25-річна лучанка Іра Єрошко кинула роботу в KyivPost, щоб втілити мрію й навчатись в Австрії і Німеччині. Зараз повернулася до рідного міста та створює можливості для тих, хто цікавиться фотографією, пише Район.in.ua.

Дівчина почала фотографувати зі звичайної «мильниці», а тепер робить цілі проекти й організовує навчання з фотографії. Нині вона працює фотографкою-фрілансеркою і періодично працює за кордоном для клієнтів. Вона створила громадську організацію «Центр візуальної освіти», щоб ділитися досвідом і можливостями, які отримала сама. Нині у молодіжному центрі Луцька проходить Школа візуального сторітелінгу, а вже незабаром розпочнеться короткий технічний курс для тих, хто хоче навчитись працювати з камерою.

– Ірино, як ви почали фотографувати?

– Моя перша «мильниц»я належала моєму дідусеві, і коли його не стало, її віддали мені. Мені в той час не було що робити. Просто, щоб щось робити, я ходила й фотографувала. Це мене дуже захопило. Почала викладати в соцмережі. Друзі мене підтримали. Я почала по місту ходити щось знімати, потім друзів. Всі в класі вже знали, що Іра з фотоапаратом.

– Як ви зрозуміли, що хочете стати професійним фотографом?

– Я досі пам’ятаю, як ми поїхали на День відкритих дверей в Київ. Я була в 10 класі. Ми пішли в один з київських університетів, де на той час була кафедра фотодизайну. Хтось зі студентів, який проходив повз порадив піти в коледж від цього університету. Я прийшла в той коледж з татом. Ми зустріли викладачку, яка колись займала пост завкафедри. Вона дивилась мої роботи, і сказала дуже гарні речі, сказала, що в мене є потенціал, що в мене дуже хороші знімки, що мені треба вчитись. У цей час тато просто на моїх очах розцвів. Він такий був гордий мною! Я ніколи його таким не бачила. Я тоді подумала: значить я все правильно роблю. Але після того я не вступила на фотографа. Почався трьохрічний серіал, як я намагалася вернутися до фотографії. Я ще не була сформована, просто любила фотографію як процес і те, що виходить, і куди мене фотографія приводить, в які місця, з якими людьми мене знайомить.

Коли не вступила, хотіла пройти ще в інший університет в Києві. Я вчилась на англійській мові, працювала журналісткою у KyivPost, грант-менеджеркою, викладала англійську, робила все, що хочеш. У KyivPost були фотожурналісти, але я ніколи не могла добитись хоч якогось завдання як для фотографа. Коли я працювала на одному із завдань з фотожурналістом Костею Чернічкіним, розказала, що в мене така мрія, і я б дуже хотіла повчитися за кордоном на фотографа. Він мені сказав: «Нє-нє, це дуже нереально, фотографам так важко пробитися і працювати треба надзвичайно багато і не факт взагалі, що тобі це щось принесе…» І мене це ще більше підстібнуло (сміється, − ред). Я захотіла ще більше вчитися, довести йому, що він неправий.

– Чому ви вирішили навчатись за кордоном?

– Я вірю в те, що якісь рішення – це от ніби якась чаша, і кожна людина, яку ти зустрічаєш, або якась подія наповнюють її потрошки змістом, який виливається в якусь дію, якщо це правильне рішення. І в мене так було. Воно не прийшло в один момент. Це було багато різних людей, яких я бачила, з якими я зустрічалася, які мали на мене вплив, які розказували свої історії. Я прийшла до того висновку, що ти приносиш більше всього користі людям тоді коли ти займаєшся справою, яка тобі подобається. Якщо ти нещасливий, якщо ти не любиш те, що ти робиш – ти нікому некорисний.

Вийшло так, що коли я почала збирати гроші на своє навчання за кордоном, коли вступила, це стався якийсь такий бум-ефект. Мені стільки почало писати багато людей, що я їх надихнула, що взяла таку авантюру. Це був 2015 рік. Це взагалі була непопулярна якась річ, коли був рік, як анексували Крим і були ще дуже активні дії на Сході. Я в цей момент почала збирати гроші і казати: «Хей, дайте мені, будь ласка, гроші на навчання, я хочу на фотографа вчитись». Мені треба було купити комп’ютер, ще один об’єктив. Я думала, що ніхто не зрозуміє, що я взагалі роблю, чого я не збираю гроші на волонтерство. Але ніхто мене цього не питав, навпаки, всі підтримали і сказали: «Вау, це так класно, що ти робиш». Я була в шоці, люди, від яких я не очікувала, наприклад, Саша Маслов, наш український фотограф, який живе в Нью-Йорку, він мене теж підтримав і сказав: «Ти що, це дуже класно». І навіть ті фотографи з KyivPost, з якого пішла, через те, що я сказала, що все-таки хочу бути фотографкою, я хочу вчитись, вони теж дуже мене підтримали і казали: «Іра, це класно, що ти робиш. Ми так тобі заздримо. Ми б теж дуже хотіли так поїхати повчитись. Бери цю можливість і не втрачай».

– Як відбувалося навчання?

– Сам процес вступу був дуже непростий, бо я не знала мови і я вчилася в Австрії в Державному федеральному графічному дослідницькому інституті. Там було навчання німецькою, я німецьку на той момент не знала. Ну я просто знала, що це школа для мене. Коли я туди вступила, і все-таки отримала візу і доїхала туди, зрозуміла, що не протягну там. В мене перший мій урок був право інтелектуальної власності. Я нічого не зрозуміла. На стільки складні терміни, на стільки була складна технічна мова. Плюс акценти викладачів. Як у нас в Києві всі приїжджі, так і у Відні всі говорять на своїх акцентах, тому що це гірська країна. Я думала, що все, я не протягну, може два тижні «потусуюсь», спакую речі і поїду назад. Але потім якось вкінці семестру я здала і в мене не було заборгованостей. Це для мене було чудо, як я без мови все поздавала. Коли був тест з фотохімії, я помолилася і просила Бога, щоб він мені дав дар розуміння мови. Я дивилась на текст і починала згадувати щось з фізики з восьмого класу, якесь слово я чула в фільмі і воно мені склалося в пазл і я почала розуміти завдання. Але навчання було цікаве і вимогливе дуже, те, що мені потрібне, що я хотіла.

В Австрії я вчилась безкоштовно. Це державне навчання, я просто платила за своє життя там. Будь-хто може податися в цю школу в Австрії, вона державна, не розрахована на іноземців, але вони приймають іноземців. Три тижні тому я там давала лекцію німецькою. Зустріла українця в класі. Він побачив мене, як рідну душу. Каже: «Слухай, це капєц». Кажу: «Я знаю» (усміхається, – ред).

Після того, як я закінчила навчання в Австрії, я поїхала ще на півроку в Німеччину на програму для фотожурналістів. Журналістика в мені лишила соціально-громадський обов’язок. Мені хочеться, щоб фотографія щось значила, приносила якусь користь, щось зачіпала в людях, а не просто гарні картинки. Вони мені вже не цікаві. Я раніше дуже довго робила гарні картинки і всі з цього починають, але мені більше це нецікаво.

– Що вам дало навчання за кордоном?

– В Австрію я ще їхала несформованою фотографкою. В мене було якесь банальне і абстрактне портфоліо. В Австрії навчання сформувало мене, дисципліну дало. Дуже велику працеспроможність, тому що навчання було кожен день. Всі свої домашні завдання я мала робити на вихідних, бо це зйомки. По суті в мене не було вихідних, а після навчання я ще їздила на курси німецької з 18:30 до 21:30. У мене був кожен день по 13-16 годин. Я зрозуміла, що мені подобається, що не подобається, в якому напрямку я хочу рухатись. Коли я пройшла на платне навчання в Ганноверському університеті, на яке виграла стипендію, я вже їхала з чітким розумінням, що мені треба і що я не добрала в австрійській школі. Тому що австрійська школа була досить загальна. Там всього було по трошки, а я їхала конкретно на фотожурналістику й документалістику, хоча там теж був великий простір для креативу. Вже в Німеччині я пройшла спеціалізацію. В мене не було технічних предметів, був один теоретичний предмет, але й той дуже практичний. Він називався «політика репрезентування». Ми обговорювали, як медіа подає різні аспекти й проблеми, як подаються жінки, як показана Азія, що таке орієнталізм…

– В якому жанрі ви хочете себе реалізувати?

– Комерційно я займаюсь концертною зйомкою. Це те, що мені просто весело, цікаво. Я займаюсь цим, як зарядкою для фотографа. Я не ставлюсь до цього серйозно, тому, мабуть, розвиваюсь в цій сфері краще (сміється, – ред). Я їжджу в тури по Європі з музикантами. А в якій сфері я хотіла б, дійсно, розвиватись, то це зробити якийсь важливий документальний проект про Україну. Хотілось зробити якийсь хороший, класний документальний проект про Луцьк, тому що я дуже люблю це місто, тому тут живу. Що дуже нелогічно (розливчасто сміється, – ред), ніхто не розуміє чому.

– Яким на вашу думку має бути професійний фотограф?

– Я думаю, що професійність фотографа не вимірюється в тому, скільки він заробляє. Тому що я бачила багато фотографів, які не ростуть і які перегорають. Комерція часто змушує робити те, що тобі не дуже подобається, працювати на людей, які тобі не до вподоби, робити одне й те саме і вони просто втрачають любов до фотографії, ту, через яку вони взагалі почали спочатку. Я тільки що переписувалась з хлопчиком зі Львова. Він знімає на плівку і просто це робить, тому що йому подобається фотографія. В нього немає ніяких амбіцій заробити мільйон, чи наробити базу клієнтів, чи мати десять тисяч підписників в Instagram. Він просто робить це, бо любить. І мені цього на стільки не вистачає в наших колах! Мені навіть нема про що з цими людьми поговорити, тому що вони думають тільки: клієнти, де взяти клієнтів, конкурси, бігом. Швидкий успіх не залишає ніякого простору для креативу, бо ти мусиш робити для клієнта. Мені хотілося б , щоб професійні фотографи не тільки заробляли цим, а балансували особисті проекти з комерційними. Особистий проект – це коли ти годуєш свого внутрішнього художника. Ти маєш розвивати своє креативне бачення. Вчитись дивитись на речі по-новому і робити, що тобі подобається разом з тим, щоб робити комерційну зйомку. Тоді воно буде доповнювати один одного. Комерційна зйомка дає багато практики, ти варишся в цьому ринку, спілкуєшся з людьми – це прекрасно. Я не кажу, що комерційна зйомка – це погано, але люди забувають, що треба знімати для себе також.

– Чи виправдана, на вашу думку теза, що нині кожен може стати фотографом і це знецінює цю сферу?

– Ринок дуже змінися. Раніше, в 50-60-ті роки фотографи почували себе чудесно. Вони публікувалися в журналах, які всі купляли, в газетах. Це була дуже престижна робота. Вона була не така доступна, тому що вона була ризикована, техніка була дуже затратною, зараз, це, звичайно, все на багато доступніше. Ми бачимо, що кількість фотографів просто неймовірна, але я не скажу, що вони сидять без роботи. На кожен товар є свій покупець. Кожен реалізовується в цьому так, як йому подобається. Через те, що це стало доступно, я теж змогла почати. Якби це було можливо років 20-30 тому, не знаю чи я би була фотографом.

Тому я вдячна, що всі можуть це спробувати і взагалі фотографія розвиває тебе, як людину, змушує виходити на вулицю і дивитися на речі. Я думаю, це корисно всім, незалежно від того, хочеш ти бути професійним фотографом чи ні. Я вважаю, що всі люди, в яких є депресія чи якісь проблеми, сильна моральна завантаженість, хай беруть телефон або камеру, йдуть гуляють і просто дивляться на місто. Ми часом завантажені й нічого не бачимо. Те, що ми побачимо навколо, якщо відкриємо очі, може нас надихнути і змінити взагалі, наш погляд, наш день, тиждень.

– Що для вас найважливіше у фотографії?

– Коли я фотографую, завжди ганяюся за світлом. Я щойно приїхала з Парижа, де гуляла з фотографкою-француженкою. Вона мене постійно вела в тіні. Сена-річка, по одній стороні берега –тінь, по іншій – світло. І я кажу: «Чому ти ведеш мене по тіні, я хочу бути на світлі». Мені подобається спостерігати, як світло падає, як воно проникає крізь вулиці, як воно відображається від різних поверхонь. Це моя фішка. Коли гуляю, я не думаю куди йти. Я просто йду туди, де є світло.

У фотографії я завжди шукаю зміст. Мені мало гарної картинки. Я хочу, щоб вона чіпляла мене, змушувала ще раз передивитись. Один фотограф казав: «Я хочу, щоб мої фотографії були, як поезія, яку хочеться перечитати ще раз. Коли вона настільки метафорична, складна, а з другої сторони проста, але тобі треба ще раз перечитати, щоб зрозуміти». Я такі фотографії завжди шукаю і хочу сама такі робити, але це дуже важко.

– Чому ви повернулися і вирішили залишитись в Україні?

– Я, коли випускалась зі школи, думала, що тут вже ніхто не буде жити. Якось, коли ми випускалися, ми всі роз’їхались. Залишилось десь буквально п’ять-десять людей з тридцяти моїх однокласників. Якось вся атмосфера така була, що ніхто тут не залишиться вчитись і жити тим паче. Але я переоцінила. Тут відбувається більше подій за все моє життя, коли я тут жила. Просто подобається моє місто. Мені хочеться робити щось для його розвитку. Хочеться, щоб сюди приїжджали люди. Я вже пожила в багатьох містах і можу порівняти. Це не те, що в мене якась упередженість і я не бачу всього негативного, що є в Луцьку. Я маю з чим порівняти. Жила в дуже великих містах і маленьких. У Німеччині багато де побувала і взагалі по Європі поїздила. Я розумію, що «добре там, де нас нема», ти сам маєш змогу щось створити.

Я така, що мені треба постійно щось робити, створювати. У Луцьку мені це дуже легко, тому що я знаю багато людей, які мене підтримують. Головна цінність людини, чим ти багатий – це мережа контактів. Коли поїхала в Австрію, зрозуміла, що мені треба все з нуля робити. Я не можу знайти роботу, якихось людей, кому може бути потрібен фотограф, бо вони мене не знають, мені треба познайомитись. Мені треба з ними дружити якийсь час, щоб вони мене порадили комусь. Це всюди так. Люди трошки наївні. Вони думають, що приїдуть у чуже місто, де їх ніхто не знає – і їм відразу хтось дасть роботу. По-перше, тебе там ніхто не чекає, ніхто не знає, ніхто не може тебе порекомендувати. Я, як роботодавець, завжди хочу брати перевірених людей, яких мені хтось може порадити, щоб не витрачати дарма свій час. Це абсолютно логічно. Тому мені Луцьк дуже цінний тим, що є багато людей, які підтримують і я можу реалізовувати такі проекти, як фотошкола і «Центр візуальної освіти». В іншому місці я б не змогла б це робити. Луцьк – ідеальний майданчик для того, щоб експериментувати.

– Як працює громадська організація «Центр візуальної освіти»?

Організація – це як платформа. На її базі ми робимо різні проекти. У нас є три напрямки діяльності: навчальні поїздки, менторські курси й воркшопи.

– Який був ваш перший проект в центрі візуальної освіти?

– Найперше, що я зробила – це рік тому 8 січня я давала лекцію в молодіжному центрі, як створювати фотопроекти. Тоді було близько 40 людей. В мене тоді організація була тільки-тільки зареєстрована і навіть ще не було логотипу й назви. Після цієї лекції дуже багато людей до мене підійшло і зацікавилось. З багатьма ми почали на наступних проектах співпрацювати. Я зрозуміла, що це треба людям. Вони цікавляться і в них немає можливості вчитися в Луцьку. Вони тут живуть, працюють, але не можуть поїхати за кордон так як я. Це дуже багато зусиль, фінансових затрат, але є люди талановиті, яким хочеться цьому вчитись і це робити.

Перший великий проект – це був журнал «Зараз» і міжнародна осіння школа візуального сторітелінгу, яку я придумала півтора роки тому, коли була на подібному воркшопі в Німеччині. Я тоді сказала, що було б дуже класно зробити це в Луцьку, бо ми про такі можливості можемо тільки мріяти. А там це нормальна справа. Представники німецької організації «FROH!», які провели цей воркшоп сказали: «Так-так, ми можемо це зробити, ми можемо виграти на це грант». Я така: «окей». І я забула про це. Через рік мені подзвонили: «Хей, давай зустрінемось і поговоримо, бо ми це можемо зробити». Ми зустрілись, я їм розказала, що в мене є організації, з якими можна це зробити, у нас є простір, концепція. Ще півроку зайняло, щоб це організувати, виграти грант і зібрати людей. Проект профінансувало Міністерство закордонних справ Німеччини.

– Яким ви бачите своє майбутнє в Україні?

– Я не знаю. Ми живемо в дуже нестабільний час. У нас вибори скоро і важко уявити собі, що нас чекає. Я вважаю, що треба жити там, де ти потрібен. Я відчуваю, що зараз потрібна тут. Я вірю, що багато таких людей, як я, яким не вистачає наставника, не вистачає оцих знань, які я здобула. Я хочу цим поділитися, якщо це потрібно людям. Але, якщо настане в нашій країні час, де нам, як молоді, будуть зв’язувати руки і ми не зможемо нічого робити, я не вважаю за потрібне ламати себе й іти проти «машини». В мене, наприклад, є подруга Маша з Росії. Ми з нею познайомились у Німеччині й вона вчиться на піарі. Вона не хоче повертатись у Росію і я абсолютно розумію чому. Тому що країна величезна, стан тільки погіршуєтся, суспільство ще не готове до якихось капітальних змін, які необхідні. На її місці я б зробила точно так само.

– Що б ви порадили людям, які хочуть пов’язати своє життя з візуальними мистецтвами?

– Я хочу сказати, щоб вони не починали цим займатись, якщо їх цікавлять тільки гроші, якщо вони хочуть зробити з цього кар’єру. Мені здається, це дуже наївно. Це важкий шлях. У будь-якій творчій професії вийти на рівень, коли це фінансово буде тебе забезпечувати, дуже важко.

Просто любити свою справу й не лінуватись. Поки хтось каже тобі, що це не можливо, інший іде і робить. Тому просто йдіть і робіть.

– Розкажіть про проекти, які відбудуться найближчим часом.

– Ми запланували багато онлайн-лекцій. 15 березня розпочнеться короткий технічний курс. Це такі три дні, які будуть проходити кожного місяця для людей, які хочуть розібратися в камері, знати базові речі і якщо вони хочуть, то можуть залишитись далі на школу візуального сторітелінгу. Тому що школа візуального сторітелінгу більш для тих, хто технічно розуміє. Такої школи взагалі на західній Україні точно нема. Дуже хочемо для підлітків і студентів зробити можливість реалізовувати власні проекти. Не вчити їх комерційно знімати або вчити їх конкретно «робіть так і так». Особистий проект дає тобі простір робити будь-що. Ми просто можемо допомогти направити, як його реалізувати. Ринок більш потребує незвичайної фотографії, бо звичайної надто багато. Творчої, нестандартної, можливо часом якоїсь провокативної.

Антоніна АНДРІЙЧУК