У соцмережах Facebook та Twitter з’явився новий флешмоб, в рамках якого жінки діляться особистими історіями насильства чи сексуального домагання.

Акцію започаткувала журналістка Анастасія Мельниченко, яка на своїй сторінці й розмістила пост із кількома історіями з життя під хештегом #‎яНеБоюсьСказати. Жінка через соцмережі звернулася до жінок із закликом говорити про свій негативний досвід.

Флешмоб підтримали і волинянки, які теж наважилися розповісти дійсно моторошні історії, що примушують задуматися, як часто небезпека ходить поруч і як часто ми її не помічаємо.

Журналістка Оксана Прокопчук:

[img data=def]07_07_2016_1837074354/1016111_634160559928830_2104047122_n.jpg[/img]

«Дякуючи пильності батьків, у шкільні роки я навіть не думала про маніяків чи інших збоченців. Про те, що від мене залежить чимало, я зрозуміла одразу ж, у перший день перед першим вступним іспитом до університету. Мала необачність вдягнути на прогулянку приталену сукенку трохи вище коліна.
 
На дорожньому кільці, де я планувала перейти дорогу і чекала слушного моменту, пригальмував юнак з пропозицією підвезти. Я, звісно, була ошелешена такою увагою та відмовилась... Згодом у тролейбусі, тримаючись за поручень, поруч зі мною терся чоловік років 50-ти і, коли я вже мала виходити, «відвісив» комплімент, що таких спокусливих ніжок він ще не бачив....
 
Пізніше, увечері, повертаючись до тітчиної оселі тролейбусом, помітила бомжа, усього у виразках, що сидів на такому ж сидінні, як і я у своїй короткій сукенці. Після того першого дня, я нічого вище коліна не одягала і взагалі одягалась строго, без натяків. Благо, у темну пору доби додому проводжали друзі, тому із жахливих згадок лишилась лише одна – «Чорний Плащ» на Ярощука.
 
 ‪#‎ЯнеБоюсьСказати про те, що жінка чи то пак дівчина, навіть дівчинка, ні від чого не застраховані... Поважаю чоловіків, які зустрічають своїх коханих з роботи у темну пору доби, а от як вберегти від негативного досвіду дівчаток – не знаю, а так хочеться, щоб моя донечка на життєвому шляху не зустріла жодного покидька...»
 
 

Журналістка Ольга Магас:

[img data=def]07_07_2016_1837074354/x_05a0c08a.jpg[/img]

«Я читала сьогоднішні історії. Багато читала. І якось стало не по собі. Бо побачила історії жінок, які в житті – мегапозитивні, круті, веселі. Ніколи б не подумала, що колись якось вони могли зіштовхнутися з насильством у будь якому його прояві. А потім згадала...
 

Кожного разу, повертаючись зі школи, я проходила через стадіон на Писаревського. Там, біля пошти були такі старі чи то хліви, чи то добудови, і в них жили котенята. Я по доброті душевній, завжди приносила їм їсти. 

Одного разу, коли я згодовувала тим котеняткам шкільний бутерброд, неподалік став чоловік. Високий такий, в капелюсі, пальто. І дістав свою «гордість», почав нею теліпати. 

Я не розуміла, що робиться. Було мені тоді років дев’ять, певно. Але щось таке тьохнуло: чи то страх, чи то огида, чи то розгубленість...

А в той момент з-за рогу вийшла тітонька якась, побачила те все і почала кричати: «Збоченець, виродок, міліцію викличу!!!». Дядечко швиденько втік, а я пішла додому. Ніби нічого страшного не сталося, але...

Повертаючись зі школи, в центрі міста практично, на зупинці біля четвертої гімназії зупинилася червона машина. В ній сиділи четверо чоловіків, як зараз пам’ятаю, відкрили дверцята і почали наполегливо казати, що відвезуть мене до мами. Я мовчки відійшла подалі від дороги, а вони почали вигукувати, що я дурна, і щоб швидко сідала в машину. Але йшов вчитель мій, і коли він заговорив до мене, дядечки в авто швиденько закрили дверцята і поїхали. Ніби нічого страшного не сталося, але...

Вже навчаючись в університеті, поверталася додому з одногрупницею. Йшли повз дороги до Там-Таму нинішнього. Зупинилось авто. Двоє вийшло, підійшло до нас. «Солнишкі, паєдєм, пакатаємся...». Я культурно відмовлялася і пробувала їх оминути. А одногрупниця чи в шоці була, чи злякалася, не знаю, але коли я на неї глянула, то ту вже підвели до машини і відкрили дверці. Чувак схватив мене за руку і зі всієї сили потягнув до них. Тут спрацював якийсь інстинкт чи що, я видьорнула руку, зі всієї дурі гаркнула на одногрупницю, взяла її за бари і потягла від тих мудаків. Під крики «Ми щас вас, сукі, парєшаєм» і «Ану йдіть сюда, шалави!» одногрупницю як осінило, і та почала так кричати, що й мені стало лячно. Хлопи сіли в машину, проїхали кілька метрів вперед і зупинилися. Ми «зрізали» дорогу полем – Там-Там ще тоді не існував. І ніби нічого страшного не сталося, але...

А ще був дядя Володя. Він приходив до нас додому і, коли нікого не було в кімнаті, підходив і лапав мене за груди, примовляючи, що ммм, я дорослішаю. Дядю Володю я ненавиділа. Перед моїми батьками він був веселим та хорошим, я мамі не розповідала нічого. Але щоразу, коли чула, що він прийде в гості, всю аж вивертало. На щастя, дядя Володя ходив не часто. І не довго. З років 12-ти я його не бачила. Але з тих пір відраза до чоловіків старшого віку, які залицялися (а було таке ))) ) засіла міцно та назавжди...

Морального насильства вистачало, але будучи по життю самокритичною та самоіронічною, навчилася його ігнорувати або ж трансформовувати...

Найстрашніше, що оце «янебоюсьсказати» для багатьох насправді звучить як «менісоромноза». Бо так часто буває, що жертва - сама винна...
 
Знаю, що моя донька буде вчитися себе захищати. І фізично, і морально. І, відповідно, мої сини будуть вчитися поважати жінок. Незалежно від статусу, зовнішності чи віку...
 
ПиСи: а газовий балончик мені, до речі, свого часу подарував брат. Ні разу не знадобився, але впевненості, знаєте, додає. Тому вже зараз придивляюся до компактних електрошокерів якихось. Бо, якщо колись якійсь сволоті захочеться нашкодити моїй Мишці, то хочу, щоб після того як вона рознесе йому до біса яйця, його ще й теліпало з півгодини!!!!! ))»
 
 
‪Громадська активістка, журналістка Аріна Крапка:

[img data=def]07_07_2016_1837074354/13062081_10206257599704000_8518859414466063887_n.jpg[/img]

«#‎ЯНеБоюсьСказати

«Знаєте, що «не така як всі», – це коли в 1-му класі твої однокласники обговорюють те, що ти дуже погано пишеш букви, а потім до них приєднуються і вчителі. У тебе висока температура (40 градусів) і ти більше ніколи не хочеш туди повертатися. А твоїй мамі кажуть, що ти – сама винна. Тупа сіра миша. І вже тоді моє загострене відчуття справедливості наче спонукало мене не мовчати. Але замість того тоді я ще ховалася в коробочку.

А взагалі моя реальна історія розпочалася задовго до того. 

Ще в зовсім малому віці я завжди бачила, як тато дозволяв собі бити мою маму. І бувало так, що отримувала і я, бо на відміну від меншого брата, ніколи не боялась про це сказати. Хоч і братик теж добряче отримував.

А в десятирічному віці я ледве не стала жертвою педофіла. Мені вдалося втекти. Цю жахливу історію я не хочу переповідати, бо мене ще досі трусить. І я раніше ніколи про це вголос не говорила. Довгий час наче були провали у пам`яті, і цей випадок я не згадувала. 

В шістнадцятирічному віці мене намагалися згвалтувати. Я була напідпитку . І врятувала, певно, доля випадку.

А між тим, у школі в нас був клас, де більшість хлопців. Їм подобалось приходити до нашого класу і чіплятися до дівчат. В нас був темний коридор. І часто, коли ми поверталися на уроки з вулиці, вони нас зустрічали в цьому коридорі і лапали. Іноді навіть роздягали.

Були і випадки в університеті, коли деякі викладачі-чоловіки ставились до студенток не як належить. Розглядали їх ( і мене в тому числі) як «дешевий товар». Знаю, що деяким студенткам це подобалося. І це, напевно, найгірше.

А ще цікавий момент, про який я теж хочу розповісти. Чоловіки у відносинах з жінками (йдеться не лише про мій досвід, а й досвід подруг) дуже часто намагаються грубістю та силою досягти прихильності жінок. І це, як на мене, теж можна вважати насильством, навіть якщо жінкам здається, що їм це подобається.

Так. Я можу сказати ще багато. Але це найгостріші події, які досі час від часу виринають з пам`яті.

От. Я сказала»
 

Журналістка та викладач ‪Олена Шторм:

[img data=def]07_07_2016_1837074354/12932691_1126011620782713_7452554198205070755_n.jpg[/img]

 «#ЯнебоюсьСказати або, мабуть, щаз провалю флешмоб.
 
Читаю сьогодні багатьох подруг, ФБ-френдесс, просто приятельок та людей, яких поважаю, і розумію, що є багато крутих тьоток на цьому світі. Прикол в цілому в тім, що мені є що сказати, але щиро пофіг, чи я це скажу, тож роблю це суто за компанію.
 
Тож по черзі. В школі хлопчики нас мацали та роздягали. Одного разу я загнала хлопчику руку в циркуль і на тім для мене ця історія завершилася.
 
Навчаючись в університеті, я жила на зйомній квартирі. На мене напало в під'їзді якесь му****. Почав грабувати. Побачивши, що гроші забрав, а гаманець лишив, я смекнула, що не вб'є. Раз не вб'є, я виторгувала в нього студак і навіть майже сім-карту, але тримаючи ніж у горла, він не зміг відкрити телефон. Потім змусив мене поцілувати себе. Взасос і красіво. Каже: «целуй, но нє смотрі». А я очі відкрила, розглядаю його, бо ж знаю, що тра буде фоторобот складати. Облапав, скотина. Побіг. Визвала ментів. Так як згвалтування не було, а статті за отаке лапання і «целуй» з ножем у горла нема, відкрили справу суто по розбою – тобто по грабунку з використанням ножа у даному контексті. Слідак лиш сказав: «Зубкі пачістіш».

Але то нічо, не знали ж, спочатку ані мене, ані шо я студентка юрфака, за 2 дні стали називати «Єлєна Владіміровна». Але в судах наших не менші му****, бо по документах в залі суду мене не було, але в тому ж залі суду я нібито (будучи реально відсутньою) одержала компенсацію. Не стала розбиратися, вирішила, нерви дорожче.
 
Злочинця того я швидко забула, ментів теж. Образливіше було, коли на екзамені друге му**** уже зі ступенем доцента хотів занизити бали через погане відвідування і сказав, що «то ваші особисті справи, що ви по всяким очним ставкам ходите під час навчального процесу».
 
Отака фігня. До чого я веду? А до того, що я це і не боюсь сказати, і пофіг мені, чи я це скажу. А ще всі вищезазначені історії свідчать: му****  – то не лише неотесані сексисти. Та й у принципі, зважаючи, що люди радикально-феміністичного формату мене вважають якоюсь надто патріархальною баришньою, а надто патріархальні баришні – радикальною феміністкою, я впевнена в своєму адекваті:) Так шо, якось так. Флешмоб таки провалила, але миру мир.
 
А ще дівчата: не виходьте заміж за ідіотів – і вам теж буде пофіг, і ви писатимете під час таких флешмобів суто за компанію»
 

Письменниця Юля Смаль:

[img data=def]07_07_2016_1837074354/12743801_1076091819089346_1704969504883801840_n.jpg[/img]

«А пам'ятаєте, ще з років два тому я пробувала розказати дещо за сьогоднішнім тегом? І тоді жінки... переважно жінки казали: та ж нічого такого не може бути! ти вигадуєш, то неправда! 

А одна з жінок сказала приблизно таке: «я вважаю себе красивою жінкою, але зі мною такого ніколи не було (значить, ти брешеш)».
 
Так дивно, коли раптом всі, ніби стрепенулися, озирнулися і, виявилося, що не всі брехухи - брехухи... 

Масовість, правда, вражає. Просто пережити, йти далі. 

А ще чоловіки, які розказують, що жінки... ну, самі провокують і мають дбати про свою безпеку. Боже, люди, ми тільки те й робимо, що постійно на стрьомі і завжди дбаємо про безпеку. Скільки чоловіків постійно чують:

- не заходь в ліфт з чужими! 

- не підходь до незнайомців! 

- ніколи! ні за яких обставин! не йди ввечері з університету через меморіал! 

- не ходи біля кущів! 

- дорогою з ліцею через гаражі біжи швидко і оминай перехрестя! 

- Ніколи! НЕ РОЗСЛАБЛЯЙСЯ! і не пий в компанії навіть знайомих чоловіків. ???

О, скільки цих правил. І як мало вони допомагають. 

‪#‎янебоюсьсказати»
 

Громадська активістка, волонтерка, мандрівниця Юля Сідімянцева:

[img data=def]07_07_2016_988395991/12805662_782424568525457_7708277843032717891_n.jpg[/img]


‪#‎яНеБоюсьСказати.
 
Я не боюся підтримати сьогоднішній флешмоб, покликаний сміливо говорити про насильство щодо жінок. Не боюсь, хоч за окремі історії самій трохи соромно. Коли розповідала, мені часто давали морального ляпаса питанням: «То навіщо ти з ними спілкувалася?», «Навіщо погодилася?», «Навіщо пішла?»... бо я вірю в доброту людей, от чому. І вірю, що про такий досвід треба говорити вголос, і з цією болячкою суспільства треба боротися.

Мені 18. Йду з трьома друзями-однолітками на пікнік. Вже після того від одного з них дізнаюся, що інші двоє за моєю спиною пропонували йому влаштувати груповушку без моєї на не згоди. Обійшлося, бо той третій був немудак і не дав їм це зробити.

Мені 20. Двоє знайомих хлопців пропонують секс утрьох. Я відмовляюся. Телефонують і знову пропонують. Відповідаю вже грубо: «Йдіть нах і подрочіть один на одного!». За півгодини вони відловлюють мене біля дискотеки й привселюдно починають принижувати, обзивати, намагаються потушити цигарки об мою руку. Навколо повно людей, але ніхто не реагує. Мною тіпає. Даю в морду одному, вириваюся і втікаю. Пожалілася тодішньому хлопцеві. Він лише за кілька днів (!) поговорив із тими виродками за чашкою кави, мовляв, більше так не робіть. І це все, що він зробив, щоб мене захистити. 

Мені 24. Той самий тодішній хлопець (насправді, на 14 років старший чоловік) системно напівжартома погрожує: «Якщо зрадиш, я тебе не битиму, а лише затрясу до смерті». Я знала, що не затрясе, й не битиме. Але коли до мене заговорювали інші чоловіки, підсвідомо ставало страшно, що сама буду винна,що дозволила це.

Мені 24. Знайомлюся в ПінчукАртЦентрі з інтелігентним чоловіком, який в тати мені годиться. Весь день говоримо з ним про мистецтво, він розповідає, що створив музей українських старожитностей у своєму заміському будинку, запрошує подивитися. Попри те, що наближається вечір, погоджуюся. Бо дядько виглядає безпечним, а я дуже люблю старожитності. Потім він готує для мене вечерю, грає на баяні і справді показує якесь барахло в підвалі. Але й досі я почуваюся в безпеці. І тільки коли він приходить пізно ввечері в мою кімнату (де я мала спати сама) й кілька годин марудить «ну давай, я буду ніжним...», розумію, що я сама в будинку з мудаком, а навколо ліс, а до Києва кілометрів 30. 

Мені 25. Ми з Оленою Сідімянцевою лишаємося без нічлігу в Анталії. Нас до себе забирає випадковий знайомий, адміністратор кафе, курд Саїт. Посеред ночі він завалює в нашу кімнату, п’яний і з другом. Вони мовчки схиляються над моїм ліжком і мабуть тільки моє «шо нада?» відлякує їх. Потім той Саїт виписує мені на фейсбуці: «Я знав, що ти хотіла зі мною секс, але посоромився пропонувати».

Мені 27. Знову з Оленою Сідімянцевою подорожуємо. Застопили в Австрії фуру. Пузатий, напівлисий водій ломаною німецькою питає: «І як же це ви півроку без чоловіка, без сексу?» й усім своїм видом пропонує нам допомогти. Врятував лише мовний бар"єр і те, що нас було двоє.
 
І ви не мовчіть»

 
Письменниця, Голова волинської організації Національної спілки письменників України Ольга Ляснюк:

[img data=def]07_07_2016_226709107/262891_315891041862653_982467164_n.jpg[/img]

 ‪#‎яНеБоюсьСказати, хоча, напевне, не все можу сказати. історія насильства, моя особиста, розпочалася з почутих від бабусі розповідей: як у війну гвалтували дівчат/жінок – і «загарбники», і «визволителі», у декотрих згодом народжувалися діти. я, мала, все думала: якими ж були чи є ті діти? що у них перемогло – сутність насильника чи жертви? і вже тоді у мені виникав спротив, а бабуся розводила руками: «такі, дитино, були часи..»

А ще з дитинства я терпіти не могла, коли до нас приїздили далечезні родичі і намагалися при вітаннях цілувати мене в губи. одна з найогидніших речей мого дитинства.

А потім у другому класі вчителька хлопчику «пояснювалашобидойшло», гамселячи його головою об дошку.

А потім, коли я навчалася у 3 чи 4 класі, дівчинку з паралельного вкрав якийсь маніяк..

А потім був підлітковий вік у бандитському (як на той час) Нововолинську, купа покидьків, наркомани і рекетири.. під час навчання у ліцеї нас по черзі забирали батьки після занять (у ліцеї ми займалися до вечора) - 3-4 дітей з одного району і підводили під самі квартири..

А потім була майже кримінальна історія із залученням дільничного інспектора, який, зрештою, до нас, дівчат-підлітків, почав чіплятися з непристойними натяками.. ситуація розрулилася, але осад.. самі розумієте.

А потім і непристойні всякі штуки, чіпляння, масне і часто бидляцьке.. ще одного разу, коли я поїхала до подруги в село, на дискотеці мене намагався згвалтувати місцевий покидьок, за що хлопці добряче його відгамселили. тоді це було моїм порятунком, але водночас я думала, що вчинене над кривдником насилля, мабуть, теж не вирішує проблему загалом..

А потім були ситуації, коли чоловіки «давали на вибір», мовляв, залежатиме від твоєї поведінки, чи я тебе захищатиму, чи кривдитиму..

а загалом цей флешмоб – ніби умовний візит до психолога. тільки трохи навпаки: у психолога (хорошого, звісно) завжди багато підопічних. а тут ти озвучуєш проблему – і цілий фейбук психологів)»

Волонтерка Ната Толмачова:

[img data=def]07_07_2016_627986237/1604422_816850031775872_8765375424198716426_n.jpg[/img]

«Довго думала, чи варто й мені приєднуватись. не тому, що нема що сказати, а тому, чи хочу я це казати. але власне, хай це буде останній раз в моєму житті, коли я про таке буду говорити. в мене дві донечки, і менша якраз-якраз входить в небезпечний підлітковий вік.. і я не знаю, як їх вберегти від цього бруду... Можливо всі наші історії дадуть якийсь результат, можливо саме так ми, жінки, зможемо стати більш захищеними на побутовому рівні.. і не тільки жінки...

‪#‎янебоюсьсказати‬...

Я не казатиму про масні погляди сусідів, про шкільні затискання в куточку, про огидні репліки, кинуті в спину, про запрошення на покататись, про часті непристойні пропозиції від клієнтів.. Дякую Вищим силам, що бережуть мене від лихого, як берегли тоді, коли мусила цілий рік добиратись додому попутками, бо автобусів не було, і кожного разу я не знала, хто зупиниться. бувало, що теліпала пішки 18 км до Луцька, аби не нарватись на придурка.

Але...

Мені 14. І мене просто третирує на рік старший сусід: обзиває, не дає проходу, чіпляється і лізе скрізь своїми гидкими руками. Я не витримую цього і після якогось чергового разу жаліюсь мамі. Вона йде жалітись його мамі, а та, в свою чергу, влаштовує нам очну ставку. Тобто приходить до нас з сином тоді, коли моїх батьків немає дома і заставляє ледве чи не показувати, що він робив і що казав. Сором, такий сором і приниження, і в результаті  він хороший, а я – облита брудом ще й його мамою. 

Мені 16. Я їду в село до бабусі, людей багато, жарко, тому спочатку не розумію, чому так близенько стоїть біля мене якийсь молодик. Коли ж люди виходять, я оглядають і розумію, що він просто тримає руку в мене на стегні, а решта чоловіків сидять і з задоволенням дивляться на мене. Сором, знову такий пекучий сором.

Мені 17. Я зі знайомою повертаюсь з Києва додому. якісь хлопці пропонують нас підвезти, і ми здуру погоджуємось (так, ми дурні малі дівчата з провінції, і ще віримо людям). Вони вивозять нас на пустир за Теремки і три години морально знущаються, забравши наші квитки на поїзд. Розумію, що подруга просто пливе і мені треба витягувати нас обох. Яким чином ми забрали ті квитки, як тікали, як просили таксистів відвезти на вокзал, вишкрібаючи останні копійки, як ті придурки переслідували те таксі, а таксист став посеред дороги і не хотів нас везти, бо думав, що то в нас такі ігрища, як ми бігли на той поїзд, волочачи валізи і дурнувату Свєткіну люстру.. І лиш коли поїзд рушив – розплакалась в істериці...

Мені 18. І мене вивозять за місто. Я ламаю ручки в машині, збираючись вистрибнути на ходу, прокусую до крові руки нападника, відбиваюсь і кричу. Він повертається назад до міста і вже посеред дороги цілком мирно пропонує сходити в ресторан. Ппць.

Мені 27. Я зустрічаюсь по роботі з клієнтом, з яким співпрацюю вже два роки. В нас традиція – їсти деруни, обговоривши всі справи. Замість цього він везе мене в ліс під Клепачевом. Мовчки. Я вже не вистрибую, я знаю, що зможу дати собі ради, бо я знаю ті місця – саме звідти я рік їздила попутками. Заїздить в ліс і каже: ну давай. – Що давай? – Ну чого ми приїхали? – Я не знаю, ти мене не питав.  Дуріє, псіхує, але везе мене назад в місто. Більше дерунів ми не їли. А коли випадково зустрілись років через 10, він навіть не згадав тієї історії.

і ще, і ще, і ще.. не злічити тих історій. Статус незаміжньої для чоловіків чомусь автоматично рівнозначний доступній. Збилась з ліку від брудних пропозицій і брудних пліток від відмов. Навчилась бити по рукам, навчилась бути різкою і злою. Ліпше я буду стервозною, ніж жертвою. Завжди ношу з собою ніж і не довіряю людям. Але це я. А як моїм дівчаткам? Знову пройти через такий бруд, аби вміти себе захищати? Чи все таки суспільство зрушиться з мертвої точки, давши жінкам право не боятись жити?

П.С. відповідаю на коментарі: я не роблю узагальнюючих висновків. ні в якому разі. Я кажу про конкретні негативні моменти мого життя. І я ніколи і ніде не казала, що ВСІ мужики козли чи сволоти. Ні, я так не думаю. Чоловіки – теж люди. І хороших серед них дуже багато. І я рада, що хороші теж є в моєму житті»