У Луцьку православний гей повністю роздягнувся задля перфомансу. Фото 18+

Виставу-провокацію під назвою «Мапа ідентичності/Мова ворожнечі» влаштував у Луцькій галереї мистецтв молодий митець Антон Романов.
Дійство відбулося в рамках міжнародного фестивалю «Мандрівний вішак» у п’ятницю, 15 вересня, і зібрало чимало зацікавлених лучан.




Свою виставу хлопець назвав «не-виставою», принагідно зазначивши, що хоч він себе найперше ідентифікує як митець, та в очах більшості сприймається «а-митцем» чи «анти митцем».




Власне, саме про ідентифікацію кожної людини промовисто говорив Антон через своє тіло. Перед початком дійства він попередив, що збирається роздягнутися повністю, а тому, якщо хтось з будь-яких причин не бажає цього бачити, то має шанс покинути залу.





Митець почав роздягатися і перед тим, як зняти білизну, запитав: «Готові?».




Він не виявляв жодних емоцій, намагаючись якомога точніше передати глядачам, що зараз його тіло – лише полотно, шаблон, манекен, покликаний показати болючі і непрості проблеми суспільства.





Спершу Антон попросив усіх охочих написати чорним маркером на будь-якій частині його тіла своє ім’я – те, що найперше ідентифікує кожну людину.






«Мене звати Антон. Після ім’я починаються складнощі з ідентифікацією. Після імені я хотів би себе ідентифікувати як митець, хоча багато людей не вважають це мистецтвом. Крім цього, я можу ідентифікувати себе як чоловіка (думаю, зараз це особливо складно приховати). Я хрещений і можу ідентифікувати себе православним, це був мій свідомий вибір. Але до церкви не ходжу, бо я гей, а кажуть, що таких Бог таких не любить. Тому я мушу обирати: або я гей, або я православний».






Також, Антон розповів, що може ідентифікувати себе як українця, хоча за національністю – росіянин, а народився і жив у Криму.




«Я розмовляю українською, ставлю українською вистави, перекладаю п’єси. Люблю Україну, маю український паспорт. Але мої батьки з Росії, за національністю я росіянин, моя перша і єдина рідна мова – російська, бо хоч я люблю українську культуру, але рідною вона так і не стала.




Народився і тридцять років прожив у Сімферополі, тож як кримчанин мушу чітко обирати: росіянин я чи українець. І що б я не обрав, все одно буду зрадником, саме тому ще я можу себе ідентифікувати як зрадника. Я недобра людина, бо не говорю рідною мовою. Також, мушу ідентифікувати себе як вбивцю. Не тому, що я вбивав, а тому, що я під час війни на сході країни виправдовую вбивства. І тут неважливо, чи я позиціоную себе росіянином чи українцем. Тут приходить час ідентифікувати себе як боягуза. Бо я боюся взяти відповідальність. Саме тому і роблю цю виставу, щоб таки спробувати взяти відповідальність».





Після цього Антон попросив усіх охочих написати на його тілі свої ідентифікації. «Жінка», «мати», «дівчина», «сонце», «кохана», «музикант» – писали різне, дехто навіть замислився, бо не зміг виділити якусь одну конкретну ідентифікацію себе.




«Часто доводиться чути про мову ненависті. Повії, хачі, москалі, хохли, вата, укроп, нарік, педик, жирний, негр, малявка, стара карга – проти кожного з нас якимось чином могла використовуватися мова ворожнечі. Я прошу вас зараз згадати найболючіше для вас слово, яким називали вас, і написати його на моєму тілі червоним маркером».




Далі Антон зазначив, що мову ворожнечі використовують не лише проти нас, нею часто послуговуємося і ми самі, так чи інакше виправдовуючи себе. Він пригадав, що і сам називав євреїв жидами, а ромів – циганами, виправдовуючи себе, що усі так кажуть.




«Слова ворожнечі можуть привести до жахливих речей: самогубства ЛГБТ-підлітків, до знущання над ромами, погромів єврейських кварталів, до війни. А все починається з мови, з мови ворожнечі. Це відбувається тому, що ми не розуміємо, якого болю можуть завдати слова».




Аби присутні краще усвідомили, що слова можуть ранити, митець запропонував почати найважчу для нього частину перформансу: взяти скарифікатори і проколоти ними на його тілі усю поверхню того слова, яке хоч раз вживали проти когось.




Цього разу лучани були не такими рішучими, але все ж знайшлися охочі покрити дрібними проколами написи на тілі Антона.



«Якщо забрати усі ідентифікації, то в людини залишиться тільки те, що втратити не можна, – її тіло. Протягом життя воно безліч разів змінюється: клітини, кров, волосся, шкіра. Через деякий час тіло буде іншим, але все ще лишиться твоїм тілом. Єдина частинка, яка не змінюється ніколи, це кришталик ока. Саме тому я подумав, що лише таким чином ми можемо ідентифікувати один одного, просто подивитися в очі».




Ідучи по колу, Антон сідав біля глядачів, брав по черзі їх за руки і довго дивився в очі, аби відчути і зрозуміти їх. Через велику кількість зацікавлених виставою, він не встиг торкнутися кожного, хоча розповів, що зазвичай намагається не оминути нікого.




Перформанс закінчився так само несподівано і приголомшено, як і почався, залишивши чимало емоцій, несподіваних висновків та думок.
Звісно ж, прихильники та противники дійства миттєво розділилися на два протилежні табори, але єдина фраза об’єднувала їх усіх: «Такого у Луцьку ще не було…».


























_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}