Професія крізь об’єктив: художниця-оформлювачка ігрових ляльок Олеся Іщук

^{Текст: Аліна ХОЛБАН
Фото: Лідія КОЖЕВНІКОВА}

Сьогодні відзначають професійне свято всі, хто пов’язав своє життя з мистецтвом театру ляльок, адже у світовій творчій спільноті 21 березня вважається Міжнародним днем лялькаря.

Користуючись нагодою, «Таблоїд Волині» завітав до Волинського академічного обласного театру ляльок та поспілкувався з Олесею Іщук – художницею-оформлювачкою ігрових ляльок.

Наразі привітна жінка працює над виставою «Гусеня», прем’єра якої має відбутися вже цієї неділі. Робота над цим спектаклем – особлива для Олесі, адже тут вона виступає не тільки оформлювачкою, але і художницею-постановницею.

І хоча в театрі тривають насичені дні останніх приготувань, майстриня знайшла час, аби поділитися з нами секретами свого мистецтва.

Інтерес до образотворчого мистецтва в Олесі виник, як і у багатьох, ще в дитинстві. Щоправда, у майбутньої художниці це захоплення з тимчасового перетворилося на постійне. Ще за шкільних років Олеся навчалася майстерності у театральної художниці Галини Івашків.

«Коли Галина Миколаївна працювала в ляльковому театрі художником-постановником, вона приводила нашу групу сюди на екскурсію. Було так цікаво і незвично… Тож коли потрапила в цей театр років через десять на роботу, було дивно: ті ж самі люди, та ж атмосфера (посміхається)».

Сумнівів щодо вибору майбутньої професії не було: після дев’ятого класу дівчина вступає в училище будівництва та архітектури на курс монументального живопису. «Там дуже хороша підготовка. Досі люблю, ціную та поважаю своїх вчителів», – тепло згадує художниця.

Під час студентської практики Олеся випадково потрапила до драматичного театру: «Звичайно, це зовсім інші масштаби – сцена, декорації, величезні цехи…», - пригадує Олеся свої враження.

Але по закінченню училища, художниця все ж таки обирає театр ляльок: «В драмтеатр таки не ризикнула – там все таке велике, страшне», – з усмішкою іронізує Олеся. «Коли прийшла влаштовуватись в театр ляльок, мені ще навіть вісімнадцяти не було. Тож спершу ходила, приглядалася… А коли виповнилося вісімнадцять – взяли спочатку на пів ставки, потім на ставку. Так до сьогодні і працюю», – розповідає жінка.

Паралельно з роботою в театрі, Олеся продовжувала опановувати фах, навчаючись в Інституті мистецтв.

«Я порівняно молодий спеціаліст. Ось жінки, які працюють тут по двадцять п’ять років, знають свою роботу від А до Я», – додає майстриня, знайомлячи нас зі своїми колегами по цеху.

Олеся розповідає, що створення театральної ляльки – це складний і, що важливо, колективний процес. На різних його етапах задіяно багато людей:

«Створення театральної ляльки починається із зустрічі двох світів: режисера і художника. Режисер обирає п’єсу, яка сьогодні може зацікавити дітей. Разом з художником вони шукають образи, створюють концепцію майбутньої вистави, її художньо-смислове наповнення. Художник повністю відповідає за візуальне втілення ідей, які хоче донести режисер через постановку».

Олеся наголошує, що одне з найважливіших завдань художника – чітко та яскраво зобразити характери персонажів.

Далі, розповідає майстриня, художник-постановник малює ескізи – художні та технічні. «З технічними працює механізатор, який наділяє ляльку здатністю рухатись: відкривати та закривати ротик, кліпати очима, ворушити вухами тощо. Все це дає можливість краще донести психологію персонажа».

Одним з найпоширеніших видів ігрових ляльок у театрі є тростинні. Тож Олеся відкриває нам деякі секрети їх виготовлення:

«Спочатку по параметрах, зазначених в ескізі, ліпиться голова з глини, яку потім ми розділяємо навпіл. Ці дві половинки заливаються гіпсом, після чого отримуємо їхні відбитки. А далі створюємо копії цих відбитків з пап’є-маше, використовуючи папір і клейстер. Коли пап’є-маше підсихає, дві половинки виймаються та склеюються.

Потім готову голівку віддаємо механізатору, який робить ручки, ніжки, очі, тільцє. А потім лялька знову потрапляє до нас: ми на цей каркас-тільце одягаємо поролон, з якого по викройці створюємо для ляльки животик і спинку».

Коли ця частина роботи завершується, за справу беруться костюмери, які також працюють з Олесею в одному цеху. Майстриня розповідає, що іноді костюми створюються і для акторів, коли ті працюють у «живому плані».

Але параметри виконавців потрібні і для створення ляльки:

«Іноді одну ляльку можуть водити два, або навіть три актори. Тому, коли над нею працює механізатор, кожен актор приміряє її на свою руку, дивиться чи зручно йому. В результаті знаходиться золота середина і кожному виконавцю комфортно».

За роки роботи в театрі, майстрині доводилося працювати над різними видами ляльок: тростинними, рукавичками, штоковими... Олеся вважає, що кожна лялька цікава по-своєму, незалежно від пластичних можливостей. Головне – інтуїція та художній смак митців, які працюють над спектаклем:

«Питання все ж таки полягає в стилістиці вистави… От є у нас такий спектакль, де ляльки майже статичні, але вистава чудова. Треба мати розвинений художній смак, щоб відчувати, які образні засоби краще використати для тої чи іншої ляльки. Інколи здається, що не вистачає рухливості, а бувають випадки, коли одним єдиним жестом можна сказати все».

Олеся зізнається, що любить однаково всіх ляльок, над якими доводилося працювати:

«Вони ж як діти – кожна зі своїм характером. Плюс вмілі руки наших акторів, як вдихають в них життя… Іноді буває – зробиш ляльку, а на сцені потім не впізнаєш її – настільки актор здатен створити живий образ».

На рахунок «тривалості життя», майстриня каже, що лялька живе доти, доки її хочуть бачити глядачі. «Буває, виставу грають рік-два… а далі лялька якось не проситься на сцену. А буває навпаки: вистава іде тридцять років і не втрачає популярності. Тоді ляльки треба час від часу реставрувати».

Є в театрі і ляльки-пенсіонери: «Коли вистави знімають, ляльки переходять у, так би мовити, музейний формат. Ми трошки їх підлагоджуємо та виставляємо у фойє, де дітки можуть зблизька їх розглянути».

Олеся стежить за театральними тенденціями та цікавиться творчістю інших художників. Жінка вважає, що в ляльковому мистецтві України є багато цікавих постатей:

«Наприклад, дуже цікавий театр ляльок у Хмельницькому. Він настільки дихає чимось своїм… У їхнього головного художника, Михайла Ніколаєва, власний, самобутній стиль. А коли митця впізнають за стилем – це багато чого вартує. В Україні безліч цікавих митців, тож навіть не треба далеко їздити, аби побачити щось оригінальне. Серед художників також можу згадати Інессу Кульчицьку зі Львова та Наталію Ягупову з Києва».

Майстриня вважає, що головне завдання лялькарів – прищеплювати дітям любов до театру та розвивати їхній естетичний смак. Але не забувають волинські лялькарі і про дорослого глядача. Так Олеся згадує про виставу «Фауст»: «Там особливо визначна робота костюмерів. Дуже витончене вбрання, стилізоване під історичне. Ляльки ляльками, але костюми… аж хочеться до них доторкнутися. Бережемо їх, як зіницю ока», – захопливо розповідає жінка.

Окрім ляльок, Олеся Іщук має ще одне захоплення – витинанки. Нерідко їх можна побачити в Луцьку: у бібліотеках, Палаці культури, на виставках тощо. Привносить вона часточку свого захоплення і в театр: наприклад, казкові візерунки прикрашають виставу «Як горобець розуму шукав». Художниця розповідає, що опанувала це мистецтво під час декретної відпустки:

«Коли можливості обмежені, а тобі хочеться щось робити – починається новий творчий процес. Фарби та розчинники я використовувати не могла, адже поряд маленька дитина. Тож мені нічого не лишилось, окрім як малювати папером на папері (посміхається).

У витинанках я можу повністю віддатися фантазії, адже роблю їх переважно для себе. Це ніби мій меседж в життя чи посил в космос… Це просто слово, яке я маю сказати і кажу його таким чином».

Спостерігаючи за творчістю художників, можна помітити, що деякі з них працюють у певній колірній гамі, рідко виходячи за її межі. Олеся Іщук вважає, що краса полягає не в самих кольорах, а в їхньому поєднанні:

«Кольори всі класні… Не можу сказати, що якийсь мені подобається більше. Якщо зіставити два кольори – між ними виникає якась особлива гармонія. Тому, як на мене, цей синтез важливіший за сам колір. Які емоції викликає, наприклад, червоний на чорному? Зовсім не такі, як червоний на сірому. От і скажи – любиш ти червоний, чи ні (посміхається). У поєднанні з іншими кольорами він просто по різному діє».

Здійснюючи внесок у мистецьке виховання сотень маленьких лучан, Олеся Іщук виховує і двох власних доньок. Зростаючи в творчому середовищі, дівчата також доторкнулися до мистецтва: старша вісім років танцювала у складі ансамблю «Волинянка», а молодша – відвідує художню школу та акторські курси.

«Який шлях вони б не обрали у майбутньому – буду їх підтримувати, як і будь-яка мама. А у чому саме – час покаже», – говорить Олеся.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]}