Коли спостерігаєш за волонтерами, на яких майже два роки тримається українська армія, то дивуєшся, звідки вони беруть сили. Відповідь – у їхніх сім’ях, де панує любов, повага одне до одного та взаємна підтримка.

У черговому номері газети «Слово Волині» розповіли про волонтерські пари Луцька, історії яких надихають.

Олексій КУШНЄР та Ольга ВАЛЯНІК
[img data=def]11_02_2016_1068583977/11204869_1147661745260241_1465995000700097870_n.jpg[/img]

Вони познайомилися майже два роки тому в «Правому секторі». Ковельчанин Олексій після Євромайдану в Києві переїхав до Луцька, щоб брати більш активну участь у житті цієї організації.

Лучанка Ольга прийшла туди з бажанням допомагати. Потім був квітень 2014 року, тренування на Дніпропетровській базі. Уже в червні Олексій пішов воювати, а Ольга відпустила.

«Або з моїм благословенням, або без нього – все одно поїхав би. То краще вже з моїм, – каже дівчина, яка після від'їзду коханого пішла волонтерити та допомагати з тилу. – Чекала, писала, телефонувала та збирала допомогу, адже в перші місяці хлопці їхали туди без бронежилетів і касок. Ми з дівчатами із «Правого сектору» почали проводити акції, купляли форму, взуття, тактичні окуляри, збирали їжу, дитячі малюнки, книжки, писали листи. Дуже переживали за всіх, бо там немає своїх і чужих, піклуєшся про кожного.

Олексій потрапив до батальйону Азов побував у селищі Сєдове Донецької області, Мар’їнці, під Іловайськом. Але у сам котел не потрапив, пощастило. Потім почався наступ на Маріуполь, після якого оголосили так зване перемир'я.

«Нашим завданням було, як у батальйону спецпризначення, приїхати й зачистити населений пункт, а далі українські військові встановлювали там свої блокпости, – згадує Олексій. – Ми всі почувалися рівними: і рядові, і командири, які ходили з нами в бій. Найстрашнішим покаранням було, коли нас на завдання не брали. За алкоголь взагалі гнали геть. Для чоловіка, коли його викидають із чоловічого братства, це справжня ганьба.

З початком перемир'я майже весь полк відправили на ротацію, але Олексієві хлопці – а він саме командував штурмовик підрозділом та мав десятеро підлеглих – вирішили залишитися. Тоді зателефонував коханій і сказав «Приїзди».  Був упевнений, що його дівчині нічого не загрожує. Оля сіла в потяг до Бердянська, там уже побратими Олексія зустріли дівчину і відвезли в Урзуф на базу.

«Першого дня мала екскурсію, – згадує Оля. – Хлопці, яких добре знала, бо майже всі вони з Волині, показали казарму, де жили, побувала на полігоні, побачила тренування, почула стрільбу… Було дуже важко… Відпустило тільки тоді, коли спробувала стріляти сама.

Так склалося, що Олексієвого батька теж відправили на Схід. Тож зі своєю коханою Олексій познайомив батька саме в зоні АТо.
Повернувся до Луцька у грудні 2014 року. Зізнається, що спочатку було трохи важко адаптуватись, але з часом закохані завели собаку, відтак і другу: лабрадорів Вів’єн та Лану. Олексій пішов працювати І почав волонтери разом з хлопцями з «Автомайдану України».  Поки що живуть на орендованій квартирі. Олексій на громадських засадах очолює Центр допомоги учасникам АТО у Волинській області. Оля допомагає і завжди поруч.
 
Андрій та Надія ДУДАРІ
[img data=def]11_02_2016_1068583977/dudar.jpg[/img]

Разом вони вже 8 років. Перша дружина Андрія померла від раку та залишила чоловікові двох синів. Нині Андрій та Надія разом виховують чотирьох козаків Антона, Олексія, Луку та Захара. Найменшому синові 5 років, старшому, який зараз проходить строкову службу в Харкові – 20. Надія розповідає, що вони з чоловіком ходять до протестантської церкви і до Революції гідності ніколи не цікавилися політикою. Але якось прийшла есемеска від церкви з таким текстом: «Молімося, бо в Україні революція». Увімкнули телевізора, там Євромайдан. З тієї пори все і почалося. Сім'я передавала до Києва теплі речі, кидала гроші в скриньки «Автомайдану України», а коли спалахнула війна на Сході, збирали допомогу для «Айдару».

Якось Надію та Андрія запросили на зустріч в одну із церков, де йшлося про потребу створення центру, в якому допомагали б пораненим, сім'ям загиблих і тим, хто на передовій. Надію зацікавила робота з вдовами та осиротілими родинами, бо раніше при церкві вона опікувалася дітьми. А згодом до її чергувань у Координаційному центрі допомоги учасникам АТО підключився й Андрій.

«Від початку війни в нашій сім'ї слово «важко» не існує, – каже Надія. – Усе пізнається в порівнянні.Я не в окопі, не голодна, мої діти не мерзнуть у підвалі під обстрілом. Тому ми маємо внести свою лепту в перемогу нашої країни».

Андрій згадує, як приїхали відвідати сім'єю загиблого в одне з волинських сіл. Трійко дітей, мама та бабуся – глухі, хата дуже старенька, майже розсипається, чоловіків немає – допомогти нікому. Волонтери зібрали кошти на операцію вдові загиблого і тепер вона чує.
А ще Андрій – досвідчений кравець. Почав шити для бійців маскувальні халати і тактичні рукавиці.

«Якось один знайомий волонтер з Івано-Франківська відправив мені одну зимову рукавичку, що перетворюється на тактичну. Спробував і в мене вийшло. Потім ми удосконалили цю модельку, тепер маємо зручні тактичні зимові рукавички із шкіри, утеплені флісом, які дуже хвалять хлопці».

Діти сім'ї Дударів також долучаються до волонтерства.

«Беремо їх на акції, коли їздимо до родини загиблих. Середній син допомагає передачі на Схід вантажити. Відвідуємо хлопців у шпиталі, печемо піцу або просто готуємо щось смачненьке, щоб пригостити їх домашнім. Якось шестирічний син познайомився з танкістом і тепер мріє стати таким, як цей боєць. Ми ходили до нього щодня, поки його не виписали, – розповідає Надія.

А тепер перед сном діти Дударів часто моляться: «Щоб війна скінчилась, щоб солдати повернулися живими, щоб не знущалися з полонених, щоб наш президент і Путін покаялися за те, що відбувається в Україні».

 
Андрій та Вероніка ПОПИКИ
[img data=def]11_02_2016_1068583977/12721705_970831749666165_1399692225_n.jpg[/img]

Вони знайомі ще з дитинства: навчалися в одній школі та симпатизували одне одному. Восени їхньому шлюбові виповниться 16. Подружжя має 7-річну доньку Поліну та 14-річного сина Володимира.

У сім'ї Попиків першим почав волонтери ти Андрій. З початком Революції гідності він долучився до «Автомайдану України». Відправляв до Києва продукти та одяг, потім почалася війна і автомайданівці взялися допомагати хлопцям на передовій, бо у складі «Айдару», «Азову», «Правого сектору» воювало багато друзів.

Вероніка долучилася до волонтерства пізніше – наприкінці 2014 року.

«Ми з чоловіком – однодумці. Я завжди розуміла, чому він цим займається, але сама не одразу приєдналася, – каже Вероніка. – По-перше, не було коли, бо я мала роботу від восьмої до восьмої. По-друге, не бачила, як саме можу допомагати. Але дуже хотілося, спостерігаючи за іншими волонтерками, такими як Вероніка Федосова-Цибульська, Ната Толмачова, я нарешті знайшла свою нішу. Так у мережі Facebook з'явилась інтернет-спільнота під назвою «Добрі справи». Ми почали продавати власні речі, а гроші спрямовувати на армію».

Громадська діяльність повністю змінила світогляд обох Попиків. Андрій до Майдану працював в компанії, що запустила своє виробництво в Росії.

«Я залишив роботу через москалів», – жартує Андрій, який нині очолює організацію «Автомайдан України». Вероніка обіймала відповідальну посаду та мала 62 підлеглих, але згодом кардинально змінила своє життя.

«Якоїсь миті в нас з Андрієм відбулася переоцінка цінностей. Я зрозуміла, що від громадської діяльності отримую набагато більше задоволення», – пояснює Вероніка.

Спочатку дівчата з «Добрих справ» мріяли купувати хоча б шкарпетки для військових, потім до їхньої спільноти долучились інші друзі, які приносили свої речі на продаж, передавали допомогу через «Автомайдан України». Відтак, познайомилися з іншими волонтерами.

Андрій тим часом їздить до Польщі по авто для військових. Гроші передають сім'ї бійців чи самі бійці, бюджети маленькі, тому завданням Андрія з усіх можливих недорогих варіантів обрати найкращий автомобіль, який можна переробити та використовувати в зоні АТО.

Діти Попиків також волонтер ять. Поліна часто буває з мамою у «Добрих справах», вже добре орієнтується в цінах та навіть сама може оцінити товари, які приносять. А цього року дівчинка щедрувала зі старшими волонтерами.

Син Володимир не так давно теж відчув, наскільки важливо допомагати іншим. Художниця Тетяна Мялковська запросила його в ролі асистента провести заняття з арт-терапії для діток зі школи-інтернату.

Навіть коли скінчиться війна, покидати громадську діяльність Попики не збираються.

«Іноді з'являються думки, що варто переїхати до іншої країни. Виснажує, коли ти хочеш зробити щось добре, приходиш до чиновника, він тобі встромляє палиці в колеса, бо заробляє на цьому собі гроші. Поїздки за кордон дуже впливають на свідомість. Коли знаєш, як люди живуть Європі, досить важко адаптуватися в нашій країні. У нас давно час міняти все, тому громадської діяльності ми не покинемо. Можливо, згодом просто змінимо напрямки роботи», – підсумовує Андрій.
 
Руслан та Ірина МІЩУК
[img data=def]11_02_2016_1068583977/mishchuk.jpg[/img]

У парі вони 24 роки. Мають дорослого 23- річного сина. Руслан – приватний підприємець, Ірина – спеціаліст із персоналу в одній з луцьких компанії. З початком Революції гідності Руслан долучився до «Автомайдану України», так почав брати активну участь в громадському житті Луцька. Уперше вирушив на Схід після трагічних подій під Волновахою.

«22 травня 2014 року сталася трагедія, а 23 травня вже була спакована допомога й Руслан вперше вирушив на Схід, – розповідає Ірина. – Тоді не було чіткого розуміння, що саме потрібно армії. У нашій організації працював хлопчина, якого мобілізували і ми бігом збирали кошти на бронежилет. Не розуміючись ні на якості, ні на ступенях захисту, купили йому броник, який важив 18 кілограмів і вважали, що це велика удача. Хоча саме він не раз рятував молоде життя.

Ввечері Руслан із товаришем Тарасом Семенюк усе необхідне повіз на Схід.

«Уявляла собі, що їде цілий автобус автомайданівців, що є супровід, що це безпечно, а виявилося, що хлопці поїхали у двох легковиках, на автомобілі – український герб, наклейки «Правого сектору» та «Аавтомайдану України». Бронежилетів нема, зброї нема і вони їдуть у той район, де незрозуміло що відбувається, де не існує поки ще лінії фронту і не розбереш, де своїх і чужі», – згадує Ірина.

Попри екстрим першої поїздки Руслан щасливо повернувся. Саме тоді познайомився з хлопцями із 51-ї бригади.

«Це справжні герої, – захоплено каже про них. – Це люди, заради яких треба відстоювати честь 51-ї бригади. Коли бачиш їхні обвуглені обличчя та очі, які світяться, розумієш, що недаремно все це робиш і треба збиратися знову».

Чоловік добре пам'ятає літо 2014 року. Тоді волонтери їздили майже кожного тижня. Військових постійно обстрілювали, на лінії фронту ситуація змінювалася щогодини. Бувало таке, що волонтери самі потрапляли під обстріли. Військові витягували та вивозили з небезпечної зони на БМП. Об'їздили майже всю Донецьку та Луганську області, Станиця Луганська, Щастя, Дебальцеве, Піски, Мар'їнка, Маріуполь – спогади цього періоду надзвичайно важкі.

«Якось кошти на допомогу військовим надала Волинська обласна прокуратура. Волонтери мали прозвітувати, зробити фото, показати чеки. Приїхали, передали, хлопці подякували, сфотографувалися. Буквально через півтора тижня я дізнався, що з них усіх вижив тільки один», – згадує Руслан.

І ще один випадок буквально вразив подружжя Міщук. Це було одразу після Дня незалежності. Зателефонував боєць 51-ї бригади, який потрапив в оточення (на щастя, полонених хлопців швидко обміняли), і сказав: «Руслане, брате, вибач, але все те, що ви нам привезли – тепловізор, дальномір – ми поламали, щоб сепарам не дісталось».

Волонтерство для Міщуків – прояв неймовірної жертовності і дружби. Згадують, як перед Новим роком між Дніпропетровськом та Павлоградом потрапили у ДТП. Їхній мікроавтобус тричі розвернуло на вкритій кригою дорозі, пошкодилось колесо.

«Передзвонили знайомим і нас кинулися рятувати волонтери з Харкова, Дніпропетровська, Києва, Одеси. Я вже мовчу про луцьких, які сиділи на телефоні, в мережі, координували ситуацію, збиралися самій їхати. З'явилися даішники, еменесники, евакуатор, який забрав нас з поля. Оганізували нам житло, посилили, знайшли машину, водія і вже наступного дня увесь вантаж нашого мікроавтобуса поїхав до бійців. Ніколи не думав, що потрапивши в неприємність на Сході, на допомогу вирушать люди з усіх куточків України. Українці – неймовірні люди! – підсумовує Руслан. – Я не покину хлопців з «Автомайдану», «Самооборони», «Правого сектору», інших волонтерів, з якими ми допомагаємо армії, хлопців, які нині на передовій. Якби не вони, можливо нашої країни вже не було б».