Відверто: про щедрого хлопця, характер боса та сльози Каті Павлової. ФОТО

^{Текст: Наталка МАЗЕПА}

^{Фото: Софія ГУДИЧ}

Стрімка кар’єра 21-річної Каті Павлової стала однією з найобговорюваніших тем у волинському медіа-просторі. Катерину знають як екс-журналістку «12-го каналу», об’єкт нескінченних «досліджень» блогів «Аверсу» і дівчину з непересічною історією життя. Студентка, офіціантка, МС, журналістка, телеведуча, держслужбовиця. Хто ж насправді ця висока брюнетка?

Усе, що ви хотіли знати, але не наважувалися запитати, вже дізнався «Таблоїд Волині» та ділиться з вами у відвертому інтерв’ю з Катериною Павловою.

– Катю, розкажи про свій ідеальний день?

– В мене ідеальних днів дуже багато. Для цього треба рано прокинутися. Ти встаєш в гарному настрої, встигаєш поснідати, подивитися у віконечко, попити улюблений чай. В будь-якому випадку – це робота. Я дуже люблю свою роботу, ходжу на неї із задоволенням. Нещодавно прочитала цитату однієї бізнес-тренерки: «Якщо ваші працівники чекають п’ятниці, то задумайтеся, чи ви все робите правильно?». Я п’ятниці ніколи не чекаю. Завжди йду на роботу із задоволенням. Потім – спортзал або кіно, або просто якісь домашні справи. Дуже люблю готувати. Насправді, день ідеальний тоді, коли ти цього хочеш.

– А яке тоді ідеальне закінчення ідеального дня?

– В ідеалі було б на березі океану, звичайно (усміхається), але якщо це вечори в Луцьку, то, напевно, в теплому ліжку, з книгою.

– Ти багато читаєш?

– Дуже багато. Останнім часом маю менше на це часу, але все одно багато. Це і художня, і професійна, і мотиваційна література. Зараз читаю Андрія Степуру «WOW-виступ по-українськи». Хороша книга про ораторську майстерність: як правильно будувати свій спіч, як добре триматися перед публікою. Дуже люблю художню літературу. Чому й в Індію поїхала – книжок начиталася. Це був «Шантарам», 1-а й 2-а частини, «Їсти, молитися, кохати». Тоді поїздка в Індію стала метою.

– Повертаючись до кулінарії: ти кажеш, що любиш готувати, яка страва завжди вдається?

– Напевно, завжди вдається борщ, але намагаюся ним не зловживати. Всякі супчики-пюре також готую. Люблю кекси пекти. Солодощі не дуже вдаються, але кекси пекти люблю. Тісто роблю стандартне, але експериментую із начинками. Суші люблю вдома робити. В основному я їм рибу: випікаю, тушкую. Інколи навіть смажу, якщо хочеться. Табу ніяких немає. Якщо не можна, але дуже хочеться, – то треба. То мій принцип.

– Якби в тебе була можливість запросити будь-кого на обід, кого б ти обрала?

– Ну, кумирів серед співаків, акторів в мене немає. А от люди, які вражають своєю повсякденною силою волі, – Нік Вуйчич. Це людина зі стержнем. (Християнський проповідник, мотиваційний тренер та директор неприбуткової організації «Життя без кінцівок», який народився без рук та ніг).

– Коли і від чого останній раз ти плакала?

– Це було два тижні тому. В Індії. Настільки на контрасті були емоції. Зазвичай, я плачу, коли мені когось шкода.

Буває, їздимо по роботі, ти дивишся на діток зовсім маленьких, які намагаються побачити щось хороше, а в них немає такої повноцінної можливості. Ще війна людей змінює. Дуже боляче… І тут Індія – в них важка ситуація. Демографічна. Дуже багато дітей, людей гинуть під колесами. Ми відвідували черговий храм, перед храмом багато місцевих, підбігає хлопчик маленький з старшою сестричкою. Смикає мене за штани і показує на рот. Я дістаю гаманець і даю йому гроші. Він показує, що ні, йому не треба гроші, потім показує на рот – він хоче їсти. Я шукаю печиво в рюкзаку, знайшла – віддала йому. Він падає, обіймає мене за ногу, а потім іде слідом. В мене і зараз мурашки від цього. Це тяжко. Я не знаю, чи готова таке кожний день бачити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ПРАЦІВНИЦЯ ВОЛИНСЬКОЇ ОДА КАТЯ ПАВЛОВА РОЗПОВІЛА ПРО ВІДПУСТКУ В ІНДІЇ. ФОТО

– З ким ти літала в Індію?

– З хлопцем. Це була наша перша довга подорож.

– Ви давно разом?

– Близько року.

– Можеш назвати його ім’я?

– Поки ні. Ми вирішили, що не потрібно, але єдине, що скажу, – це чоловік, з яким би я хотіла прожити все своє життя.

– А якщо говорити про твої досягнення на цей час, чим ти найбільш пишаєшся?

– Я пишаюсь тим, що три роки фінансово залежу сама від себе. Це дуже важливо у теперішньому часі.

– За три хвилини розкажи максимально деталізовано історію свого життя.

– Я народилася на Рівненщині в маленькому селі Срібне. Сім’я моя: мама, тато, я , сестричка, менша на три з половиною роки, Оксана, зараз вчиться в Львові на першому курсі. Дитинство в мене було щасливе. Велике дякую батькам. Я ніколи не турбувалася, чи я буду одягнена, чи матиму, що їсти – все було прекрасно. В мене була можливість вчитися, розвиватися.

Закінчила школу із золотою медаллю, вступила в університет на державну форму. Після першого курсу захотілося не їхати на літо додому, а для цього треба було знайти роботу. Мені знайомий у цьому допоміг. Це була робота офіціанта. Згодом проходив набір на ранкову телешколу «Волині». Я пройшла і відвідувала телешколу. Пізніше деякий час працювала позаштатним кореспондентом для ранкового ефіру «Нової Волині». Вела там музичну рубрику, гороскоп, спортивну рубрику. Після року роботи офіціанткою пішла працювати на «12-й канал». Тоді проект тільки створювався, то фактично я все бачила спочатку. Працювала рік на «12-му» і вже 4 червня пішла працювати в обласну адміністрацію.

Якщо чесно, то зараз я себе більше з Волинню асоціюю. Тут я прожила свідомих чотири роки свого життя. Тут сталося набагато визначних моментів для мого життя. Тут я вже сформувалася як особистість. Тут вже і перші уроки життєві отримала, досягнення.

– Як часто ти навідуєшся додому?

– Раз на два-три місяці.

– Як батьки зустрічають?

– Радісно. Я дуже рідко буваю вдома. Це зазвичай такий накритий стіл, що тарілки в три ряди… З собою ще потім отримаєш в Луцьк такі добрячі пакунки з домашньою їжею. В мене є дві домівки: там, де сестра, мама, тато живуть, і другий – в Нетішені, звідки родом моя мама. Там більше хресні, дядьки, тітки живуть. Коли приїжджаєш туди, то там таке серйозне свято (усміхається).

– За яку здібність (чи талант) ти вдячна мамі, а за яку – татові?

– Мамі, окрім кулінарних здібностей, я вдячна за терпіння і вміння пробачити. А тато – це характер. На тата я більше схожа зовнішньо, і характер в мене більше татів – наполегливість, завжди йти до своєї мети. В мене багато чоловічих якостей є.

– Раніше ти казала, що рано подорослішала. Що ти мала на увазі?

– Переїхала рано від батьків. В 15 років. 2 роки я вчилася в іншій школі, в іншому селі. Бо в моєму – лише дев’ятирічна школа, тоді вже довелося в інше середовище зануритись. Тоді, після одинадцятого класу, я фактично пішла з дому, та й все. Переїхала в Луцьк. Спочатку жила в гуртожитку, потім, коли пішла на роботу, мала можливість знімати квартиру.

– В один період ти була і студенткою (в СНУ ім. Лесі Українки за спеціальністю «Українська мова та література»), і працювала офіціанткою, а ввечері – ще й MC Катя LOVE. Що було тоді найважче?

– Важко сказати, що було найскладніше. Бо це такий вік – 18-19 років. На навчання я тоді, скажу відверто, майже не ходила. Це був другий курс. Період був повчальним. Працювала я офіціанткою близько року. І тоді так трапилося, що мені знайомий запропонував спробувати себе в MC. Я, якщо чесно, клуби не особливо тоді відвідувала, не розуміла суть. Познайомилася з менеджером (він з Рівного був). Проект називався «Поп-маньякс». Ну, і ми почали працювати. Цікавої роботи було дуже багато. Дівчат МС було дуже мало. Я була МС українською – це умова проекту. Хоча українською «емсішити» дуже важко. Ми не працювали в Луцьку – це була моя умова. (Паралельно з МС я продовжувала працювати офіціанткою). Працювала з DJ Shmell (Руслан Бандура). Ми їздили в Івано-Франківськ, Хмельницький, Рівне –Західною Україною.

– Що в той момент було з навчанням?

– Я не ходила на пари. Потім здавала сесію. Важко було. Зараз на заочному вже вчусь. Робота МС була годину, але підготовки на те все йшло біля десяти годин. Я ж не була на такому рівні спочатку, що я могла вийти й імпровізувати відразу. Це були години підготовки, завчені фрази (не сперечатимусь).

Це дало початок твоїм здібностям, як оратора. Звісно, що спочатку була підготовка, але потім підключалася й імпровізація

Я вже тоді розуміла, що якась певна частина мого життя буде пов’язана з виступами. Це була моя тема. Перед людьми, до речі, працювати важче, аніж перед камерою.

– Правда, що тебе вигнали з університету?

– Я закінчила два курси. Третій курс, перший семестр я здала сесію, а другий семестр мені просто фізично не вийшло здати. Ми домовилися з батьками, що я візьму рік перерви, налагоджу все з роботою і тоді продовжу вчитися.

Я свідомо не пішла на сесію, мене справді відрахували з університету. Той рік відпустки добряче відкрив очі.

І от зараз я відновилася, знову студентка. Здала академвідпустку за третій курс, уже закінчую четвертий курс за цією ж спеціальністю.

– А як від МС ти прийшла до телебачення?

– Я ще працювала й офіціанткою, тоді Юра Ричук, мій хороший знайомий, порекомендував мене «12-у каналу». Був такий грішок, коли я працювала на «12-муі», то працювала МС ще кілька разів, бо графік прописаний на декілька місяців вперед, і я не могла відмовитися. Але пізніше завершила роботу МС, і абсолютно про це не шкодую. Це класно, але класно як досвід, не більше. Я не займалася би цим усе життя.

– Як розпочався період телеведучої?

– Був великий період просто роботи журналіста на «12-му каналі». В принципі, це сталося випадково: коли я вела ефір, приїхав народний депутат. Можна було сказати, не було кому його вести. І от ми зробили перший ефір: в чому була одягнена, в тому і була, за півгодини мені сказали, що маю робити і так далі. Це було, як головою в ополонку. Але вийшло досить непогано, і з того часу почали ми робити програму «Точку зору», яку я вела.

– Розкажи цю нашумілу історію, як ти взяла інтерв’ю в голови Волинської ОДА Олександра Савченка, і через два тижні почала там працювати?

– Про інтерв’ю ми домовилися в останній момент. Знайшли номер (у нас тоді була випускова редакторка з Києва, і в неї був його особистий телефон). Ну, ми й подзвонили… Фактично на другий день треба було йти знімати. В Олександра Ілліча була умова – знімати в його кабінеті.

На той час звільнилася керівниця прес-служби ОДА Світлана Головачук. Я це знала, бо в мене це було в питаннях для програми: «Знаємо, що керівниця прес-служби пішла, чи знайшли когось на її місце?». А він каже: «Не знайшов. Може, ви хочете попрацювати? Якщо хочете – приходьте». Посміялася, і на тому завершили. Наступні дні я з Олесандром Савченком їздила в робочі візити по області як журналістка «12-го каналу».

Згодом я зателефонувала йому, нагадала про програму і про себе. Сказала, що може він і жартував, але я серйозно, запитала, коли приходити. Він не розгубився, сказав прийти в понеділок о 10.00. Я й прийшла (усміхається). Ми поспілкувалися, зрозуміли, що знайдемо спільну мову. Це був мій перший день.

– Ти вже думала, якою буде твоя наступна робота?

– Насправді, я не планую. І з «12-го каналу» я не планувала йти. І коли працювала офіціанткою, то теж не планувала звільнятися. Це все трапляється само собою. Думаю, коли прийде саме той момент, то я зміню щось без вагань. Всі зміни, які відбувалися в моєму житті, – відбулися на краще.

– Чому цивільно-правова угода, а не трудовий договір?

– Поки немає такої можливості – в мене немає диплома. Відповідно, я не зможу пройти конкурс. Працювати за цивільно-правовою угодою – альтернативний варіант. В штаті інформаційного відділу немає посади прес-секретаря. Але за тими обов’язками, які я виконую, які прописані в цивільно-правовій угоді, це фактично обов’язки прес-секретаря. В угоді немає посади, немає графіку. Просто я працюю у відділі, і за роботу, яку виконую, отримую винагороду. За попередньою цивільною угодою я заробляла більше, зараз тисячу. Всі дивуються...

– То за які гроші живе Катя Павлова?

– Відповідь буде не менш іронічна – поряд зі мною той чоловік, з яким я можу працювати в своє задоволення.

– Хто для тебе Олександр Савченко?

– Звісно, бос (усміхається). Це людина, яку я безмежно поважаю. В першу чергу за те, що він в мене повірив. Зараз ми бачимо, яким боком йому це вилазить. Я поважаю цю людину за сталевий характер, за принциповість. Це вчитель на все життя для мене, напевно. Від нього стільки досвіду переймаєш – спілкування з людьми, манера поведінки, управлінські якісь моменти. Попрацювати з такою людиною – це, напевно, подарунок долі. Це сильна людина.

– Яка чутка за останній період тебе найдужче розсмішила?

– Що Олександр Савченко потопає в лестощах чарівною красуні Катерини Павлової. Оці натяки, напевно, найбільше мене веселять (сміється). Хто знає мене і Олександра Ілліча, то їх це теж смішить.

Правда, перше реакція – шок. Я могла подумати все, що завгодно, але таке придумати… Я розумію, розмови про те, що я була МС, офіціанткою і так далі, але такої фантазії я просто не очікувала. Ну в мене слів, насправді, немає. Я вже мовчу про журналістську етику, про стандарти, про якусь мораль.

– Яка основна ціль твоїх блогів-відповідей?

– Якщо ти помітила, то на оту брехню про мене, яку розповідали в першому блозі «Аверсу», я навіть не відреагувала. Всі здоровомислячі люди розуміють, що це просто повна дурня. А вже такі варіанти, як вакцинація, кір, про інклюзивні центри – це занадто. Одна справа –очорнити чиєсь ім’я, а інша – налаштувати людей на якісь погані думки та дії: що не потрібна вакцинація, що інклюзивні центри – це погано… Мені взагалі, як журналістці, болить, що ґвалтують цю журналістику.

– Що б ти побажала читачам «Таблоїда Волині»?

– Вірити собі, довіряти собі. Розуміти і цінувати кожен день, тому що життя дуже швидкоплинне. Потрібно впливати на своє життя самому, не пливти за течією, не чекати, що тобі щось завтра впаде з неба. Те, що ми маємо треба цінувати, треба боротися, треба досягати. Не можна паплюжити те життя, яке в нас є. Його треба прожити, щоб в кінці сказати: «Вот это была поездочка!» Бажаю, щоб в усіх читачів ця «поїздочка» була, як на американських гірках.

– Твої побажання хейтерам «Таблоїда Волині»?

– Якщо вони і є, то бажаю бути добрішими. Хейтери – це ті люди, яким самим не вдалося реалізуватися. Є такі, що саме так реагують на досягнення чи успіхи інших. Наприклад, в мене абсолютно немає часу сидіти в коментах і хейтити когось. Бажаю усім хейтерам знайти себе, знайти якесь більш гідне заняття, яке б їм подобалося.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}