашого знайомства я була одягнена в червоний костюм). І не заперечиш же! Просто як Моніці Беллуччі! Так ми і йдемо кожен своїм шляхом у Новий рік: він – до слави Джоан Роулінг, я – до краси Моніки.

1

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter